Осівці лежать у межах так званої Подніпровської височини, яка перетинає зі Сходу на Захід усю Україну. Це зона, куди не доходив останній четвертий льодовик, який 110-14 тисяч років тому сковував усю північну Європу. Отже на наших українських землях і на осівецьких зокрема споконвіку не переривалась нитка життя - тут усе живе безперешкодно множилося, розвивалося і досягло найвищого рівня розвою. Чимало хто із учених, серед них і західних, стверджує, що тут, у Праукраїні, була оаза життя в Європі чи, як дехто висловлюється, "пуп Землі" або Циркумпонтійська (північнопричорноморська) зона. Звідси, із наших українських земель, гадають, хвиля за хвилею розселялися по Європі і частині Азії колоністи.
Природньогеографічну зону, у якій наші пращури заснували Осівці, географи називають Поліссям. Хоч, коли бути точнішим, наше село лежить на самій межі між Поліссям та Лісостепом, який простягається на південь від Брусилівщини. А про те, що осівчани не є поліщуками, свідчить осівецька говірка, яка за всіма мовними рисами належить до седеньонадніпрянських говірок із деякими вкрапленнями рис українських північних говірок.
За даними учених-антропологів, верхів'я річки Здвиж здавна заселяє гілка українців, яка в українських літописах XI - XIII століть фігурує під назвою деревляни. Літописці тих часів пишуть, що землю деревлян, а також землі полян, бужан, волинян та ін. античні автори (а це 2-2,5 тис. років тому) називали Велика Скіфія. Тобто наш деревлянський родовід фіксується писемно у І тис. до н.е. Але то ще не все. Серед тих, хто десь у ІІІ-ІІ тис. до н.е. колонізував витоки Інду (сучасний Панджаб у північній Індії"), у ведійських священних книгах згадується народ (етнічна група, плем'я) під назвою дарава. У ведійській мові санскриті дарава - то дерево, а драв'я - дерев'яний. Отже наш родовід простежується десь у часах, віддалених від нас п'ятьма тисячами літ.
Осівецькі землі це так звані світлосірі або сірі лісові підзолені грунти. Власне, осівецькі поля - це невеличка пляма таких грунтів у межах Брусилівщини, бо вся Брусилівщина лежить на так званих дерново-підзолилистих грунтах, а в долинах Здвижа тягнуться торфово-болотисті грунти. Осівецькі грунти за родючістю не йдуть у порівняння із родючими чорноземами, але й не найгірші для землеробства. Саме ці наші грунти здавна визначили основні напрями землеробства у нашому краї - м'ясо-молочне скотарство, льонарство, зерновиробництво, буряководство, хмелярство. В усякому разі цим інтенсивно займалися в нас ще 20-30 років тому.
Як видно із фізичної карти Житомирщини, наші землі не багаті на природні поклади. За Брусиловом з південного боку залягають поклади мармуру, а на північ від Осівець на півдорозі до Радомишля є поклади бурого вугілля. За останні 50-60 років збіднів і тваринний світ у наших краях - не стало вовків, лисиць, козуль, дрохв, диких качок та ін. А за останні сотню років дуже збідніла і рослинність у околицях Осівець. Ще на початку XX століття на захід від Осівець (з боку Озерян, Кочерова), за розповідями старих людей, тягнулася смуга так званого Брусилівського лісу. І на північ від Осівець ( у напрямку траси Київ -Житомир) людські земельні наділи чергувалися із перелісками, а на межах людських полів росли дуби, дикі груші та ін. Переліски були й за Осівцями по дорозі на Високе. Як згадували старі люди, бувало осівецькі сім'ї заготовляли на зиму мішками сухих грибів та грушок-дичок. У період безвладдя 1917-1920 років самі ж осівчани й вирубали ліси, а донищила переліски, озерця та ручаї на полях колгоспна система суцільною оранкою полів. Щоправда, у післявоєнні роки осівчани спромоглися висадити невеликі соснові лісочки на пісках Ковтунової гори та напроти її через Щенківку. Саме цей останній лісок і було висаджено першим. Робили борозни по тодішній цілині зовсім юні хлопчаки Микола Шоломіцький та мій брат Олександр Губерначук. Один водив коня, інший тримав чепіги плуга. За ними ланка дівчат висаджувала доставлені із лісництва малесенькі, як бадилинка завбільшки з палець, сосонки. Лісок на Ковтуновій горі висадили дещо пізніше. Там робили борозни Василь Онищенко та Іван Гончарук. Коли вже ліски підросли і в них рясно висипали маслюки, то, бувало, збираючи гриби хтось із тих, хто розорював землю під ліс, нахвалявся, що оцей рядок такий кривий, бо у Сашка спужався кінь і затягнув убік, а цей рядок перерваний, бо Микола не втримав чепіги.
