Не встигли українці відійти від жахіть голодомору 32-33 років та жахіть сталінських масових розстрілів, тюрем і висилок українців кінця 30-х років, як насунулися нові жахіття - Друга світова війна. І знову у стражданнях і жертвах, принесених війною, основна вина лягає на той же російсько-більшовицький режим, у супрязі якого українці змушені були тягти весь тягар тієї бойні. Про причини та хід Другої Світової війни написано багато і часто, особливо у радянській літературі, неправдиво. Заслуговують уваги дослідження тієї війни, проведені визнаним у Світі видатним британським істориком Норманом Дейвісом, які подані у його книзі "Європа. Історія". На цього історика я й буду посилатися далі.
У першій половині XX століття у європейському суспільстві стався зловіщий збіг обставин, коли дві хворі на великодержавність нації висунули до свого керівництва з одного й другого боку двох збоченців: німецька нація, яка прагнула реваншу за поразку у Першій світовій війні 1914-1918 років, віддала кермо Гітлеру, а російська нація, яка кілька сот років є враженою бацилою світового панування, надала право верховодити в есесерії Сталіну. Згаданий Н.Дейвіс пише про те так: "... протягом життя двох, омитих кров'ю світових воєн, поколінь дві держави із найчисельнішим у Європі населенням стали жертвою кривавих політичних режимів... головний двобій за європейське майбутнє точився між Німеччиною та Росією".
Коли у XVI столітті Московська держава, маючи територію меншу за нашу Житомирську область заходилася захоплювати сусідні землі то її девізом були настанови тодішнього російського духовного лідера Савви-Спиридона: "Де я - там Росія, де я - там моє право!" А вже Петро Перший, який у десятки разів розширив територію Московії, давши їй назву Росія, залишив заповіт для всіх російських можновладців, у якому виписав, як саме Росії добиватися світового панування, аби "російський солдат вимив чоботи у Індійському океані". А російські тирани початку XX століття Ленін і Сталін підхопили комуністичні лозунги "всємірной революції1", під прикриттям яких намагалися поширювати російське панування у Світі. Той сказ двокола всесвітнього панування не припиняється в Росії і понині. Там є писаки, такі як Асов, Дьомін та ін., які закликають створити так звану "арійську імперію" протяжністю від Уралу до Піренеїв, у якій державотворчим народом будуть росіяни.
Коли у 30-х роках у Німеччині вискочив, як чорт із попелу, Гітлер зі своєю маячнею про всесвітнє панування німецької нації, Сталін почав розглядати Гітлера як такого собі "криголама", який розкрушить, покришить, обезкровить Європу, а тоді уже Сталін повалить і Гітлера і загарбає усю Європу. Уже у 1939 році Сталін вів загарбницьку війну на Далекому Сході (із Японією), а на Заході у Фінляндії, а згодом окупував Західну Україну і Закарпаття шляхом воєн із Польщею. Гітлер же у 1938 році загарбав Австрію, проголосивши створення Німецької імперії, А в 1939 році Гітлер захопив Чехію і частину Польщі. Тобто два хижаки розпочали Другу світову війну заради розширення своїх імперій -комуністичної та фашистської.
У серпні 1939 року ці два кровожадні режими раптом уклали між собою пакт про ненапад, який у історичній літературі дістав назву пакт Молотова-Рібентропа за прізвищами поплічника Сталіна і поплічника Гітлера. Той пакт мав таємний додаток, із якогой видно істинні плани обох збоченців та їхніх режимів. Ось уривки із того документу: "1)... повноважні представники обговорили межі своїх сфер впливу у Східній Європі, територіальне та політичне впорядкування на територіях, що належать Прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві). 2)... кордон сфер впливу Німеччини і СРСР приблизно має пролягати по лінії річок Вісла, Нарев (Нарва) і Сян. 3)... радянська сторона має свої інтереси у Бессарабії. 4) Цей протокол обидві сторони повинні вважати за надзвичайно таємний".
Ці пункти наведені тут зі згаданої книги Н.Дейвіса. Сам Дейвіс так витлумачує той документ: "їхній так званий "пакт про ненапад" був досконалим планом нападу. Німецько-радянський пакт часто називають дозволом Гітлерові починати війну. Це правда тільки наполовину, бо цей пакт був ще й дозволом Сталінові починати війну... Гітлер вважав, що з благословення Сталіна він може сам упоратися із Англією та Францією. Сталін уважав, що з благословення Гітлера він може сам загарбати країни Східної Європи".
Через тиждень після укладення того пакту Гітлер дійсно напав на Польщу, а через три тижні у ту ж Польщу вторглися і сталінські орди. Розірвавши навпіл Польщу, комуністичні і фашистські хижаки тут же у Бресті провели свій спільний парад переможців. Загарбницькі апетити Гітлера й Сталіна розгорялися блискавично - збуджені кров'ю хижаки спішили вирвати із пащі один одного жертви. Протягом якихось 20 місяців після розшматування Польщі компанія Гітлер-Сталін загарбала 13 європейських країн: 8 - Гітлер, 5 - Сталін. До чого це призвело Н.Дейвіс пише так: "Після завоювання Західної Європи німецька воєнна машина не мала куди подітися, як тільки рушити на Схід, аби не втрачати навальної сили". Себто рушити на СРСР. Хоч є докази, що Сталін планував напад на Німеччину, але Гітлер його випередив. Чи не тому і донині російська влада не дає доступу до радянських архівів часів війни?
Із дослідження Н.Дейвіса вимальовуються портрети обох зажерливих тиранів - Гітлера і Сталіна. Гітлер виріс із чуттям ганьби за позашлюбне походження свого батька, а саме від багатого єврея та австрійки-наймички того єврея. Гітлер замолоду був замкнений, озлоблений і самотній. Замолоду ж Гітлер відсидів 2 роки у тюрмі за участь у так званому "пивному путчі". До речі, добре, що в нас, українців, вистачили розуму у 2004 році дати відкоша босяку із тюремним минулим, якого темні сили пхали на роль національного вождя. Але про Гітлера. Після тюрми у Гітлера раптом прорізався апетит до патякання на всіх перепуттях, а до того ж він у тюрмі знічев'я зварганив "шедевр" під назвою "Майн кампф"' (моя боротьба), де розписав, як німці можуть досягти панування у всьому Світі. Ті ідейки Гітлера лягли як бальзам на зранену душу німців, страшенно ображених за поразку ще у Першій світовій війні.
Так започаткувався нацистсько-фашистський рух німецьких хвалькуватих хамів. А у 1932-34 роках тодішнє німецьке керівництво допустило гітлерівську нацистську шайку до влади, правда маючи благородну мету: використати Гітлера для придушення комуністичного руху в Німеччині. А далі пішло й поїхало і зовсім не в такому напрямі, як хтось уявляв... Ще на початку своїх військових звитяг біснуватий фюрер давав жорстокі настанови своїм генералам: "Ніякого жалю, брутальне ставлення, право на боці сили, щонайбільша суворість!"
