Війна... Це слово жорстоким і до неосяжного журним змістом ввійшло в людські душі, полишило в них глибокий, пожиттєвий шрам...
Радянські війська з величезними втратами відступали у глиб країни. Почали надходити у село перші похоронки. А невдовзі, на початку липня, німці безупинною ордою пройшли через наше село і, залишивши у селі нову владу в особі старости і поліцаїв із наших осівчан, продовжували іти з боями на Схід. Село тоді, огорнувшись тривогою, у важких непокоях переймалося єдиним: а де там мій чоловік, син, брат? Чи живий іще? Адже ні листів, ні будь-яких інших звісток на окуповану ворогом територію не надходило.
У такій невідомості про свого забраного на війну господаря перебувала і наша сім'я. Та однієї тривожної ночі у віконце нашої комірчини хтось обережно постукав. Мати метнулась до шибки і почула із темряви: "Просю! Це я, Іван! Відчини!" Зайшовши до хати, батько стомлено присів на лавці, виснажений до краю, змучений. Мати кинулася щось збирати на стіл. "Почекай!" — зупинив батько, - перейди до Марії Терешка Чередниченка і скажи, що її чоловік лежить під Гаєм у соломі і чекає допомоги". Десь під ранок, коли принесли знеможеного Чередниченка додому, батько розповів про свої митарства.
Тієї ночі дід Микита, його доньки і невістка почули справжню, без прикрас і героїки правду про війну. Ось як те було у реальності. Регулярні радянські війська, захоплені раптовим нападом німців, уже з перших днів війни почали нести важкі втрати. А надто у живій силі. Аби поповнити військо стали терміново мобілізувати новобранців. Переважна частина новоспечених солдатів не мала військового досвіду. Скажімо, батько, як і багато хто із його земляків-ровесників, згідно мобілізаційного плану перед війною, кілька разів проходив двотижневу перепідготовку. її тоді чомусь називали "скачки".
Отож уже в перших сутичках із ворогом більшість із солдатів-новобранців, щедро скропивши кров'ю рідну землю, лягли у ній на вічний спочинок. А ворог, застосовуючи тактику танкових клинів, розтинав ними радянські війська, оточував і зранених, виснажених, почасти озброєних лише гвинтівками солдатів брав у полон. Сотнями! Тисячами! Під відкритим небом на окупованій території німці нашвидкоруч створювали для полонених табори. Деморалізовані, голодні, а часто й без води, полонені довго не витримували під палючим небом - чимало з них умирало за колючим дротом.
У такий табір потрапив і гурт осівчан-солдатів. У кінці серпня вони намовилися тікати. Темної ночі, коли холодне небо сіяло дощем, бранці-осівчани Іван Каплаушенко і Терешко Чередниченко проповзли під дротяною огорожею і вихопилися у поле. Голодні, знесилені, вони аж від Шепетівки більше тижня добиралися додому, Вдень переховувалися у перелісках та гаях, а вночі добиралися до рідної сторони, оминаючи окуповані села.
Тим часом фашисти 23 серпня захопили Київ, а 25 жовтня -Харків, отже усю Україну. В українських селах, на окупованій ворогом території, порядкували поліцаї та інколи навертали німецькі тилові команди за провіантом. Тоді ж виявилося, що таких утікачів із німецького полону, як мій батько, було в Осівцях чимало. Спочатку вони переховувалися, а потім зрозумівши, що нова влада не звертає на них уваги, вже й не крилися. Скажімо, батько став працювати їздовим у колгоспі.
Повоєнна статистика показує, що лише у перший рік війни, 1941-й, у німецький полон потрапило кілька мільйонів радянських солдатів. Переважна більшість із них - українці та білоруси. Населення України та Білорусії, яке через незалежні від нього обставини опинилось на окупованій ворогом території, відчуло себе немов між двома вогнями: згідно радянського закону воно не мало права працювати на ворога, а з іншого боку німці-окупанти теж під страхом смерті змушували всіх працювати на себе. Та й жити хотілося всім.