У післявоєнні роки на границях із висицькими, брусилівськими, озерянськими та кочерівськими полями були висаджені лісосмуги. То була реалізація галасливого так званого сталінського плану захисту колгоспних земель від вітрів. Разом із дубами, березами та ін. листяними деревами у тих лісосмугах висадили і фруктові, в основному абрикоси. З тих пір у осівецьких присадибних садах з'явилися такі часті абрикосові дерева.
Слідами прадавнього заселення земель у районі Осівець є знахідки крем'яних та кістяних знарядь первісних людей на осівецьких полях. То крем'яні шкребки, тесала, молотки, кістяні шила, вістря стріл та ін. Наукою з'ясовано, що на території України великі поселення людей, подібні нашим нинішнім населеним пунктам, з'явилися 6-8 тисяч років тому. Уже тоді наші пращури почали будувати із дерева та глини з домішками соломи й полови великі, навіть двоповерхові, оселі. Кількість населення у окремих із таких протоміст сягала до 15 тисяч осіб. То були часи славнозвісної Трипільської цивілізації, яка процвітала на українському Правобережжі, куди входять і Осівці, а також частині Лівобережжя у VI - III тисячоліттях до нашої ери. То була культура наших прямих предків, бо та культура перейшла у наступні праукраїнські культури.
Із тих прадавніх часів ми маємо всі підстави вести відлік свого родоводу, вести відлік історії українських міст і сіл. Більшість поселень творців Трипільської цивілізації археологи віднаходять коло сучасних українських міст і сіл, а чи й на їхніх територіях. Поховання трипільських часів виявлено і в нас на Брусилівщині. Під Карабачином таке поховання датується IV - III тис. до н.е. А недалеко від нас на Коростишівщині досліджено крупне пізньотрипільське поселення коло села Городське. Недалеко від нас віднайдені пам'ятки Трипільської культури у селах Корнин, Романівка, Паволоч Попільнянського району та Раковичі, Ковалі Радомишльського району.
Дещо пізнішими, але доісторичними слідами заселення наших країв є залишки городища доби бронзового віку, тобто II тис. до н.е., на території Брусилова, поховання того ж часу у селі Гнилець (тепер Долинівка). А 2200 років тому південні межі Брусилівщини опоясували велетенські укріплені споруди - так звані Змійові вали, залишки яких були добре помітні ще у XIX столітті. У наших краях були укріплені городища десь у часи Кия, тобто у V столітті нашої ери та у часи Русі-України, себто у XI - XIII столітті. Залишки тих споруд і братські могили віднайдені під селами Лазарівка, Містечко, Озера, Биків.
Природньогеографічну зону, у якій наші пращури заснували Осівці, географи називають Поліссям. Хоч, коли бути точнішим, наше село лежить на самій межі між Поліссям та Лісостепом, який простягається на південь від Брусилівщини. А про те, що осівчани не є поліщуками, свідчить осівецька говірка, яка за всіма мовними рисами належить до седеньонадніпрянських говірок із деякими вкрапленнями рис українських північних говірок.
За даними учених-антропологів, верхів'я річки Здвиж здавна заселяє гілка українців, яка в українських літописах XI - XIII століть фігурує під назвою деревляни. Літописці тих часів пишуть, що землю деревлян, а також землі полян, бужан, волинян та ін. античні автори (а це 2-2,5 тис. років тому) називали Велика Скіфія. Тобто наш деревлянський родовід фіксується писемно у І тис. до н.е. Але то ще не все. Серед тих, хто десь у ІІІ-ІІ тис. до н.е. колонізував витоки Інду (сучасний Панджаб у північній Індії"), у ведійських священних книгах згадується народ (етнічна група, плем'я) під назвою дарава. У ведійській мові санскриті дарава - то дерево, а драв'я - дерев'яний. Отже наш родовід простежується десь у часах, віддалених від нас п'ятьма тисячами літ.
Осівецькі землі це так звані світлосірі або сірі лісові підзолені грунти. Власне, осівецькі поля - це невеличка пляма таких грунтів у межах Брусилівщини, бо вся Брусилівщина лежить на так званих дерново-підзолилистих грунтах, а в долинах Здвижа тягнуться торфово-болотисті грунти. Осівецькі грунти за родючістю не йдуть у порівняння із родючими чорноземами, але й не найгірші для землеробства. Саме ці наші грунти здавна визначили основні напрями землеробства у нашому краї - м'ясо-молочне скотарство, льонарство, зерновиробництво, буряководство, хмелярство. В усякому разі цим інтенсивно займалися в нас ще 20-30 років тому.
Як видно із фізичної карти Житомирщини, наші землі не багаті на природні поклади. За Брусиловом з південного боку залягають поклади мармуру, а на північ від Осівець на півдорозі до Радомишля є поклади бурого вугілля. За останні 50-60 років збіднів і тваринний світ у наших краях - не стало вовків, лисиць, козуль, дрохв, диких качок та ін. А за останні сотню років дуже збідніла і рослинність у околицях Осівець. Ще на початку XX століття на захід від Осівець (з боку Озерян, Кочерова), за розповідями старих людей, тягнулася смуга так званого Брусилівського лісу. І на північ від Осівець ( у напрямку траси Київ -Житомир) людські земельні наділи чергувалися із перелісками, а на межах людських полів росли дуби, дикі груші та ін. Переліски були й за Осівцями по дорозі на Високе. Як згадували старі люди, бувало осівецькі сім'ї заготовляли на зиму мішками сухих грибів та грушок-дичок. У період безвладдя 1917-1920 років самі ж осівчани й вирубали ліси, а донищила переліски, озерця та ручаї на полях колгоспна система суцільною оранкою полів. Щоправда, у післявоєнні роки осівчани спромоглися висадити невеликі соснові лісочки на пісках Ковтунової гори та напроти її через Щенківку. Саме цей останній лісок і було висаджено першим. Робили борозни по тодішній цілині зовсім юні хлопчаки Микола Шоломіцький та мій брат Олександр Губерначук. Один водив коня, інший тримав чепіги плуга. За ними ланка дівчат висаджувала доставлені із лісництва малесенькі, як бадилинка завбільшки з палець, сосонки. Лісок на Ковтуновій горі висадили дещо пізніше. Там робили борозни Василь Онищенко та Іван Гончарук. Коли вже ліски підросли і в них рясно висипали маслюки, то, бувало, збираючи гриби хтось із тих, хто розорював землю під ліс, нахвалявся, що оцей рядок такий кривий, бо у Сашка спужався кінь і затягнув убік, а цей рядок перерваний, бо Микола не втримав чепіги.
У післявоєнні роки на границях із висицькими, брусилівськими, озерянськими та кочерівськими полями були висаджені лісосмуги. То була реалізація галасливого так званого сталінського плану захисту колгоспних земель від вітрів. Разом із дубами, березами та ін. листяними деревами у тих лісосмугах висадили і фруктові, в основному абрикоси. З тих пір у осівецьких присадибних садах з'явилися такі часті абрикосові дерева.
Слідами прадавнього заселення земель у районі Осівець є знахідки крем'яних та кістяних знарядь первісних людей на осівецьких полях. То крем'яні шкребки, тесала, молотки, кістяні шила, вістря стріл та ін. Наукою з'ясовано, що на території України великі поселення людей, подібні нашим нинішнім населеним пунктам, з'явилися 6-8 тисяч років тому. Уже тоді наші пращури почали будувати із дерева та глини з домішками соломи й полови великі, навіть двоповерхові, оселі. Кількість населення у окремих із таких протоміст сягала до 15 тисяч осіб. То були часи славнозвісної Трипільської цивілізації, яка процвітала на українському Правобережжі, куди входять і Осівці, а також частині Лівобережжя у VI - III тисячоліттях до нашої ери. То була культура наших прямих предків, бо та культура перейшла у наступні праукраїнські культури.
Із тих прадавніх часів ми маємо всі підстави вести відлік свого родоводу, вести відлік історії українських міст і сіл. Більшість поселень творців Трипільської цивілізації археологи віднаходять коло сучасних українських міст і сіл, а чи й на їхніх територіях. Поховання трипільських часів виявлено і в нас на Брусилівщині. Під Карабачином таке поховання датується IV - III тис. до н.е. А недалеко від нас на Коростишівщині досліджено крупне пізньотрипільське поселення коло села Городське. Недалеко від нас віднайдені пам'ятки Трипільської культури у селах Корнин, Романівка, Паволоч Попільнянського району та Раковичі, Ковалі Радомишльського району.
Дещо пізнішими, але доісторичними слідами заселення наших країв є залишки городища доби бронзового віку, тобто II тис. до н.е., на території Брусилова, поховання того ж часу у селі Гнилець (тепер Долинівка). А 2200 років тому південні межі Брусилівщини опоясували велетенські укріплені споруди - так звані Змійові вали, залишки яких були добре помітні ще у XIX столітті. У наших краях були укріплені городища десь у часи Кия, тобто у V столітті нашої ери та у часи Русі-України, себто у XI - XIII столітті. Залишки тих споруд і братські могили віднайдені під селами Лазарівка, Містечко, Озера, Биків.
Григорій Губерначук
Комментариев нет:
Отправить комментарий