Заслуговує уваги передсмертна записка Гітлера перед його самогубством. Фюреру раптом захотілося виправдатися. Ось уривки із тої Гітлерової передсмертної записки, яку подає у своїй книзі Н.Дейвіс: "Це неправда, ніби я, а чи хтось у Німеччині прагнув війни 1939 року. її прагнули політики, які або самі мають єврейське походження, або працювали на єврейські інтереси... Я помираю зі щасливим серцем, знаючи про незмірні звитяги наших солдатів на фронті... Передусім я вимагаю від усіх лідерів нації... скрупульозно дотримуватися расових законів і нещадно опиратися згубі, яка загрожує кожному народові, -міжнародному єврейству". Лукавство Гітлера тут як на долоні: якщо він розпалив війну з метою звільнення людства, як він пише, "від міжнародного єврейства", то для чого він винищував мільйони представників інших націй? А до того ж, і він сам, Гітлер, мав єврейську кров. Як сказано вище, його батько був байстрюком від багатого єврея та наймички-австрійки. І це не вигадка - це з доповіді гітлерівського гестапо самому Гітлеру.
І Гітлер, і Сталін, дорвавшись до влади, почали із винищення своїх противників. Але, якщо Гітлер відправив на той світ лише тисячі своїх громадян, то Сталін - багато мільйонів. І в Гітлера, і в Сталіна до ворогів їхніх режимів зараховувалися цілі народи: у Гітлера - то євреї, а в Сталіна, зокрема, українці. Винищивши голодом у 1933 році до 10 мільйонів українців, Сталін у 1939-41 роках запроторив у арктичні табори до 2 мільйонів українців Західної України. Сталін відзначався більшою жорстокістю і лукавством, аніж Гітлер - якщо гітлерівські головорізи толочили чужі землі під прозорими лозунгами розширення німецького "лебенсраум" (життєвого простору), то совіцькі орди вторгалися на чужі території під прапорами, буцім-то, "визволення народів". Але і там, і там результат один і той же - винищення противників гітлерівського і сталінського маніакальних планів. Так, у 1940 році Сталін підписав наказ про розстріл 26 тисяч польських офіцерів-резервістів, які були захоплені у полон радянськими та німецькими військами (німці передали совітам полонених поляків). А коли у 1944 році польські патріоти підняли повстання проти німецьких окупантів у Варшаві, то радянські війська, перебуваючи під Варшавою, пасивно спостерігали, як німці майже 100 днів безперервно громили повсталу Варшаву, знищивши 250 тисяч польських патріотів. Тобто сталінський режим був зацікавлений у винищенні патріотів будь-яких країн, особливо тих, які потрапляли під його владу. Той режим і гадки не мав надавати незалежність тим країнам, де ступила нога радянського солдата.
Неабияку жорстокість проявляв сталінський режим і стосовно своїх же вояків. Ось що пише про це Н.Дейвіс: "Керівники Червоної армії марнотратно використовували особовий склад. Червоні командири посилали солдатів хвиля за хвилею в атаку без жодної артилерійської підтримки, що деморалізувало німців, німецькі кулемети перегрівалися, захлиналися... Загальновизнано, що радянська сторона могла зазнати у 3-4 рази більших втрат, аніж німці, і однаково виграти бій... У операції за здобуття Берліна Жуков посилав свої резерви, не рахуючи ліку. Під Берліном радянські війська понесли більші втрати, аніж американці у всій війні".
22 червня 1941 року німці бомбили українські міста, а вже 9 липня німці окупували Брусилів, а 10 липня згідно колгоспних актів німці уже "наводили лад" у Осівцях. Усе брусилівське районне начальство ще до входу німців у Брусилів дало драпака зі своїми сім'ями, покинувши простих людей самих на себе перед ворогом. Зате після війни українцям постійно докоряли, що ми, мовляв, працювали на фашистів, а в різних анкетах і автобіографіях для українців стояло запитання, чи перебував на окупованій території. Як засвідчують документи, німці зразу ж поставили у районі свою комендатуру, очолювану німецькими офіцерами, а по селах поставили старостів із наших же місцевих людей. Колгоспи були німцями збережені, бо вони розуміли, що підлішої і зручнішої системи для викачування прироблених селянами багатств сам чорт не придумав би. Правда, трохи згодом німці поміняли голів колгоспів, заарештувавши і розстрілявши попередніх голів-комуністів. А люди, як ходили у колгоспи на роботу, так і продовжували ходити і тим заробляти якийся мізер для прожитку. Німці запровадили у Осівцях вирощування деяких нових культур, збирання лікарських трав тощо.
Як повели себе у війну осівчани? За спогадами свідків тих подій, ніхто й не думав про якийся опір, підпілля, а чи партизанщину, навпаки, кілька десятків молодих здорових чоловіків стали служити у німецькій поліції. Правда, розповідали, що німці, зайшовши у село, зібрали були на вигоні села збори і пригрозили: не виділите з-поміж себе поліцаїв, то спалимо село. Коли, бувало, слухаєш оповідки, про воєнні часи у Осівцях, то вражають неймовірні історії. Розповідали, скажімо, що наші осівецькі хлопці-поліцаї, маючи завдання конвоювати двох осівецьких євреїв у Коростишів полінувалися так далеко йти і буцім-то розстріляли тих своїх односельців-євреїв на Вирвихвості. Наші ж осівецькі поліцаї Бог-зна за що розстріляли і молодого осівчанина Андрія Шамрая. А одного разу між Осівцями й Озерянами були помічені партизани, які відпочивали вдень у кущах над Щенківкою, то осівецькі поліцаї негайно ж повідомили у брусилівську комендатуру і партизанський загін був ліквідований. Розповідали, що осівецькі поліцаї забирали іноді у своїх же односельців курей, кабанів та інше.
І звичайні селяни-осівчани по-різному проявили свою моральність і совість. Наприклад, мій батько і сусід Кузьма Гончарук під час відступу радянських військ підібрали контуженого радянського солдата Кузнєцова і помістили його у сусідній хаті-пустці. Мої батьки кілька тижнів ночами носили тому нещасному ліки та їжу. Але хтось таки розкрив ту таємницю, дав сигнал німцям - приїхали есесівці і тут же за хатою розстріляли солдата Кузнєцова, вихідця із Луганщини. Інший приклад, осівчанин Павло Чорний підібрав у полі радянського льотчика-парашутиста, привіз його у село, де льотчика видавали за свого осівчанина. Але хтось таки видав того льотчика і його забрали німці.