Коли ж відбулося звільнення від німців України, Молдови, Білорусі, Прибалтики то виявилося, що майже все їхнє населення працювало на німців. Але ж по-іншому й бути не могло - померли б з голоду або були б розстріляні німцями. Отоді перед Сталіном виниклопитання - забрати мільйони чоловіків цих республік у радянське військо, а чи відправити їх разом із їхніми сім'ями до Сибіру. Жорстокі реалії життя змусили таки тирана призупинити дію закону 1937 року, згідно якого, усі хто працював би на окупованій ворогом території, зараховувались до "зрадників батьківщини".
У кінці 1943 року фронт війни знову прокотився через Осівці. Цього разу у зворотному напрямі. Забраний до радянського війська, як і багато інших осівчан, полковий розвідник Іван Каплаушенко дійшов аж до столиці Східної Прусії, Кенінгзберга, не один раз дивлячись у вічі смерті. А всього за кілька днів до перемоги він був смертельно поранений і залишився там, на чужинській землі у братській могилі. Як і сотні чоловіків-осівчан, як і мільйони українців.
Увазі читачів пропонується нарис житомирського журналіста Г.Ткаченка про фронтовика-осівчанина Івана Прокоповича Гончарука та його милосердну дружину і бойову подругу Катерину.
ДВОЄ
Радянські війська з величезними втратами відступали у глиб країни. Почали надходити у село перші похоронки. А невдовзі, на початку липня, німці безупинною ордою пройшли через наше село і, залишивши у селі нову владу в особі старости і поліцаїв із наших осівчан, продовжували іти з боями на Схід. Село тоді, огорнувшись тривогою, у важких непокоях переймалося єдиним: а де там мій чоловік, син, брат? Чи живий іще? Адже ні листів, ні будь-яких інших звісток на окуповану ворогом територію не надходило.
У такій невідомості про свого забраного на війну господаря перебувала і наша сім'я. Та однієї тривожної ночі у віконце нашої комірчини хтось обережно постукав. Мати метнулась до шибки і почула із темряви: "Просю! Це я, Іван! Відчини!" Зайшовши до хати, батько стомлено присів на лавці, виснажений до краю, змучений. Мати кинулася щось збирати на стіл. "Почекай!" — зупинив батько, - перейди до Марії Терешка Чередниченка і скажи, що її чоловік лежить під Гаєм у соломі і чекає допомоги". Десь під ранок, коли принесли знеможеного Чередниченка додому, батько розповів про свої митарства.
Тієї ночі дід Микита, його доньки і невістка почули справжню, без прикрас і героїки правду про війну. Ось як те було у реальності. Регулярні радянські війська, захоплені раптовим нападом німців, уже з перших днів війни почали нести важкі втрати. А надто у живій силі. Аби поповнити військо стали терміново мобілізувати новобранців. Переважна частина новоспечених солдатів не мала військового досвіду. Скажімо, батько, як і багато хто із його земляків-ровесників, згідно мобілізаційного плану перед війною, кілька разів проходив двотижневу перепідготовку. її тоді чомусь називали "скачки".
Отож уже в перших сутичках із ворогом більшість із солдатів-новобранців, щедро скропивши кров'ю рідну землю, лягли у ній на вічний спочинок. А ворог, застосовуючи тактику танкових клинів, розтинав ними радянські війська, оточував і зранених, виснажених, почасти озброєних лише гвинтівками солдатів брав у полон. Сотнями! Тисячами! Під відкритим небом на окупованій території німці нашвидкоруч створювали для полонених табори. Деморалізовані, голодні, а часто й без води, полонені довго не витримували під палючим небом - чимало з них умирало за колючим дротом.
У такий табір потрапив і гурт осівчан-солдатів. У кінці серпня вони намовилися тікати. Темної ночі, коли холодне небо сіяло дощем, бранці-осівчани Іван Каплаушенко і Терешко Чередниченко проповзли під дротяною огорожею і вихопилися у поле. Голодні, знесилені, вони аж від Шепетівки більше тижня добиралися додому, Вдень переховувалися у перелісках та гаях, а вночі добиралися до рідної сторони, оминаючи окуповані села.
Тим часом фашисти 23 серпня захопили Київ, а 25 жовтня -Харків, отже усю Україну. В українських селах, на окупованій ворогом території, порядкували поліцаї та інколи навертали німецькі тилові команди за провіантом. Тоді ж виявилося, що таких утікачів із німецького полону, як мій батько, було в Осівцях чимало. Спочатку вони переховувалися, а потім зрозумівши, що нова влада не звертає на них уваги, вже й не крилися. Скажімо, батько став працювати їздовим у колгоспі.
Повоєнна статистика показує, що лише у перший рік війни, 1941-й, у німецький полон потрапило кілька мільйонів радянських солдатів. Переважна більшість із них - українці та білоруси. Населення України та Білорусії, яке через незалежні від нього обставини опинилось на окупованій ворогом території, відчуло себе немов між двома вогнями: згідно радянського закону воно не мало права працювати на ворога, а з іншого боку німці-окупанти теж під страхом смерті змушували всіх працювати на себе. Та й жити хотілося всім.
Коли ж відбулося звільнення від німців України, Молдови, Білорусі, Прибалтики то виявилося, що майже все їхнє населення працювало на німців. Але ж по-іншому й бути не могло - померли б з голоду або були б розстріляні німцями. Отоді перед Сталіном виниклопитання - забрати мільйони чоловіків цих республік у радянське військо, а чи відправити їх разом із їхніми сім'ями до Сибіру. Жорстокі реалії життя змусили таки тирана призупинити дію закону 1937 року, згідно якого, усі хто працював би на окупованій ворогом території, зараховувались до "зрадників батьківщини".
У кінці 1943 року фронт війни знову прокотився через Осівці. Цього разу у зворотному напрямі. Забраний до радянського війська, як і багато інших осівчан, полковий розвідник Іван Каплаушенко дійшов аж до столиці Східної Прусії, Кенінгзберга, не один раз дивлячись у вічі смерті. А всього за кілька днів до перемоги він був смертельно поранений і залишився там, на чужинській землі у братській могилі. Як і сотні чоловіків-осівчан, як і мільйони українців.
Увазі читачів пропонується нарис житомирського журналіста Г.Ткаченка про фронтовика-осівчанина Івана Прокоповича Гончарука та його милосердну дружину і бойову подругу Катерину.
ДВОЄ
Їх війна познайомила. Причому в найтяжчу для Івана Прокоповича годину, хоча вже й було завойовано Велику Перемогу, В сорок шостому він лежав у військовому госпіталі без обох ніг і проклинав той час, коли народився. Безпорадний, розбитий тяжкими думками, замучений безкінечними операціями, солдат ще чіплявся за життя, але й не бачив попереду просвітку. А доконав його лист, який одержав з рідних країв.
Сестра Ганна написала, що Іванова "любов", довідавшись про те, яке лихо спіткало його на війні, відразу ж "вискочила" заміж. Та, здається, більше за рани на тілі боліли в серці слова отої зрадливої "любові": "Скажи Вані, що він мені дуже подобався, коли перетанцьовував у клубі всіх хлопців і коли всі сільські дівчата мліли перед ним. А тепер без ніг - кому він потрібний?". Ще Ганна в листі вибачалася за вимушену безсердечність: "Дуже довго вагалася я, чи написати тобі, братику, всю правду. Вирішила написати. Бо приїдеш додому, про все взнаєш сам - гірше буде. А так до того часу переболить. Ми всі тебе дуже ждемо і любимо. А вона й твого мізинця не варта..."
Не варта... Ні, йому не хотілося вірити, що сестра навела слова тієї, яка клялася піти за ним на край світу, яка в самісіньке пекло писала ніжні листи. Читаючи їх, дуже заздрили Гончаруку бойові побратими. Що ж це виходить: позбувся ніг - пропала й любов?
Того ранку в палату навідалася санітарка Катя. Вона й раніше приходила до нього, розпитувала про бої, домівку, рідних, допомогла написати кілька листів. Симпатична, співчутлива. І цього разу, глянувши на Івана і зім'ятий на долівці лист, присіла на стілець, запитала одним подихом:
- Щось... не гаразд?
- Та йди ти!.. - скреготнув зубами солдат. - Всі ви однакові. Вам потрібні з ногами. А де я їх візьму?! Де?!
- Заспокойся. І не треба міряти всіх однією міркою. Ще знайдеш своє щастя - ось побачиш. Ти молодий, дужий, гарний, добрий...
-1 без обох ніг! А це - все!
- Не згодна!
- Що? То, може, ти вийдеш за мене заміж? - Іван, мабуть, уже не тямив себе. - Ось що, дівчино: пропоную тобі серце і дві руки. А дві ноги, вибачай, війна проковтнула...
Вона, як берізка, стояла перед ним у білому халаті. Розпашіла, з великим синіми очима і... дуже серйозна.
- Це так несподівано для мене,.. - ніби й не помічала його сарказму. - Я подумаю трохи. Можна? - і випурхнула з палати.
А через кілька днів крізь дрімоту він відчув на своїй руці її теплу долоню.
- Іване, я згодна. Чуєш? - шепотіла, а йому здавалося, що кричала. Розплющив очі. Усмішкою оцінив її благородство. І засмутився:
- То й що ми будемо робити? Я ж безпорадний, як дитина...
- Будемо жити, як усі люди. Я добре подумала...
- А батько й мати знають?
- Знають. Вони... - передихнула терпко, - проти... Але я згодна. Не знав чи плакати цьому, чи радіти.
Ось так і пов'язалися в один тугий вузол їхні молоді долі. Правда, було ще своєрідне весілля. Звістка про те, що старший сержант Іван Гончарук і санітарка Катя Полякова вирішили одружитися, швидко облетіла госпіталь. їх вітали, бажали щастя, любові та злагоди, а дехто, дивлячись на нього, відверто співчував. Нагодився і головний лікар. Старий суворий, але, як виявилося, щедрий на доброту.
- Хоч у тебе, сержанте Гончарук, і груди в орденах, зблиснула в скельцях його окулярів лукава ніжність, - та однак маю до тебе три претензії. Перша - женишся, а мені не доповідаєш. Друга - без дозволу забираєш мою найкращу санітарку. Третя... коли до загсу?
- В суботу... вирішили...
- Транспорт я забезпечую. Домовились?
Він і справді в зазначений час десь дістав розкішну, розмальовану бричку. Щоправда, коні були старенькі, та місію свою вони виконали чесно й справно. Після загсу в палаті Гончарука побував майже весь госпіталь. Головлікар виділив трохи спирту, медсестри й нянечки нанесли, хто що мав з їжі. Були справжні весільні тости, було дружнє, замішане на сльозах "гірко", не обійшлося, звісно, й без фронтових пісень.
А через якийсь місяць Іван повіз на Житомирщину свою дружину. Повіз - це дуже неточно сказано, бо ще треба розібратися, хто кого віз. Одне точно: повертався солдат Гончарук до рідної домівки після семи років розлуки.
...Сидимо з Іваном Прокоповичем у затишній кімнаті біля вікна, поглядаємо на ранню зелень, що з'явилася на деревах. Збоку притулилася плечем до шафи Катерина Єгорівна. Вона стежить за внучками Наташою та Іриною, які в спальні граються в "медсестер", і одночасно прислухається до нашої розмови. Іноді всміхнеться вибачливо, щось уточнить, щось додасть - у погляді мудрість, бажання в будь-яку мить прийти своєму чоловікові на допомогу.
- Оце вона все життя така. - світлішає на обличчі Гончарук. Іноді дивуюся, скільки може бути в людини доброти й безкорисливості. Я ж, знаєте, не подаруночок: характер у мене трохи колючий, якщо не більше. А вона гляне - і лихого слова не можу сказати.
Катерині Єгорівні, помітив, не дуже подобається така відвертість, бо вона тихо виходить із кімнати, і вже через якусь мить чуємо її спокійний голос в оточенні дітлашні. Іван Прокопович, видно, цього й чекав. Сильною рукою прихилив мене ближче до себе, напівпошепки почав розповідати:
- Уявіть собі: юне, красиве дівча приїздить із міста в село - і нічого не вміє... А вона сама всього навчилася. І по домашньому господарству, і в колгоспі - тривалий час в городню бригаду ходила, а потім куховарила. А ще з нею вдвох садок посадили - чи не найкращий в Осівцях. Ми й зараз його доглядаємо, і город щороку садимо, і корову тримаємо. Нелегко, звісно, але ж у селі життя - з одної криниці з усіма воду пити.
- Ви, кажуть, після війни ще й трохи їздовим попрацювали?
- Мусив. Без ніг, а мусив. - Ветеран замислюється, а мені здається, що заглядає у минуле. - Мали тоді клопоту. Фашисти майже все село спалили. Треба було будуватися, а чоловіків повернулося з фронту - на пальцях лічили. Так вийшло, що саме я найкраще знав довколишні ліси, тому й призначили старшим їздовим. Сім-десять підвід - і в дорогу. Возили дерево. Тільки ж і Катерина зі мною їздила: без неї я нічого не був вартий. Правда, згодом на цьому посту мене підмінили молодші, бо рани почали кровоточити... Помітив, що він ні разу не поскаржився. Про болячки свої говорив спокійно, без особливих емоцій, наче й народився для того, щоб їх побільше мати.
Сестра Ганна написала, що Іванова "любов", довідавшись про те, яке лихо спіткало його на війні, відразу ж "вискочила" заміж. Та, здається, більше за рани на тілі боліли в серці слова отої зрадливої "любові": "Скажи Вані, що він мені дуже подобався, коли перетанцьовував у клубі всіх хлопців і коли всі сільські дівчата мліли перед ним. А тепер без ніг - кому він потрібний?". Ще Ганна в листі вибачалася за вимушену безсердечність: "Дуже довго вагалася я, чи написати тобі, братику, всю правду. Вирішила написати. Бо приїдеш додому, про все взнаєш сам - гірше буде. А так до того часу переболить. Ми всі тебе дуже ждемо і любимо. А вона й твого мізинця не варта..."
Не варта... Ні, йому не хотілося вірити, що сестра навела слова тієї, яка клялася піти за ним на край світу, яка в самісіньке пекло писала ніжні листи. Читаючи їх, дуже заздрили Гончаруку бойові побратими. Що ж це виходить: позбувся ніг - пропала й любов?
Того ранку в палату навідалася санітарка Катя. Вона й раніше приходила до нього, розпитувала про бої, домівку, рідних, допомогла написати кілька листів. Симпатична, співчутлива. І цього разу, глянувши на Івана і зім'ятий на долівці лист, присіла на стілець, запитала одним подихом:
- Щось... не гаразд?
- Та йди ти!.. - скреготнув зубами солдат. - Всі ви однакові. Вам потрібні з ногами. А де я їх візьму?! Де?!
- Заспокойся. І не треба міряти всіх однією міркою. Ще знайдеш своє щастя - ось побачиш. Ти молодий, дужий, гарний, добрий...
-1 без обох ніг! А це - все!
- Не згодна!
- Що? То, може, ти вийдеш за мене заміж? - Іван, мабуть, уже не тямив себе. - Ось що, дівчино: пропоную тобі серце і дві руки. А дві ноги, вибачай, війна проковтнула...
Вона, як берізка, стояла перед ним у білому халаті. Розпашіла, з великим синіми очима і... дуже серйозна.
- Це так несподівано для мене,.. - ніби й не помічала його сарказму. - Я подумаю трохи. Можна? - і випурхнула з палати.
А через кілька днів крізь дрімоту він відчув на своїй руці її теплу долоню.
- Іване, я згодна. Чуєш? - шепотіла, а йому здавалося, що кричала. Розплющив очі. Усмішкою оцінив її благородство. І засмутився:
- То й що ми будемо робити? Я ж безпорадний, як дитина...
- Будемо жити, як усі люди. Я добре подумала...
- А батько й мати знають?
- Знають. Вони... - передихнула терпко, - проти... Але я згодна. Не знав чи плакати цьому, чи радіти.
Ось так і пов'язалися в один тугий вузол їхні молоді долі. Правда, було ще своєрідне весілля. Звістка про те, що старший сержант Іван Гончарук і санітарка Катя Полякова вирішили одружитися, швидко облетіла госпіталь. їх вітали, бажали щастя, любові та злагоди, а дехто, дивлячись на нього, відверто співчував. Нагодився і головний лікар. Старий суворий, але, як виявилося, щедрий на доброту.
- Хоч у тебе, сержанте Гончарук, і груди в орденах, зблиснула в скельцях його окулярів лукава ніжність, - та однак маю до тебе три претензії. Перша - женишся, а мені не доповідаєш. Друга - без дозволу забираєш мою найкращу санітарку. Третя... коли до загсу?
- В суботу... вирішили...
- Транспорт я забезпечую. Домовились?
Він і справді в зазначений час десь дістав розкішну, розмальовану бричку. Щоправда, коні були старенькі, та місію свою вони виконали чесно й справно. Після загсу в палаті Гончарука побував майже весь госпіталь. Головлікар виділив трохи спирту, медсестри й нянечки нанесли, хто що мав з їжі. Були справжні весільні тости, було дружнє, замішане на сльозах "гірко", не обійшлося, звісно, й без фронтових пісень.
А через якийсь місяць Іван повіз на Житомирщину свою дружину. Повіз - це дуже неточно сказано, бо ще треба розібратися, хто кого віз. Одне точно: повертався солдат Гончарук до рідної домівки після семи років розлуки.
...Сидимо з Іваном Прокоповичем у затишній кімнаті біля вікна, поглядаємо на ранню зелень, що з'явилася на деревах. Збоку притулилася плечем до шафи Катерина Єгорівна. Вона стежить за внучками Наташою та Іриною, які в спальні граються в "медсестер", і одночасно прислухається до нашої розмови. Іноді всміхнеться вибачливо, щось уточнить, щось додасть - у погляді мудрість, бажання в будь-яку мить прийти своєму чоловікові на допомогу.
- Оце вона все життя така. - світлішає на обличчі Гончарук. Іноді дивуюся, скільки може бути в людини доброти й безкорисливості. Я ж, знаєте, не подаруночок: характер у мене трохи колючий, якщо не більше. А вона гляне - і лихого слова не можу сказати.
Катерині Єгорівні, помітив, не дуже подобається така відвертість, бо вона тихо виходить із кімнати, і вже через якусь мить чуємо її спокійний голос в оточенні дітлашні. Іван Прокопович, видно, цього й чекав. Сильною рукою прихилив мене ближче до себе, напівпошепки почав розповідати:
- Уявіть собі: юне, красиве дівча приїздить із міста в село - і нічого не вміє... А вона сама всього навчилася. І по домашньому господарству, і в колгоспі - тривалий час в городню бригаду ходила, а потім куховарила. А ще з нею вдвох садок посадили - чи не найкращий в Осівцях. Ми й зараз його доглядаємо, і город щороку садимо, і корову тримаємо. Нелегко, звісно, але ж у селі життя - з одної криниці з усіма воду пити.
- Ви, кажуть, після війни ще й трохи їздовим попрацювали?
- Мусив. Без ніг, а мусив. - Ветеран замислюється, а мені здається, що заглядає у минуле. - Мали тоді клопоту. Фашисти майже все село спалили. Треба було будуватися, а чоловіків повернулося з фронту - на пальцях лічили. Так вийшло, що саме я найкраще знав довколишні ліси, тому й призначили старшим їздовим. Сім-десять підвід - і в дорогу. Возили дерево. Тільки ж і Катерина зі мною їздила: без неї я нічого не був вартий. Правда, згодом на цьому посту мене підмінили молодші, бо рани почали кровоточити... Помітив, що він ні разу не поскаржився. Про болячки свої говорив спокійно, без особливих емоцій, наче й народився для того, щоб їх побільше мати.
У тридцять третьому, коли йому було тринадцять літ, під час голодомору загинув батько. Прокіп Григорович, розповіли сільські старожили, ціною власного життя порятував тоді дружину й четверо дітей. Після того Іван у школу не пішов, а став у колгоспі їздовим. Спочатку волам "хвости крутив", потім довірили коні. Ще згодом закінчив у Брусилові механізаторські курси, і осідлав трактора. Орав не лише в рідних Осівцях. Є його борозни в усіх навколишніх селах: час такий був, що біля землі ходили всією громадою. Гончарук і справді до перших півнів міг веселитися в клубі, але ранкову зорю зустрічав у полі.
До речі, в сороковому році його проводжали в армію, і він залишив про себе й таку пам'ять: за ніч перетанцював усіх сільських хлопців. Хіба думав тоді, що танцює востаннє? Війна для Івана Прокоповича, за його словами, пройшла як одна тривожна мить. Першого ж дня в Молдавії, де він служив, на голови посипалися ворожі авіабомби. Перші болючі втрати... Потім довгий, з багатьма оточеннями відступ аж під Москву. Тут він перекваліфікувався: був зенітником, став винищувачем танків. Бої за Смоленськ, Ольховку, Ростов, Київ, Житомир...
- Коли визволяли рідні місця, - пригадує Гончарук, - дуже хотілося глянути на рідну домівку. Хоч одним оком. Та й була вона від нашого батальйону всього за п'ять-шість кілометрів. Не зміг. На той час старший сержант, командир відділення протитанкових винищувачів Іван Гончарук уже був нагороджений медаллю "За відвагу", орденом Червоної Зірки. Добре воював солдат. Потім форсував Дністер, пройшов з боями Чехословаччину.
- Все-таки прикро... - вкотре повертається ветеран до найтрагічнішого. - По суті, всю війну з пекла в пекло потрапляв і - жодної подряпинки. Щастило. А на Ельбі, під Дрезденом, можна сказати, за п'ять хвилин до нашої Перемоги, кресонуло снарядом по ногах. Він тоді коригував вогонь свого відділення. Ранок видався сонячний, тихий. От лише псували картину ворожі танки, що намагалися атакувати вздовж річки. І сьогодні бачить, як вони гусеницями безжально підминають молоді зелені деревця, а ще пам'ятає, як раптово і страшенно заболіли ноги, потім його підняло в повітря...
Лікарі відчайдушно боролися за життя солдата, для якого дні і ночі перетворилися в суцільну рану. Кілька місяців лікувався в польському місті Ченстохові, більше року - в Москві, півроку - в Есентуках.
- Там і знайшла мене моя доля, - Іван Прокопович знову повертається на грішну землю. - Прожив з Катериною життя, наче пісню проспівав. Трохи пишно звучить, але інших слів не підберу... Вона ж, моя Полякова, знаєте, коли приїхали в село, могла мене покинути. її батьки й гроші на дорогу вислали, не покинула. Ми вже й постаріли, а доброта в неї залишилася молодою. Ось розповім... У нашому селі 40-річччя Перемоги святкували. Хлопці прийшли до хати, взяли мене на руки й понесли до клубу. Дивлюсь, і вона назирці поспішає за нами, хвилюється чи, бува, ніхто не скривдить мене. Таке, виходить, серце має...
З цього, серця, мабуть, проростає усе найкраще, що є на світі. Знаю: Гончаруки дуже гордяться своєю дочкою Любою, яка після закінчення Київського медінституту працює дитячим лікарем у Житомирі. А ще неабияка їхня втіха - дві внучки. Для них поки - що дід і бабуся - жива незбагненна легенда.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО
До речі, в сороковому році його проводжали в армію, і він залишив про себе й таку пам'ять: за ніч перетанцював усіх сільських хлопців. Хіба думав тоді, що танцює востаннє? Війна для Івана Прокоповича, за його словами, пройшла як одна тривожна мить. Першого ж дня в Молдавії, де він служив, на голови посипалися ворожі авіабомби. Перші болючі втрати... Потім довгий, з багатьма оточеннями відступ аж під Москву. Тут він перекваліфікувався: був зенітником, став винищувачем танків. Бої за Смоленськ, Ольховку, Ростов, Київ, Житомир...
- Коли визволяли рідні місця, - пригадує Гончарук, - дуже хотілося глянути на рідну домівку. Хоч одним оком. Та й була вона від нашого батальйону всього за п'ять-шість кілометрів. Не зміг. На той час старший сержант, командир відділення протитанкових винищувачів Іван Гончарук уже був нагороджений медаллю "За відвагу", орденом Червоної Зірки. Добре воював солдат. Потім форсував Дністер, пройшов з боями Чехословаччину.
- Все-таки прикро... - вкотре повертається ветеран до найтрагічнішого. - По суті, всю війну з пекла в пекло потрапляв і - жодної подряпинки. Щастило. А на Ельбі, під Дрезденом, можна сказати, за п'ять хвилин до нашої Перемоги, кресонуло снарядом по ногах. Він тоді коригував вогонь свого відділення. Ранок видався сонячний, тихий. От лише псували картину ворожі танки, що намагалися атакувати вздовж річки. І сьогодні бачить, як вони гусеницями безжально підминають молоді зелені деревця, а ще пам'ятає, як раптово і страшенно заболіли ноги, потім його підняло в повітря...
Лікарі відчайдушно боролися за життя солдата, для якого дні і ночі перетворилися в суцільну рану. Кілька місяців лікувався в польському місті Ченстохові, більше року - в Москві, півроку - в Есентуках.
- Там і знайшла мене моя доля, - Іван Прокопович знову повертається на грішну землю. - Прожив з Катериною життя, наче пісню проспівав. Трохи пишно звучить, але інших слів не підберу... Вона ж, моя Полякова, знаєте, коли приїхали в село, могла мене покинути. її батьки й гроші на дорогу вислали, не покинула. Ми вже й постаріли, а доброта в неї залишилася молодою. Ось розповім... У нашому селі 40-річччя Перемоги святкували. Хлопці прийшли до хати, взяли мене на руки й понесли до клубу. Дивлюсь, і вона назирці поспішає за нами, хвилюється чи, бува, ніхто не скривдить мене. Таке, виходить, серце має...
З цього, серця, мабуть, проростає усе найкраще, що є на світі. Знаю: Гончаруки дуже гордяться своєю дочкою Любою, яка після закінчення Київського медінституту працює дитячим лікарем у Житомирі. А ще неабияка їхня втіха - дві внучки. Для них поки - що дід і бабуся - жива незбагненна легенда.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий