ЛИСА ГОРА
Відлітають, збігають ті роки, коли мене заманювала на свою найвищу відмітину утаємничена місцина осівецьких полів - Лиса гора. Але й нині часто у розмовах із близькими людьми і друзями та гора стає неабиякою фігуранткою. Навіть малий внук моєї сестри не раз запитує: та де ж це та Лиса гора? І виходили ми з ним за село, я садовив малюка на плечі і показував йому у бік західного небосхилу, де й знаходиться ота підвищена місцевість, що носить згадану назву...
Колись у далекому уже дитинстві ми там коло тієї Лисої гори випасали корів, гралися у різні ігри, зокрема і в крем'яхів, для чого шукали невеличкі камінці. А при тому потрапляли нам і дивні крем'яні ножички, різноманітні пластинки із незрозумілими заглибинами. І розбирала нас цікавість, що то воно таке. Мені дома відповідали, що ще мій дід Онопрій мав кресало з такого кременю. Давно немає вже і діда Онопрія, і його кресала... Та що там колишнє, коли вже нині, дивлячись у бік Лисої гори, не бачиш металевої вежі на її вершині - вона зрізана кимось і відвезена у металобрухт. А ота ж вежа слугувала геодезичною відмітиною двохстометрової висоти над рівнем Балтійського моря.
Років з десяток тому закортіло мені відвідати Лису гору і забратися на вершечок отої металевої вежі. І,., о диво! з її вершини я побачив на тлі сірого супіщаного грунту чіткі кола кольору рудої глини. І таких місцин на горі вирізнялося досить багато. Виходить, у сиву нашу праминувшину це місце було заселене. У ті прадавні часи з якихось причин оселі згоріли, полишивши по собі останки печищ і глиняних пазів між деревиною. Через вершину Лисої гори ще й нині проходить ледь помітний вал, зорієнтований з півдня, з околиць села Озеряни на північ, до Круглого озера. Цей вал переривається урочищем із назвою -Глинище.
Менше сотні років тому, за пам'яті моєї матері, землі нашого осівецького довкілля, в тім числі і Лиса гора, були заліснені, а сама гора не була тоді голою, тобто лисою. Тут росли дуби, граби, осики, сосни, берези, вільхи, ліщина та інші дерева. А на схилах гори знаходились урочища із назвами Гайок, Дубина, Калинові лозки. На самій Лисій горі
був кар'єр для заготівлі піску. Неподалік знаходився ще один кар'єр із назвою Копань. У цих місцях завжди було багато лисячих нір. Тож можливо, що й назва гори походить саме від назви тих звірят.
На Лисій горі, правдоподібно, жили люди ще в кам'яному віці. Це узвишшя розташоване на гряді водорозділу басейну приток річок Здвиж і Тетерів. Певна річ між родами виникали якісь сутички за угіддя і в тих сутичках використовувалися як зброя кам'яні та крем'яні знаряддя. А давні землероби використовували кремінь для виготовлення землеробських знарядь та й мисливці робили із креміню найрізноманітніші ножі, скребки тощо. Мені у студентські роки поталанило знайти на Лисій горі кам'яне рубило, таке гостре, що ним можна було зрізати нігті. Власне, щороку на горі та довкола неї вдавалося віднаходити все нові й нові вироби із кременю та каменю: ножі, пластинки-вкладні для серпів, зернотерки та ін.
Неподалік від Лисої гори колись була сіножатна низина, яка носить назву Широкий берег. Та низина розходилась на кілька рукавів, які називалися Жолобки. По них колись протікала джерельна вода з-під Лисої гори, а найбільший із жолобків перетинався греблею.
У шістдесятих роках минулого століття у пониззі коло Лисої гори проводились меліоративні роботи. Машини разом із грунтом викидали з каналів шматки болотної руди. Можливо у минулому з тої руди колишні поселяни виплавляли залізо. Виконавців отих меліоративних робіт мабуть розбирав неабиякий свербіж копнути й Лису гору. І вони таки добралися до її вершини. Підозріло, ті меліоратори дуже вже не хотіли, аби хтось із посторонніх спостерігав, як вони рились на горі, а відтак і знаходився поблизу. Мене, коли я приходив подивитися, що там відбувається, як працюють механізми, теж просили іти з місця їхньої роботи. Проте від того цікавість розбирала мене ще більше. Адже ще в дитинстві я чув від старих людей, що з Лисої гори колись буцім-то тягнувся підземний хід до одного із Жолобків. Отож, гадалось, у такім разі на горі мають бути викопані рештки якогось укріплення, замку тощо. Але мої надії на цікаве відкриття так і не виправдалися.
Проте я собі припускаю, що залізна вежа на горі стояла якраз на місці поховання давніх воїнів. Моє припущення грунтується на знайденому тут мною наконечнику стріли. Залізне вістря стріли, як видно, сягнуло таки цілі, бо воно було дуже чітко зігнуте у формі літери "Г". Можливо те сталося при ударі об кістку людини. Та знахідка потрапила мені на очі у викинутій на поверхню землі землерийною машиною, якою меліоратори вгризалися у вершину Лисої гори. Оскільки меліоратори копирсалися на Лисій горі крадькома, уночі, то маленький наконечник стріли ними не був помічений. Проте, цілком імовірно, меліоратори на Лисій горі щось таки для себе відшукали.
Летять літа, але ще й досі мене, людину з Дажбожою іскрою у душі, залюблену у природу, вабить і вабить оте узвишшя за моєю Переділівкою із назвою Лиса гора не тільки запахущим чебрецем, дикою конюшиною, материнкою та всілякими цілющими травами, але й своєю значимістю, давньою піснею колисковою, відлуння якої долинає із прадавньої минувшини нашого краю, нашої Праукраїни.
СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК
Комментариев нет:
Отправить комментарий