А як вели себе в окупованому селі німці? Які вони були? А були вони всякі. Один німець після того, як німці з боєм увірвалися в Осівці, відкрив лядо нашого погреба, де ховалася наша сім'я, і зі словами "Рус! Рус!" показав батькові, де лежить контужений радянський солдат. Інші німці-есесівці, як говорено вище, розстріляли того радянського солдата. Один німець із розквартированих у нашій хаті команди пригощав мого батька сигаретами, більше того носив мене на руках і цілував, коли отримав посилку від своєї німкені із фоткою своєї такої ж малої дитини, як і я. Інші ж німці, уже із іншої розквартированої у нас команди, спалили у печі нашу скриню із батьковою книгозбірнею із рідкісними книгами істориків Грушевського, Єфіменко та й мало не спалили нашої хати. Один німець віддав нашій сім'ї ціле відро смальцю, а інший німець у інший час, побачивши на мені німецьку солдатську пілотку, грубо здер її з мене та ще й відчитав матері.
Про те, які жахіття, які муки пережили осівчани у війну, можна писати величезні томи. Можна тільки уявити, наприклад, безмірне горе Степи Давидчук, у якої загинули на війні чоловік і син, а старшу дочку німці загнали у Німеччину, можна уявити переживання Степи Бризінської, яка супроводжувала аж до Скочищ свою дочку Марію, забрану до Німеччини, і все ж таки допомогла дочці утекти із етапу. А яке безмірне горе випало на долю Мотрі Приходько. Під час бомбування радянськими літаками німецьких позицій на осівецьких городах від вибуху бомби загинули її мати і доросла дочка-красуня, а ще завалилася й хата. На додачу загинув на фронті і чоловік Левко.
Власне, усі осівецькі жінки настраждалися у війну, як ніхто й ніколи. Пам'ятаю, коли осівецьких чоловіків зразу після вигнання німців із Осівець забрали у радянське військо, то моя мати і кілька жінок із села, дізнавшись, що їхні чоловіки ще не так і далеко, на передовій лінії у Вінницькій області, пішли пішки на передову аби провідати своїх чоловіків. Повернувшись додому, мати розповідала, що деякі із жінок уже не застали в живих своїх чоловіків - вони загинули у першій же сутичці із німцями. їх перед атакою підпоїли горілкою і вони безрозсудно кидалися під німецькі кулі. Хтось, уже не пам'ятаю, хто саме, випивши горілки тут же, не дочекавшись сигналу атаки, із криком "ура" вискочив із окопу і миттю був скошений німецькою кулею.
А які пекельні муки пережили осівецькі чоловіки-фронтовики! Скажімо, наш сусід зовсім молодий хлопець Станіслав Давидчук, будучи командиром танка, кілька разів виривався із палаючого танка, а в черговий раз не вискочив із підбитої німцями машини і згорів у палаючому танку. Інший молодий сусід Костянтин Яковенко був льотчиком і теж кілька разів рятувався, вистрибуючи із парашутом із палаючого літака, а в останній раз не вистрибнув - згорів у палаючому літаку. Ще один молодий сусід Дмитро Зівак потрапив у німецький полон, проте під час перевезення полонених до Німеччини, сміливці зірвали дошки у підлозі вагона і вночі стрибали під вагон на ходу поїзда. Колесами Дмитру віддавило пальці ніг. Те було у Польщі і врятувала Дмитра якась польська родина.
Та й ми підлітки сьорбнули тоді лиха сповна. Бліндажі, погреби, перебіжки під снарядами й кулями з одного кінця села на інший, постійні недосипання, недоїдання, плачі матерів, суцільні тривоги і страхіття і постійна загроза смерті. Пригадую, у нас на городі стояла протитанкова гармата, а ми з братами понесли артилеристам приготовлений матір'ю обід. Не встигли солдати взятися за ложки, як з боку Юзефівки почувся наростаючий гул. "Німецькі танки!" -викрикнув хтось із бійців. А я зіскочив з місця і рвонув до хати. Не встиг якийся із артилеристів мене звалити і накрити собою, як поруч рвонув снаряд, випущений німецьким навідником.
А ще й досі не можу забути, як німці розстрілювали радянського солдата, якого потай доглядали мої батьки. Його батьки положили у сусідній хаті-пустці, а згодом наїхало повен наш двір есесівців на мотоциклах, нишпорили у нашій хаті, потім у сусідній. Коли виводили нещасного із хати-пустки, я все те спостерігав із вікна і все чув, бо німці залишили відкритими у нашій хаті усі двері. Бідолашний солдат притримувався за стіни і все благав німців пощадити його, бо в нього "сім кіндерів", тобто семеро дітей. Мій любимий кіт чомусь шмигнув під ноги одному з німців, а той вистрілив у кота. Вражений кіт підскочив так високо, як ніколи. Солдата Кузнєцова розстріляли за хатою. А вже навчаючись у старших класах, я переписувався із одним із синів того солдата-луганчанина - у нього дійсно було семеро дітей.
Інші нещастя чекали осівецьких підлітків від розкиданих по селу і полях снарядів, гранат, мін та ін. У осівецьких підлітків чомусь пробудився якийся нездоровий інтерес до всього того воєнного арсеналу. Тоді багато підірвалося хлопчаків, намагаючись "побачити серце" зловісних набоїв. Коли у селі лунали вибухи, то жінки кидали на полі все і чимдуж бігли у село, бо знали - це вже якісь із них утратили своїх синочків. Пам'ятаю, як підірвалися на снарядах зразу троє чи четверо хлопців на Козлянівці із сімей Максима Гончарука, Петриченка, здається Котенка і ще когось. Пам'ятаю, як підірвався у своєму погребі на гранаті сусід-красень Коля баби Секлити. Пам'ятаю і смерть із тої ж причини племінника співака Кармалюка - Анатолія.
Окупувавши Україну, німці заходилися реалізовувати свій план постачання для Фатерлянду дармової робочої сили, чи як вони називали остарбайтерів - східних працівників. У сучасних українських засобах масової інформації наводиться цифра 4 мільйони молодих людей, яких німці вивезли із України до Німеччини. Із Брусилівщини для роботи на Рейх німці забрали 2360 хлопців та дівчат. Не оминуло те лихо і Осівець. Згідно після-воєнного списку Осівецької сільради, підписаного головою Левченком, секретарем Мартиненком і завіреного секретарем Брусилівського райвиконкому, німці вивезли із Осівець за літо 1942 року 123 особи (із них 3 полонені радянські солдати). То зовсім юні, навіть 14-15 літні дівчата і хлопці. Серед таких неповнолітніх, себто народжених у 1927-29 роках, були забрані до Німеччини Єва Лакей, Олександр Артеменко, Іван Федоренко, Ганна Герасимчук та ін. Було й таке, що брат-поліцай мусив конвоювати на поїзд до Германії свою рідну сестру, як це трапилось у сім'ї Федоренків - Михайло у формі поліцая супроводжував колону молодих осівчан, у якій була і його рідна сестра Ольга. Катерина Мартиненко згадує, що вони з Ольгою підійшли до Михайла і шепнули йому, що ми, мовляв, хочемо утекти, а ти зроби вигляд, що нас не бачив. Та Михайло наставив на них автомата і відрізав, щоб вони йшли у колону, бо укладе обох на місці. Мусив хлопець так себе повести.
Кільком із молодих осівчан таки удалось утекти. Марія Бризінська непомітно зникла із колони аж під Скочищами - станції, де вже молодь запихали у вагони і везли до Німеччини. Допомагала Марії мати. А Іван Мартиненко та Петро Петриченко зуміли вночі вислизнути із пересильного пункту у Брусилові. Як згадували пізніше ті, хто мав нещастя потрапити у ту німецьку неволю, дівчата за слізьми не бачили в дорозі Світу білого. І щоб хоч трохи забутися, відволіктись, вони співали пісень. Сумні то були пісні, як ось ця: "Ой мамо, матусю... Якби ж то ти знала, Яка в мене біда, то ти б передала горобчиком хліба, Горобчиком хліба, синичкою солі. Ой мамо, матусю, яка в мене доля".
А що переживали юні осівчани у німецькій неволі, читачі дізнаються далі із їхніх спогадів. Дехто із них, як от Галина Губерначук, там у німецьких таборах і загинула. А чимало хлопців-остарбайтерів загинули уже після того, як радянські війська ввійшли в Німеччину і хлопців тих забрали у діюче військо і кинули непідготовлених на передову.
Переважна більшість осівецьких чоловіків були мобілізовані до радянського війська аж у 1943 році, бо німці так блискавично вдерлися на українські землі, що радянська влада, з її нерозторопністю і страхом перш за все за свою власну шкуру, не зуміла провести мобілізацію. Із Брусилівщини до діючої армії було залучено 5751 чоловік, а 3332 жителі Брусилівщини у роки війни загинули або пропали безвісти. Взагалі ж у війні загинув майже кожен четвертий українець. Сучасні дослідники сходяться на цифрі: 13-15 мільйонів українців стали жертвами Другої світової війни. А серед осівчан, котрі воювали на фронті, загинуло 125 чоловік. Родини ж осівецьких новоселів із Народиччини втратили у війні 89 чоловік-фронтовиків.
Пам'ятаю, із дев'ятьох моїх друзів-підлітків, які товаришували на нашому замлинянівському кутку, лише у трьох залишилися живими батьки. А батьки Миколи Давидчука, Василя Зацерковного, Івана Гончарука, Петра Приходька, Івана Приходька загинули на фронті. Батько ж Івана Олексієнка повернувся з війни зовсім нездоровий і скоро помер. Значна частина із тих чоловіків-фронтовиків, які залишилися живими, прийшли з війни скаліченими: хто повернувся без ніг, хто хворий на туберкульоз, як, наприклад, Станіслав Зацерковний, Василь Сущенко, Іван Гончарук, Соловей Олексієнко та ін.
Коли знайомишся зі списками осівчан-фронтовиків, то помічаєш вражаючий факт: чимало з-поміж них мали військовий технічний фах механіків, шоферів, танкістів, артилеристів, радистів, як от Марія Сафронова, Павло Каплаушенко, Арсен Шамрай, Іван Куліш, Іван Майстренко, Іван Сидоренко, Володимир Лаговський, Михайло Тушинський та ін. Дехто із осівчан-фронтовиків були розвідниками, як от Матвій Задоя, Станіслав Зацерковний, Григорій Москальчук, Іван Каплаушенко. Це красномовне свідчення про українське коріння кмітливих, сумлінних, відважних людей. Людей, як золоте зерно.
Усі, хто служив у совіцькому війську, можуть пригадати, як солдати-росіяни підтрунювали над солдатами-українцями: "Хахол без личкі, што справка без печаті". То так розгнуздана російська душа розцінювала українську сумлінність, обов'язковість, чим українці виділялися у війську і, зрозуміло, заслуговували військові звання. Поза сумнівом, отакою сумлінністю і обов'язковістю відзначалися на фронті і наші воїни-осівчани. Недаремно ж, фронтовики Іван Малиновський, Володимир Сидоренко, Терентій Сидоренко, Леонід Майстренко, Григорій Чапик мали лейтенантські звання, а фронтовики Станіслав Давидчук, Іван Гончарук, Ничипір Фещенко, Марко Фещенко, Віктор Онищенко, Григорій Фещенко, Федір Мартиненко, Микола Нестерчук, Олександр Климчук мали старшинські та сержантські звання.
У історії нема поняття "Якби" - усе, що відбулося уже відбулося і саме так, а не іначе. Назад нічого не повернеш, а теперішні наші критичні розмірковування щонайменшого впливу на минуле не можуть мати. І все ж, якби Україна була не колонією Росії, а незалежною державою, то українці не понесли б таких великих втрат у Другій світовій війні. За даними європейських істориків, усі західноєвропейські держави разом узяті (без Польщі) понесли у кілька разів менші людські жертви, аніж одна Україна. Навіть агресор-Німеччина мала у війні у десять разів менші втрати, аніж Україна. Західні історики, зокрема Н.Дейвіс, так і заявляють, що найтяжчих втрат у війні зазнали саме ми, українці.
Запитаймо тепер себе. А за віщо з-поміж усіх вояків загинуло найбільше українців? У нас якісь були національні інтереси у тій бойні? Ми, що, були державотворчим народом у сталінській імперії? А чи українці прагнули коли-небудь світового панування, як цього жадають росіяни? І чи українці розпочали ту європейську бойню? Ні, шановні! Ми, українці, були всього-навсього гарматним м'ясом у російсько-більшовицькій імперії. Мільйонам українців, а в їхньому числі і сотням осівчан, довелось марно покласти голови, як висловився великий Шевченко "не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну, з московської чаші московську отруту довелось запить".
Багато сотень літ українці кладуть свої голови на полях воєн за російські інтереси, інтереси свого, за висловом Шевченка "ката", себто історичного ворога. 1 ми, нинішні, мусимо пам'ятати усе те і враховувати при виборі шляху розвитку своєї молодої української держави. І якщо якісь симоненки, вітренки, морози та їм подібні постійно нашіптують нам, що ми маємо відродити милу їм есесерію, себто вернутись добровільно у імперію нашого історичного ворога -Росію, то гонімо геть з-перед очей отих збоченців у політиці. І не клюймо на заклики отих шарлатанів надати російській мові статус державної в Україні. Російські режими уже 350 років намагаються убити нашу українську мову, зробити із нас третьосортних росіян шляхом зросійщення нас. Мусимо затямити, що для українців більше зла, як російська держава ніхто не приніс. Не повторюймо помилок наших предків. Повернімо наші голови у бік своєї української держави, а не в бік лихої Москви.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО
У першій половині XX століття у європейському суспільстві стався зловіщий збіг обставин, коли дві хворі на великодержавність нації висунули до свого керівництва з одного й другого боку двох збоченців: німецька нація, яка прагнула реваншу за поразку у Першій світовій війні 1914-1918 років, віддала кермо Гітлеру, а російська нація, яка кілька сот років є враженою бацилою світового панування, надала право верховодити в есесерії Сталіну. Згаданий Н.Дейвіс пише про те так: "... протягом життя двох, омитих кров'ю світових воєн, поколінь дві держави із найчисельнішим у Європі населенням стали жертвою кривавих політичних режимів... головний двобій за європейське майбутнє точився між Німеччиною та Росією".
Коли у XVI столітті Московська держава, маючи територію меншу за нашу Житомирську область заходилася захоплювати сусідні землі то її девізом були настанови тодішнього російського духовного лідера Савви-Спиридона: "Де я - там Росія, де я - там моє право!" А вже Петро Перший, який у десятки разів розширив територію Московії, давши їй назву Росія, залишив заповіт для всіх російських можновладців, у якому виписав, як саме Росії добиватися світового панування, аби "російський солдат вимив чоботи у Індійському океані". А російські тирани початку XX століття Ленін і Сталін підхопили комуністичні лозунги "всємірной революції1", під прикриттям яких намагалися поширювати російське панування у Світі. Той сказ двокола всесвітнього панування не припиняється в Росії і понині. Там є писаки, такі як Асов, Дьомін та ін., які закликають створити так звану "арійську імперію" протяжністю від Уралу до Піренеїв, у якій державотворчим народом будуть росіяни.
Коли у 30-х роках у Німеччині вискочив, як чорт із попелу, Гітлер зі своєю маячнею про всесвітнє панування німецької нації, Сталін почав розглядати Гітлера як такого собі "криголама", який розкрушить, покришить, обезкровить Європу, а тоді уже Сталін повалить і Гітлера і загарбає усю Європу. Уже у 1939 році Сталін вів загарбницьку війну на Далекому Сході (із Японією), а на Заході у Фінляндії, а згодом окупував Західну Україну і Закарпаття шляхом воєн із Польщею. Гітлер же у 1938 році загарбав Австрію, проголосивши створення Німецької імперії, А в 1939 році Гітлер захопив Чехію і частину Польщі. Тобто два хижаки розпочали Другу світову війну заради розширення своїх імперій -комуністичної та фашистської.
У серпні 1939 року ці два кровожадні режими раптом уклали між собою пакт про ненапад, який у історичній літературі дістав назву пакт Молотова-Рібентропа за прізвищами поплічника Сталіна і поплічника Гітлера. Той пакт мав таємний додаток, із якогой видно істинні плани обох збоченців та їхніх режимів. Ось уривки із того документу: "1)... повноважні представники обговорили межі своїх сфер впливу у Східній Європі, територіальне та політичне впорядкування на територіях, що належать Прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві). 2)... кордон сфер впливу Німеччини і СРСР приблизно має пролягати по лінії річок Вісла, Нарев (Нарва) і Сян. 3)... радянська сторона має свої інтереси у Бессарабії. 4) Цей протокол обидві сторони повинні вважати за надзвичайно таємний".
Ці пункти наведені тут зі згаданої книги Н.Дейвіса. Сам Дейвіс так витлумачує той документ: "їхній так званий "пакт про ненапад" був досконалим планом нападу. Німецько-радянський пакт часто називають дозволом Гітлерові починати війну. Це правда тільки наполовину, бо цей пакт був ще й дозволом Сталінові починати війну... Гітлер вважав, що з благословення Сталіна він може сам упоратися із Англією та Францією. Сталін уважав, що з благословення Гітлера він може сам загарбати країни Східної Європи".
Через тиждень після укладення того пакту Гітлер дійсно напав на Польщу, а через три тижні у ту ж Польщу вторглися і сталінські орди. Розірвавши навпіл Польщу, комуністичні і фашистські хижаки тут же у Бресті провели свій спільний парад переможців. Загарбницькі апетити Гітлера й Сталіна розгорялися блискавично - збуджені кров'ю хижаки спішили вирвати із пащі один одного жертви. Протягом якихось 20 місяців після розшматування Польщі компанія Гітлер-Сталін загарбала 13 європейських країн: 8 - Гітлер, 5 - Сталін. До чого це призвело Н.Дейвіс пише так: "Після завоювання Західної Європи німецька воєнна машина не мала куди подітися, як тільки рушити на Схід, аби не втрачати навальної сили". Себто рушити на СРСР. Хоч є докази, що Сталін планував напад на Німеччину, але Гітлер його випередив. Чи не тому і донині російська влада не дає доступу до радянських архівів часів війни?
Із дослідження Н.Дейвіса вимальовуються портрети обох зажерливих тиранів - Гітлера і Сталіна. Гітлер виріс із чуттям ганьби за позашлюбне походження свого батька, а саме від багатого єврея та австрійки-наймички того єврея. Гітлер замолоду був замкнений, озлоблений і самотній. Замолоду ж Гітлер відсидів 2 роки у тюрмі за участь у так званому "пивному путчі". До речі, добре, що в нас, українців, вистачили розуму у 2004 році дати відкоша босяку із тюремним минулим, якого темні сили пхали на роль національного вождя. Але про Гітлера. Після тюрми у Гітлера раптом прорізався апетит до патякання на всіх перепуттях, а до того ж він у тюрмі знічев'я зварганив "шедевр" під назвою "Майн кампф"' (моя боротьба), де розписав, як німці можуть досягти панування у всьому Світі. Ті ідейки Гітлера лягли як бальзам на зранену душу німців, страшенно ображених за поразку ще у Першій світовій війні.
Так започаткувався нацистсько-фашистський рух німецьких хвалькуватих хамів. А у 1932-34 роках тодішнє німецьке керівництво допустило гітлерівську нацистську шайку до влади, правда маючи благородну мету: використати Гітлера для придушення комуністичного руху в Німеччині. А далі пішло й поїхало і зовсім не в такому напрямі, як хтось уявляв... Ще на початку своїх військових звитяг біснуватий фюрер давав жорстокі настанови своїм генералам: "Ніякого жалю, брутальне ставлення, право на боці сили, щонайбільша суворість!"
Заслуговує уваги передсмертна записка Гітлера перед його самогубством. Фюреру раптом захотілося виправдатися. Ось уривки із тої Гітлерової передсмертної записки, яку подає у своїй книзі Н.Дейвіс: "Це неправда, ніби я, а чи хтось у Німеччині прагнув війни 1939 року. її прагнули політики, які або самі мають єврейське походження, або працювали на єврейські інтереси... Я помираю зі щасливим серцем, знаючи про незмірні звитяги наших солдатів на фронті... Передусім я вимагаю від усіх лідерів нації... скрупульозно дотримуватися расових законів і нещадно опиратися згубі, яка загрожує кожному народові, -міжнародному єврейству". Лукавство Гітлера тут як на долоні: якщо він розпалив війну з метою звільнення людства, як він пише, "від міжнародного єврейства", то для чого він винищував мільйони представників інших націй? А до того ж, і він сам, Гітлер, мав єврейську кров. Як сказано вище, його батько був байстрюком від багатого єврея та наймички-австрійки. І це не вигадка - це з доповіді гітлерівського гестапо самому Гітлеру.
І Гітлер, і Сталін, дорвавшись до влади, почали із винищення своїх противників. Але, якщо Гітлер відправив на той світ лише тисячі своїх громадян, то Сталін - багато мільйонів. І в Гітлера, і в Сталіна до ворогів їхніх режимів зараховувалися цілі народи: у Гітлера - то євреї, а в Сталіна, зокрема, українці. Винищивши голодом у 1933 році до 10 мільйонів українців, Сталін у 1939-41 роках запроторив у арктичні табори до 2 мільйонів українців Західної України. Сталін відзначався більшою жорстокістю і лукавством, аніж Гітлер - якщо гітлерівські головорізи толочили чужі землі під прозорими лозунгами розширення німецького "лебенсраум" (життєвого простору), то совіцькі орди вторгалися на чужі території під прапорами, буцім-то, "визволення народів". Але і там, і там результат один і той же - винищення противників гітлерівського і сталінського маніакальних планів. Так, у 1940 році Сталін підписав наказ про розстріл 26 тисяч польських офіцерів-резервістів, які були захоплені у полон радянськими та німецькими військами (німці передали совітам полонених поляків). А коли у 1944 році польські патріоти підняли повстання проти німецьких окупантів у Варшаві, то радянські війська, перебуваючи під Варшавою, пасивно спостерігали, як німці майже 100 днів безперервно громили повсталу Варшаву, знищивши 250 тисяч польських патріотів. Тобто сталінський режим був зацікавлений у винищенні патріотів будь-яких країн, особливо тих, які потрапляли під його владу. Той режим і гадки не мав надавати незалежність тим країнам, де ступила нога радянського солдата.
Неабияку жорстокість проявляв сталінський режим і стосовно своїх же вояків. Ось що пише про це Н.Дейвіс: "Керівники Червоної армії марнотратно використовували особовий склад. Червоні командири посилали солдатів хвиля за хвилею в атаку без жодної артилерійської підтримки, що деморалізувало німців, німецькі кулемети перегрівалися, захлиналися... Загальновизнано, що радянська сторона могла зазнати у 3-4 рази більших втрат, аніж німці, і однаково виграти бій... У операції за здобуття Берліна Жуков посилав свої резерви, не рахуючи ліку. Під Берліном радянські війська понесли більші втрати, аніж американці у всій війні".
22 червня 1941 року німці бомбили українські міста, а вже 9 липня німці окупували Брусилів, а 10 липня згідно колгоспних актів німці уже "наводили лад" у Осівцях. Усе брусилівське районне начальство ще до входу німців у Брусилів дало драпака зі своїми сім'ями, покинувши простих людей самих на себе перед ворогом. Зате після війни українцям постійно докоряли, що ми, мовляв, працювали на фашистів, а в різних анкетах і автобіографіях для українців стояло запитання, чи перебував на окупованій території. Як засвідчують документи, німці зразу ж поставили у районі свою комендатуру, очолювану німецькими офіцерами, а по селах поставили старостів із наших же місцевих людей. Колгоспи були німцями збережені, бо вони розуміли, що підлішої і зручнішої системи для викачування прироблених селянами багатств сам чорт не придумав би. Правда, трохи згодом німці поміняли голів колгоспів, заарештувавши і розстрілявши попередніх голів-комуністів. А люди, як ходили у колгоспи на роботу, так і продовжували ходити і тим заробляти якийся мізер для прожитку. Німці запровадили у Осівцях вирощування деяких нових культур, збирання лікарських трав тощо.
Як повели себе у війну осівчани? За спогадами свідків тих подій, ніхто й не думав про якийся опір, підпілля, а чи партизанщину, навпаки, кілька десятків молодих здорових чоловіків стали служити у німецькій поліції. Правда, розповідали, що німці, зайшовши у село, зібрали були на вигоні села збори і пригрозили: не виділите з-поміж себе поліцаїв, то спалимо село. Коли, бувало, слухаєш оповідки, про воєнні часи у Осівцях, то вражають неймовірні історії. Розповідали, скажімо, що наші осівецькі хлопці-поліцаї, маючи завдання конвоювати двох осівецьких євреїв у Коростишів полінувалися так далеко йти і буцім-то розстріляли тих своїх односельців-євреїв на Вирвихвості. Наші ж осівецькі поліцаї Бог-зна за що розстріляли і молодого осівчанина Андрія Шамрая. А одного разу між Осівцями й Озерянами були помічені партизани, які відпочивали вдень у кущах над Щенківкою, то осівецькі поліцаї негайно ж повідомили у брусилівську комендатуру і партизанський загін був ліквідований. Розповідали, що осівецькі поліцаї забирали іноді у своїх же односельців курей, кабанів та інше.
І звичайні селяни-осівчани по-різному проявили свою моральність і совість. Наприклад, мій батько і сусід Кузьма Гончарук під час відступу радянських військ підібрали контуженого радянського солдата Кузнєцова і помістили його у сусідній хаті-пустці. Мої батьки кілька тижнів ночами носили тому нещасному ліки та їжу. Але хтось таки розкрив ту таємницю, дав сигнал німцям - приїхали есесівці і тут же за хатою розстріляли солдата Кузнєцова, вихідця із Луганщини. Інший приклад, осівчанин Павло Чорний підібрав у полі радянського льотчика-парашутиста, привіз його у село, де льотчика видавали за свого осівчанина. Але хтось таки видав того льотчика і його забрали німці.
А як вели себе в окупованому селі німці? Які вони були? А були вони всякі. Один німець після того, як німці з боєм увірвалися в Осівці, відкрив лядо нашого погреба, де ховалася наша сім'я, і зі словами "Рус! Рус!" показав батькові, де лежить контужений радянський солдат. Інші німці-есесівці, як говорено вище, розстріляли того радянського солдата. Один німець із розквартированих у нашій хаті команди пригощав мого батька сигаретами, більше того носив мене на руках і цілував, коли отримав посилку від своєї німкені із фоткою своєї такої ж малої дитини, як і я. Інші ж німці, уже із іншої розквартированої у нас команди, спалили у печі нашу скриню із батьковою книгозбірнею із рідкісними книгами істориків Грушевського, Єфіменко та й мало не спалили нашої хати. Один німець віддав нашій сім'ї ціле відро смальцю, а інший німець у інший час, побачивши на мені німецьку солдатську пілотку, грубо здер її з мене та ще й відчитав матері.
Про те, які жахіття, які муки пережили осівчани у війну, можна писати величезні томи. Можна тільки уявити, наприклад, безмірне горе Степи Давидчук, у якої загинули на війні чоловік і син, а старшу дочку німці загнали у Німеччину, можна уявити переживання Степи Бризінської, яка супроводжувала аж до Скочищ свою дочку Марію, забрану до Німеччини, і все ж таки допомогла дочці утекти із етапу. А яке безмірне горе випало на долю Мотрі Приходько. Під час бомбування радянськими літаками німецьких позицій на осівецьких городах від вибуху бомби загинули її мати і доросла дочка-красуня, а ще завалилася й хата. На додачу загинув на фронті і чоловік Левко.
Власне, усі осівецькі жінки настраждалися у війну, як ніхто й ніколи. Пам'ятаю, коли осівецьких чоловіків зразу після вигнання німців із Осівець забрали у радянське військо, то моя мати і кілька жінок із села, дізнавшись, що їхні чоловіки ще не так і далеко, на передовій лінії у Вінницькій області, пішли пішки на передову аби провідати своїх чоловіків. Повернувшись додому, мати розповідала, що деякі із жінок уже не застали в живих своїх чоловіків - вони загинули у першій же сутичці із німцями. їх перед атакою підпоїли горілкою і вони безрозсудно кидалися під німецькі кулі. Хтось, уже не пам'ятаю, хто саме, випивши горілки тут же, не дочекавшись сигналу атаки, із криком "ура" вискочив із окопу і миттю був скошений німецькою кулею.
А які пекельні муки пережили осівецькі чоловіки-фронтовики! Скажімо, наш сусід зовсім молодий хлопець Станіслав Давидчук, будучи командиром танка, кілька разів виривався із палаючого танка, а в черговий раз не вискочив із підбитої німцями машини і згорів у палаючому танку. Інший молодий сусід Костянтин Яковенко був льотчиком і теж кілька разів рятувався, вистрибуючи із парашутом із палаючого літака, а в останній раз не вистрибнув - згорів у палаючому літаку. Ще один молодий сусід Дмитро Зівак потрапив у німецький полон, проте під час перевезення полонених до Німеччини, сміливці зірвали дошки у підлозі вагона і вночі стрибали під вагон на ходу поїзда. Колесами Дмитру віддавило пальці ніг. Те було у Польщі і врятувала Дмитра якась польська родина.
Та й ми підлітки сьорбнули тоді лиха сповна. Бліндажі, погреби, перебіжки під снарядами й кулями з одного кінця села на інший, постійні недосипання, недоїдання, плачі матерів, суцільні тривоги і страхіття і постійна загроза смерті. Пригадую, у нас на городі стояла протитанкова гармата, а ми з братами понесли артилеристам приготовлений матір'ю обід. Не встигли солдати взятися за ложки, як з боку Юзефівки почувся наростаючий гул. "Німецькі танки!" -викрикнув хтось із бійців. А я зіскочив з місця і рвонув до хати. Не встиг якийся із артилеристів мене звалити і накрити собою, як поруч рвонув снаряд, випущений німецьким навідником.
А ще й досі не можу забути, як німці розстрілювали радянського солдата, якого потай доглядали мої батьки. Його батьки положили у сусідній хаті-пустці, а згодом наїхало повен наш двір есесівців на мотоциклах, нишпорили у нашій хаті, потім у сусідній. Коли виводили нещасного із хати-пустки, я все те спостерігав із вікна і все чув, бо німці залишили відкритими у нашій хаті усі двері. Бідолашний солдат притримувався за стіни і все благав німців пощадити його, бо в нього "сім кіндерів", тобто семеро дітей. Мій любимий кіт чомусь шмигнув під ноги одному з німців, а той вистрілив у кота. Вражений кіт підскочив так високо, як ніколи. Солдата Кузнєцова розстріляли за хатою. А вже навчаючись у старших класах, я переписувався із одним із синів того солдата-луганчанина - у нього дійсно було семеро дітей.
Інші нещастя чекали осівецьких підлітків від розкиданих по селу і полях снарядів, гранат, мін та ін. У осівецьких підлітків чомусь пробудився якийся нездоровий інтерес до всього того воєнного арсеналу. Тоді багато підірвалося хлопчаків, намагаючись "побачити серце" зловісних набоїв. Коли у селі лунали вибухи, то жінки кидали на полі все і чимдуж бігли у село, бо знали - це вже якісь із них утратили своїх синочків. Пам'ятаю, як підірвалися на снарядах зразу троє чи четверо хлопців на Козлянівці із сімей Максима Гончарука, Петриченка, здається Котенка і ще когось. Пам'ятаю, як підірвався у своєму погребі на гранаті сусід-красень Коля баби Секлити. Пам'ятаю і смерть із тої ж причини племінника співака Кармалюка - Анатолія.
Окупувавши Україну, німці заходилися реалізовувати свій план постачання для Фатерлянду дармової робочої сили, чи як вони називали остарбайтерів - східних працівників. У сучасних українських засобах масової інформації наводиться цифра 4 мільйони молодих людей, яких німці вивезли із України до Німеччини. Із Брусилівщини для роботи на Рейх німці забрали 2360 хлопців та дівчат. Не оминуло те лихо і Осівець. Згідно після-воєнного списку Осівецької сільради, підписаного головою Левченком, секретарем Мартиненком і завіреного секретарем Брусилівського райвиконкому, німці вивезли із Осівець за літо 1942 року 123 особи (із них 3 полонені радянські солдати). То зовсім юні, навіть 14-15 літні дівчата і хлопці. Серед таких неповнолітніх, себто народжених у 1927-29 роках, були забрані до Німеччини Єва Лакей, Олександр Артеменко, Іван Федоренко, Ганна Герасимчук та ін. Було й таке, що брат-поліцай мусив конвоювати на поїзд до Германії свою рідну сестру, як це трапилось у сім'ї Федоренків - Михайло у формі поліцая супроводжував колону молодих осівчан, у якій була і його рідна сестра Ольга. Катерина Мартиненко згадує, що вони з Ольгою підійшли до Михайла і шепнули йому, що ми, мовляв, хочемо утекти, а ти зроби вигляд, що нас не бачив. Та Михайло наставив на них автомата і відрізав, щоб вони йшли у колону, бо укладе обох на місці. Мусив хлопець так себе повести.
Кільком із молодих осівчан таки удалось утекти. Марія Бризінська непомітно зникла із колони аж під Скочищами - станції, де вже молодь запихали у вагони і везли до Німеччини. Допомагала Марії мати. А Іван Мартиненко та Петро Петриченко зуміли вночі вислизнути із пересильного пункту у Брусилові. Як згадували пізніше ті, хто мав нещастя потрапити у ту німецьку неволю, дівчата за слізьми не бачили в дорозі Світу білого. І щоб хоч трохи забутися, відволіктись, вони співали пісень. Сумні то були пісні, як ось ця: "Ой мамо, матусю... Якби ж то ти знала, Яка в мене біда, то ти б передала горобчиком хліба, Горобчиком хліба, синичкою солі. Ой мамо, матусю, яка в мене доля".
А що переживали юні осівчани у німецькій неволі, читачі дізнаються далі із їхніх спогадів. Дехто із них, як от Галина Губерначук, там у німецьких таборах і загинула. А чимало хлопців-остарбайтерів загинули уже після того, як радянські війська ввійшли в Німеччину і хлопців тих забрали у діюче військо і кинули непідготовлених на передову.
Переважна більшість осівецьких чоловіків були мобілізовані до радянського війська аж у 1943 році, бо німці так блискавично вдерлися на українські землі, що радянська влада, з її нерозторопністю і страхом перш за все за свою власну шкуру, не зуміла провести мобілізацію. Із Брусилівщини до діючої армії було залучено 5751 чоловік, а 3332 жителі Брусилівщини у роки війни загинули або пропали безвісти. Взагалі ж у війні загинув майже кожен четвертий українець. Сучасні дослідники сходяться на цифрі: 13-15 мільйонів українців стали жертвами Другої світової війни. А серед осівчан, котрі воювали на фронті, загинуло 125 чоловік. Родини ж осівецьких новоселів із Народиччини втратили у війні 89 чоловік-фронтовиків.
Пам'ятаю, із дев'ятьох моїх друзів-підлітків, які товаришували на нашому замлинянівському кутку, лише у трьох залишилися живими батьки. А батьки Миколи Давидчука, Василя Зацерковного, Івана Гончарука, Петра Приходька, Івана Приходька загинули на фронті. Батько ж Івана Олексієнка повернувся з війни зовсім нездоровий і скоро помер. Значна частина із тих чоловіків-фронтовиків, які залишилися живими, прийшли з війни скаліченими: хто повернувся без ніг, хто хворий на туберкульоз, як, наприклад, Станіслав Зацерковний, Василь Сущенко, Іван Гончарук, Соловей Олексієнко та ін.
Коли знайомишся зі списками осівчан-фронтовиків, то помічаєш вражаючий факт: чимало з-поміж них мали військовий технічний фах механіків, шоферів, танкістів, артилеристів, радистів, як от Марія Сафронова, Павло Каплаушенко, Арсен Шамрай, Іван Куліш, Іван Майстренко, Іван Сидоренко, Володимир Лаговський, Михайло Тушинський та ін. Дехто із осівчан-фронтовиків були розвідниками, як от Матвій Задоя, Станіслав Зацерковний, Григорій Москальчук, Іван Каплаушенко. Це красномовне свідчення про українське коріння кмітливих, сумлінних, відважних людей. Людей, як золоте зерно.
Усі, хто служив у совіцькому війську, можуть пригадати, як солдати-росіяни підтрунювали над солдатами-українцями: "Хахол без личкі, што справка без печаті". То так розгнуздана російська душа розцінювала українську сумлінність, обов'язковість, чим українці виділялися у війську і, зрозуміло, заслуговували військові звання. Поза сумнівом, отакою сумлінністю і обов'язковістю відзначалися на фронті і наші воїни-осівчани. Недаремно ж, фронтовики Іван Малиновський, Володимир Сидоренко, Терентій Сидоренко, Леонід Майстренко, Григорій Чапик мали лейтенантські звання, а фронтовики Станіслав Давидчук, Іван Гончарук, Ничипір Фещенко, Марко Фещенко, Віктор Онищенко, Григорій Фещенко, Федір Мартиненко, Микола Нестерчук, Олександр Климчук мали старшинські та сержантські звання.
У історії нема поняття "Якби" - усе, що відбулося уже відбулося і саме так, а не іначе. Назад нічого не повернеш, а теперішні наші критичні розмірковування щонайменшого впливу на минуле не можуть мати. І все ж, якби Україна була не колонією Росії, а незалежною державою, то українці не понесли б таких великих втрат у Другій світовій війні. За даними європейських істориків, усі західноєвропейські держави разом узяті (без Польщі) понесли у кілька разів менші людські жертви, аніж одна Україна. Навіть агресор-Німеччина мала у війні у десять разів менші втрати, аніж Україна. Західні історики, зокрема Н.Дейвіс, так і заявляють, що найтяжчих втрат у війні зазнали саме ми, українці.
Запитаймо тепер себе. А за віщо з-поміж усіх вояків загинуло найбільше українців? У нас якісь були національні інтереси у тій бойні? Ми, що, були державотворчим народом у сталінській імперії? А чи українці прагнули коли-небудь світового панування, як цього жадають росіяни? І чи українці розпочали ту європейську бойню? Ні, шановні! Ми, українці, були всього-навсього гарматним м'ясом у російсько-більшовицькій імперії. Мільйонам українців, а в їхньому числі і сотням осівчан, довелось марно покласти голови, як висловився великий Шевченко "не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну, з московської чаші московську отруту довелось запить".
Багато сотень літ українці кладуть свої голови на полях воєн за російські інтереси, інтереси свого, за висловом Шевченка "ката", себто історичного ворога. 1 ми, нинішні, мусимо пам'ятати усе те і враховувати при виборі шляху розвитку своєї молодої української держави. І якщо якісь симоненки, вітренки, морози та їм подібні постійно нашіптують нам, що ми маємо відродити милу їм есесерію, себто вернутись добровільно у імперію нашого історичного ворога -Росію, то гонімо геть з-перед очей отих збоченців у політиці. І не клюймо на заклики отих шарлатанів надати російській мові статус державної в Україні. Російські режими уже 350 років намагаються убити нашу українську мову, зробити із нас третьосортних росіян шляхом зросійщення нас. Мусимо затямити, що для українців більше зла, як російська держава ніхто не приніс. Не повторюймо помилок наших предків. Повернімо наші голови у бік своєї української держави, а не в бік лихої Москви.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий