СТАЛІНСЬКЕ ПЕКЛО І БРЄЖНЄВСЬКИЙ "РАЙ"

СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК
Жахіття війни, пережиті українцями, змінили жахіття повоєнні. Перші післявоєнні роки, можна сказати, мусили тягти на собі вдови-солдатки та їхні корови. За нестачі чоловічих рук, техніки і вибитих на війні коней орати колгоспні поля мусили жінки, запрягаючи в плуги своїх домашніх корів - мати бралася за чепіги плуга, а її діти вели корову по борозні. З поля приходили убитими і діти, й мати, і корова. А ту ж корову ще треба було й доїти, бо саме молоко рятувало від голоду, а ще й державі треба було обов'язково здавати велику кількість літрів молока.
Окрім здачі молока у селі була повинність здавати державі чималу кількість кілограмів м'яса, десятків яєць та ін. Сталінська влада дійшла до того, що обкладала податками навіть садові дерева. Окрім податків комуністичним режимом була придумана так звана державна позика -кожна сім'я була зобов'язана "позичити" державі певну сум)' грошей, а держава видавала на ту суму людям папірці, які називалися облігації. Для "заохочення" людей купувати облігації були створені спеціальні бригади із сільської інтелігенції. Ті бригади змушені були ходити від хати до хати і, як казали тоді, "викачувати позику". Облігації лежали у скринях роками і так і не були погашені, себто ті гроші, які сталінська влада "позичила" у людей, практично щезли із і без того мізерних сімейних бюджетів.
Ще одним розоренням селян була так звана контрактація телят. Сім'я, дочекавшись у січні-лютому отелу корови, ростила телятко, а потім була зобов'язана його здати у колгосп. Здавати добровільно ніхто, звісно, не хотів, тому керівництво колгоспу прямо таки викрадало людських телят із берега, де вони випасалися на припонах - підганяли машину-вантажівку і вивозили телят у колгоспний двір, а пізніше здавали державі на м'ясо. Якщо ж хтось посмів телятко своє продати, то ту людину судили. Пам'ятаю такий суд на нашою сусідкою Тетяною Давидчук. Вона своє теля зарізала, а м'ясо продала у Києві. А потім те саме зробила і з купленим телям у сусідів. А влада розцінила те як злочин і над бідною вдовою-солдаткою, яка з усіх жил тяглася аби прокормити трьох малих дітей, улаштували показовий суд у осівецькому клубі. Звісно, на страх іншим. Під час суду вдова не витерпіла і плачучи звернулася до своїх дітей-напівсиріт: "Плачте, дітки, плачте! Заберуть у вас матір!" І діти, і весь люд у залі зайшлися сльозами. Та бездушна влада всерівно запроторила нещасну вдову у тюрму на кілька років.
У перші післявоєнні роки голів колгоспів люди обирали з-поміж своїх же односельчан на зборах. Пам'ятається, такими обраними

головами були Москальчук Григорій, Чорний Лівон. Та скоро сталінському режиму набридло грати у демократію і голів колгоспів почав призначати райком комуністичної партії. Усе те виглядало так: проїжджав у село представник райкому із міліціонером і привозив із собою, як тоді казали, "кота в мішку", себто облюбованого райкомом претендента на голову колгоспу. Увечері зганяли до клубу осівчан і починалося "сватання".
Народ, як правило, незадоволено гудів, не хотів піднімати рук при голосуванні, а дехто й викрикував. Тоді міліціонер, що сидів у президії, пригрожував: "Хто там незадоволений? Посаджу в тюрму!" Після 3-4 ночей, затрачених на вибори, районні тузи таки зґвалтовували колгоспників. А той райкомівський "кіт у мішку", покерувавши пару років у Осівцях, назлизував стільки вершків, що вибудовував собі у Брусилові розкішний цегляний будинок і переходив у інше село головувати. Отак "вела до світлого майбутнього" український народ "честь і совість епохи", себто компартія.
Із сільських начальничків жорстокий сталінський режим витворював собі подібних бездушних жорстоких людців. Навіть ми, підлітки, потерпали від звірств отих колгоспних начальничків. Скажімо, ланові (така була посада) і навіть голови колгоспів полюбляли карати дітей за те, що пасли своїх корів, буцім-то, не там, де треба. Ті начальнички налітали верхи на конях на гурт дітей, били безжалісно гарапниками по чім попало, а корів заганяли на колгоспний двір. Це називалося "зайняли" корів. Батьки уже ввечері бігли на той двір і на колінах вимолювали своїх корів. Був ось такий випадок. Один голова колгоспу налетів на пастушків намагаючись зайняти корів, а діти кинулися врозтіч. Одна дівчинка, яка була племінницею того голови, спіткнулася, упала, а голова заходився стьобати її гарапником. Дівчинка почала із переляку кричати: "Дядьку, не бийте!" А чуйний дядечко заходився штрикати у розкритий рот дівчинки пужалном гарапника, матюкаючись, і погрожуючи: "Замовчи, бо приб'ю!"
Подібні знущання над дітьми затівали колгоспні начальнички і у жнива. Після того, як викошені пшеницю і жито на колгоспних полях звозили у копи, ми діти та й старі баби поспішали із полотняними торбинками збирати по стерні колоски. То була пекельна робота -колюча стерня ранила босі ноги і руки. Але кожне дитя тішилося, що принесе хоч трошки додому хліба, навіть нахвалялись одне одному: "Дивись, яка набита колосками у мене торба! Як камінчик". Та той дитячий ентузіазм вічно очорняло колгоспне начальство, налітаючи на дітей, як татарська орда, шмагаючи гарапниками по спинах і руках. А торби наші забирали. Добре, якщо десь недалеко працювали наші матірки - вони прибігали, сварились, усовіщали лютих начальничків. А

на другий день діти всерівно переборюючи страх ішли збирати колоски, бо у кожній сім'ї були пусті комори і засіки. Адже праця у колгоспі була практично дармовою.
Ось деякі статистичні дані із Брусилівського районного архіву. У 1949 році у осівецькому колгоспі "Червоний партизан" оплата праці службовців колгоспу, себто бригадирів, обліковців, агротехніків, ветлікарів, сторожів, завідуючих фермами та ін., становила у середньому 35-47 трудоднів на місяць. Що і скільки видавав колгосп колгоспнику на один трудодень у документах ніде не зафіксовано. Зрозуміло, російсько-комуністичний режим ті цифри приховував, аби Світ не знав нічогісінько про ту обдиралівку, яку той режим запровадив на селі. Але усі осівецькі старожили міцно затямили, що на один трудодень у сталінські часи колгосп видавав як максимум по 100 грамів зерна. Тобто за місяць навіть привілейований колгоспник заробляв 3-5 кілограмів зерна, а за рік десь 50-60 кілограмів. Яка це несправедливість говорить таке ось порівняння. Десь у кінці XIX століття осівецький поміщик Сигизмунд Крижанівський видавав підпасичу худоби, за свідченнями Прохора Коваленка, 8 пудів жита, 4 пуди пшениці, 18 карбованців та ще й безкоштовне харчування. Виходить, що тільки зерном панський підпасич за рік одержував у кілька разів більшу винагороду, аніж колгоспний бригадир, обліковець, касир, пастух. Отаку ось обдиралівку запровадив російсько-комуністичний режим на селі! Попробуй проживи!
Тому, йдучи із колгоспного поля, чимало хто старався взяти у кишеню хоч жменю зерна, картоплину, буряка тощо. Жорстокі ж ланові, бригадири і голови колгоспів, а іноді ще й міліціонери та уповноважені райкому компартії улаштовували засідки, налітали на колгоспників, які йшли із поля, вивертали кишені, заглядали за пазухи. Ось за таких обставин, як то кажуть, "погоріло" чимало сусідів моїх батьків: Сидоренко Данило, Приходько Христя, Приходько Іван, Приходько Андрій, Гончарук Олександра. Знаю, що перший відсидів років 5-7 на далекій російській Півночі, а Гончарук Олександра за кілька жмень зерна, знайдених у її кишенях, відсиділа стільки ж на російському заполярному острові. Але залякування тюрмами майже не впливало на голодних селян, голод був страшніший і люди крали у колгоспі і вчили красти своїх дітей. Як тільки на землю спускалися сутінки осівчани брали хто рядно, хто мішка, хто шнурка і поспішали на колгоспні поля хто по солому, хто по полову, а хто й по зерно.
Парадоксально, якщо простих колгоспників, які винесли що-небудь із колгоспного поля, тут же влада виявляла і карали, то справжніх злодіїв, які обкрадали обійстя селян, влада не шукала. У ті післявоєнні часи у Осівцях орудувала шайка, що спеціалізувалась на

викраденні людських корів. Шайка мала обрізи (зброю) і вночі викрадала корів із хлівів як осівчан, так і селян сусідніх сіл. Ті коровокради сняться мені до сих пір, бо добирались вони і до нашої хати, а недобравшись, забрали корову і телицю у сусідки Ониськи. То несказанне жахіття - проснутися малим хлоп'ям серед ночі від гупання під твоєю хатою, від стривожених умовлянь твоєї матері, звернених до батька, покласти сокиру і не вискакувати із хати. То жахливо чути у глупу осінню ніч ревіння корів, яких повели через дорогу на городи, чути розпачливі крики твоєї матері та сусідок...
Безневинною жертвою шайки коровокрадів став осівчанин Степан Лртеменко (по-вуличному Степанець). Він був конюхом і випасав ночами колгоспних коней за селом. Кілька разів злодії, ведучи із сусідніх сіл украдених корів, натикалися на Степана. А згодом, очевидно боячись, що він десь може проговоритися, застрелили його. Застрелили підло, по-злодійськи - уночі постукали у вікно хати Степана, а коли він підійшов до вікна, хтось зі злодіїв упритул через шибку вистрілив із обріза у груди нещасного. Ту шайку брусилівська міліція так і не розкрила, хоч люди у Осівцях здогадувалися, хто в тій шайці був, поміж собою шептались, називали імена.
Голод заставляв людей красти. У Осівцях у голодовку 1946-47 років, слава Сварогу, обійшлося без голодних смертей, а по Україні, за даними дослідників, люди таки умирали голодною смертю. А осівчани їли що попало. Пам'ятаю, як восени, ми троє братів, брали заступи і ходили у поля відкопувати мишачі та хом'ячі нори і вибирати із них зерно, заготовлене тими звірятами на зиму. Вийдем, бувало, ранесенько у поле, а то там, то сям бовваніють люди - такі ж, як і ми, шукачі мишачих та хом'ячих запасів. Весною ж, як тільки розмерзнеться земля, люди ринули на колишні картопляні поля відшукувати загублену під час копання торішню картоплю. Була вона перемерзла, гнила, чорна, але її забирали, дома перемивали, сушили і пекли з неї млинці такі чорні, цупкі, як ото зачовгана підошва старих чобіт.
Коли весна набирала сили і йшло у ріст різнотрав'я, люди переходили, як то кажуть, на підножний корм - їли щавель, лопуцьки та ін. Старші учили менших, як то треба їсти ті зілля - жмут листя щавлю потрібно було міцно затиснути у жмені і гризти, як моркву чи яблуко. Добре було, коли дома мати приготує кандьор чи затірку. Кандьор - то переварена вода на кількох щуптах крупи чи висівок, а затірка - те саме тільки на кількох щуптах муки.
Добували їжу хто яку міг і де тільки міг. Пам'ятаю, як хтось із моїх старших братів надибав аж на висицькому полі свіжі посіви гороху і ми втрьох лазили по тому полі по-пластунськи і визбирували горошини. Дома пораділи, що ми принесли по кишені гороху, але

батько заборонив більше йти на той "божий промисел", бо там нас могли і вбити. А коли влітку почади дозрівати колоски, ми заходили далеко у колгоспні жита й пшениці і сидячи навпочіпки аби не побачив лановий, пригинали колоски і зривали їх, складаючи у торбинки. Дома колоски висушували, вимолочували, а ще не зовсім дозріле зерно мололи на крупи. Тоді для перемелювання зерна майже у кожній хаті були пристрої, які називалися втулки, що закріплювалися на лавах і ослонах. Із круп зі свіжого, молочно-воскової стиглості зерна виходив надзвичайно смачний кандьор.
У перші післявоєнні роки багато хто із осівчан урятувався від голодної смерті завдяки допомозі галичан. Жінки-осівчанки вибирали у своїх скринях новіший одяг, свої ще дівочі прикраси і вирушали у західні українські землі, як тоді говорили - "у Западну", а звідти приносили виміняні гречку, просо, квасолю, пшеницю тощо.
Бідність була тоді у всьому - нестача харчів, нестача одягу, нестача дров і багато чого. Аби одягнути сім'ю кожна жінка висівала на своєму городі чималу грядку конопель. Під кінець літа коноплі обмолочували, а потім тіпали, терли, м'яли. Із волокон пряли на коворотках нитки, а у кількох сім'ях, які мали ткацькі верстати, ткали полотно. Великі смуги полотна вибілювали на берегах і з них шили штани, сорочки. Штани фарбували у темний колір бузиною, а чи синькою.
Валянки на зиму шили із грубої матерії, а чобіт у кожній сім'ї не вистачало. Від цього дуже потерпали діти, не маючи як вийти у холодні дні на вулицю. Я, наприклад, у свої вісім років не пішов до школи, до першого класу, бо не мав чобіт. У селі було кілька шевців і кравців, які шили на замовлення чоботи, одяг. Обідраними бідними виглядали хати й двори у селі. Тини із ворин (вор'є), як правило, були поламані, сяк-так скручені дротом. А хати всіх осівчан були криті житньою соломою. Щороку хазяїн то в одному, то в іншому місці перекривав хату куликами. Аби було із чого в'язати кулики кожна сім'я засівала майже половину свого городу житом. А в хатах дерев'яних підлог не було, була долівка із глини. Опалювали хати сухим бур'яном, а щасливіші -дровами., які завозили із лісів сусідніх сіл Борівки, Комарівки, Царівки. Правда, у селі в кінці 40-х років навчилися заготовляти торф. Осівці тоді охопила торфова лихоманка - усе літо кожна сім'я була на берегах. Чоловіки і хлопчаки спеціальними різаками копали цеглини торфу, стоячи у глибоких ямах у холодній грязюці, а решта членів сім'ї відносили сирий торф на вільні місця для просушування. Потім була морока той торф перекладати, доставляти до двору. Щасливіші перевозили свій торф підводами, інші носили торф додому мішками. Носити торф у мішку на плечах, то треба було мати волячу витримку -


грані сухих торфин муляли плечі, спину, а за комір сипався пил, очі заливав піт, ноги ж підкошувалися від тягаря та ходи на підгірок.
Окрім полотняної і торфової "промисловості" у повоєнних Осівцях була ще й жорнова і ступна "промисловість" - деякі сім'ї мали гак би мовити, власні млини - жорна із двох великих круглих каменів, а деякі - великі ступи для потовчення зерна, що приводились у дію ногами. А чи не в кожній сім'ї були маленькі ступки, у яких товклося зерно вручну товкачем. Отак Сталін і Гітлер повернули нас, українців, у кам'яний вік.
Правда, щоб забамбелювати наші мізки сталінський режим провів радіофікацію сіл. А під кінець 50-х років у Осівцях був збудований новий клуб. На початку 60-х років село електрифікували. Осівецька початкова школа (4 класи) на початку 50-х років стала семирічною. Тоді ж на колгоспному дворі з'явилося більше хлівів, комора, льонопункт, механізаторське дворище. Побільшало й техніки. Але величезний сільський потенціал, як не як 3000 гектарів орної землі, використовувався слабо та й влада гарно вигрібала усе прироблене селянами. То ж осівчани мали зі свого так званого колективного господарства пшик. І мусили красти. Уже у брєжнєвські часи колгоспники крали із колгоспних полів не жменями, як за Сталіна, а возами, прицепами. Головний комуняка есесерії сам добре крав і пиячив і потурав у цьому і так званому радянському народу.
Як наслідок жахливих воєнних та повоєнних літ в Україні постало кволе, залякане, нервове покоління. Дні за днями люди орали, сіяли, збирали звозили прироблене до колгоспної комори і на державні пункти і ніхто ніколи ніде і словом не обмовився - а де наше добро дівається. Російсько-комуняцький режим залишав кожному колгоспнику лише по клумачку зерна на трудодні. Оті недоїдання і нерви далися взнаки українцям. Мої колишні однокласники щойно переступили поріг у 65 років, а вже половина їх пішла на той Світ, причастившись цикутою і в сталінському пеклі, і в брєжнєвському "раю".
Дуже поріділе за роки війни українське село продовжувало втрачати людей і в повоєнні роки. Тяжкі сталінські податки, дармова колгоспна праця і безправ'я селянина випихали українців до великих міст. А до того ж сталінська влада розпочала масове виловлювання молоді на роботу у шахти Донбасу. Закарбувався у моїй пам'яті такий ось епізод: одного вечора на Коляду чи на Щедрика під нашими вікнами зупинився гурт дівчат, виспівуючи обрядових пісень, та раптом дівчата з вереском кинулися геть із нашого двору. Батько вийшов із хати, а повернувшись сказав, що то уповноважений і міліція ловлять дівчат на Донбас. Примусово тоді із Осівець було відправлено на Донбас чимало

дівчат і хлопців, зокрема Марію Онищенко, Григорія Мартиненка, Івана Давидчука, Олександра Олексієнка та ін.
Найбільше для убивства українських сіл зробила воєнізація радянського суспільства та насадження російсько-більшовицьким режимом підвладних собі комуністичних режимів у багатьох країнах Світу. Виниклі у зв'язку із цим військові заводи-багатотисячники, що густо виростали і по всій Україні, потребували великої кількості робочих рук. А щоб ті заводські руки могли повністю віддаватися роботі, потрібні були будівельники, міліціонери, водії, двірники, прибиральниці та ін. Усі ті непрестижні посади у місті чекали на селюків. Так розпочалося масове вимивання сільських підлітків у ремісничі та технічні училища, аби згодом вони будували для ненажерливої російсько-комуняцької імперії танки, літаки, ракети, радіостанції тощо.
Урбанізація України потягла за собою жахливе зло для українського етносу - суцільне зросійщення. В Україні різко почала збільшуватися російськомовна орда, як за рахунок пригнаних на воєнні заводи москалів, так і за рахунок росту числа українців-перевертнів. Навчаючись у міських училищах російською мовою і потрапляючи у російськомовне середовище зелена несвідома сільська юнь швидко зрікалася своєї рідної мови. Отак Москва наплодила в Україні мільйони недорік і тепер вимагає захисту прав російськомовного люду. Прав бути недоріками, третьосортними росіянами?
Оте суцільне зросійщення дуже вже непокоїло українську патріотичну інтелігенцію. У 60-х роках набирає сили рух протесту проти асиміляційної політики Москви. Пам'ятаю, як у Києві пройшов факельний похід Хрещатиком. З'являється так звана самвидавівська література, зокрема праця Іван Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" А великий патріот Олесь Гірник спалив себе на могилі Шевченка у Каневі на знак протесту проти зросійщення. В Україні зачастили виключення із університетів патріотів-студентів, почалися й арешти. Тисячі свідомих українців були вислані російсько-комуністичним режимом у в'язниці, так звані гулаги та зачинені у божевільні. Найбільш відомі із тих в'язнів - В.Стус, В.Чорновіл, Н.Світлична, І.Світличний, В.Марченко, А.Мешко, Л.Лук'яненко. Одним із в'язнів гулагу був і осівчанин Євген Кирилович Мартиненко .
Недалеке розташування Осівець від Києва та Житомира породжувало величезні зваби і осівецькі підлітки, закінчивши школу, поспішали влаштуватися у місті. Пам'ятаю, як заздрили тим, кому вдалося облаштуватися у Києві: "Та воно вісім годин відробить, прийде в гуртожиток, наварить картоплі до тюльки, поїсть і цілий вечір вільне -

кіно дивиться". Сусід сусіду заздрив: "Його діти уже в городі! А мої, що будуть у землі колупаться отут у селі?"
Правда, зрідка дехто із міста повертався назад у рідне село. І Іам'ятаю, як повернувся у Осівці колишній фронтовик ще зовсім молодий Іван Малиновський. Він приїхав не сам, а з молодою дружиною Ніною, дуже привітною, комунікабельною. Здається, казали, що вона була полтавчанка. Купили Іван та Ніна стару хату по сусідству із нашою. Бувало, я підлітком сапаю з матір'ю на городі, а Ніна гукає: "Тьотю Горпино, це він у вас уміє сапать?" А Іван заохочує мене: "Так, гак, Станіславе - усе треба вміть робить, та так, щоб у руках горіло!" У нього й самого усе в роботі в руках горіло. Я дивувався, як він легенько ііикошував за день 15-20 соток свого берега. Маючи тяжке фронтове поранення, одначе був Іван дуже привітним, життєрадісним, а ще метким і витривалим у роботі. Власне, такими запам'яталися мені і всі сусіди-трудяги: Василь Онищенко, Соловей Олексієнко, Володимир Сидоренко, Трохим Лакей, Савва Бризінський, Дмитро Зівак, Андрій І Іриходько. Всі вони як фронтовики сьорбнули горя, але залишилися енергійними, життєрадісними, вели здоровий образ життя. То були ніоди старої української закваски, української високої моральності.
А відтік молоді із села з кожним роком набирав сили. Так, із випущених 182 семикласників осівецькою школою за 1951 - 1954 роки виїхали із Осівець 120 осіб, себто десь 75%. Показовими є роки 1964 і 1967, коли із 30 випускників 64 року залишилось у селі троє, а із 15 випускників 1967 року залишився в селі тільки один. Із випускників 1969-1971 років загальною кількістю 65 осіб залишилося в селі тільки 8 осіб. Отже 85-90 процентів осівецьких дівчат і хлопців після закінчення школи покидали рідне село.
Таким чином російсько-комуністична імперія лише за життя двох поколінь - довоєнного і післявоєнного, обезлюднила українські села, розрушила предковічний український селянський побут, українську сільську культуру, яка поїла соками всю українську культуру. Українське покоління, яке народилося у 60-70 роках, уже й не знає, що ТО таке співати хором народні пісні під відкритим небом, що то таке українські вечорниці, що таке українські традиційні народні ігри у хатах взимку і на вигонах влітку. Гірше того - зреклося рідної української мови.
Дехто до сих пір скиглить за сталінсько-брєжнєвськими часами: ІІХ, мовляв, як добренько було, як сито жилося. Не добре, не сито, не комфортно! Якщо людина тікала світ за очі від своїх батьків, зі свого села, від чарівного світу свого дитинства у невідомість, шукаючи куска хліба і хоч якихось людських прав. Не гарно жилось, якщо

сплюндрованим виявилося українське село. Та й скаліченим життя кількох поколінь
Економіка російсько-комуністичної імперії була постійно зорієнтована на воєнні потуги, все йшло у метал. Та економіка на кінець стала несамодостатньою, як ото мильна бульбашка - великий розмах і розмір при мізерній внутрішній силі, що завжди руйнує об'єкт. А внутрішньої сили у комуністичного режиму, власне, то й не було - його ідеологія була наскрізь фальшивою. А до того самі комуністичні лідери включно із секретарями райкомів та парткомів, маючи величезні приховані від народу кошти, мусили вести прихований образ життя, як вовкулаки, а їм усе більше хотілося жить, як живуть західні товстосуми, себто вільно жирувати на святі життя. Не крадькома сьорбати чарочку з-під стола у своєму кабінеті, займатися любов'ю не із якоюсь там задрипаною дояркою чи ланковою у лісосмузі, а возлягати у найшикарніших готелях десь на Гаваях, Мальорці, Канарах із елітними красунями. 1 ви ж бачите, щойно вони розвалили есесерію, як за місяць-два оті кучми, гуренки, Кравчуки, медведчуки та ін. стали мільйонерами-мільярдерами, звели собі "хатинки" на Мальдівах, Канарах, у Швейцарії і сам чорт ще знає де.
Проте від розвалу есесерії ми, українці, тільки виграли. Ми перестали бути колоніальним людом у російсько-комуністичній імперії. Ось уже більше 750 літ, як українці не мали власної держави, десятки поколінь українських патріотів мріяли про свою українську державу, гнили за неї у тюрмах і божевільнях і гинули у муках, а доля усміхнулася саме нашому поколінню. Ми наищасливіше покоління українців! Доля розпорядилася, що тепер усе повертається так, що український етнос не щезне із лиця Землі. А тільки для цього і твориться власна держава, а не для того, аби набити пуза салом і галушками. Проте усі ми маємо нині надію і можливості стати такими ж вільними, щасливими і заможними людьми, як і всі західні європейці. Але - не помиляймося на виборах! Не потураймо колишнім стукачам із московського КДБ - комуносоціалістам, не допомагаймо їм у їхніх підлих задумах утримати український етнос у загребущих кривавих лапах російської шовіністичної орди.
А нема роботи, а мало платять, а високі ціни? - заперечите ви мені. А де те все візьметься, якщо ми усі ті довгі роки при російсько-комуністичній імперії наловчувались тільки в одному - як навчитися виробляти щонайкращі у Світі ракети, літаки, танки, радіолокатори та ін. Мирна ж Європа усі ті роки училася, і таки навчилася, виробляти найкращі у Світі авто, сільгосптехніку, комп'ютери, телевізори, холодильники тощо. А тепер, коли наша найкраща зброя нікому у Світі не потрібна, бо розвалився підвладний есесерії Варшавський блок,



якому ми спихували за гарні гроші свою зброю, і вся наша промисловість "лягла", ми залишилися без роботи і без зарплати. А у виготовленні конкурентноздатних авто, телевізорів і т.п. ми далеко відстали від Європи. Звідки наповнитися державній казні, звідки взятися зарплаті і пенсіям? Чекаймо, учімося у європейців, а не у кровожадних росіян! Борімося за свою державу, а з нею і за гарне місце під Сонцем!
А взагалі, оця розруха наших сіл минеться. В історії, як і в людському житті часто непередбачені обставини раптово можуть змінювати все. Українські та й усі села Світу чекає гарне майбутнє. І Ірирода виділила людству якихось півтори - дві сотні років на потіхи їздити на авто, літати літаками, дивитися телевізори тощо. Нині все чистіше у засобах масової інформації з'являються повідомлення, що нафти, скажімо, у Сполучених Штатах Америки вистачить лише до 2015 року, а в Росії вона буде розтранжирена до 2025 року, у арабів дещо на довший період можна буде мати нафту. Та й газ і уран не безкінечні.
Отже життя у містах ставатиме усе дорожчим і дорожчим та й незручнішим. Правнуки тих, хто покинув рідні села, масово повертатимуться до села, аби займатися виробництвом землеробської продукції, жити простіше, але дешевше. Тобто через років 30-50 наступить відродження українських сіл. У середині XXI століття наші села будуть такими ж велелюдними, як у кінці XIX століття, але багатшими, вільнішими.
Але повернімось до сучасності. Є українська приказка: "Не було добра, так біда помогла". Закладений у цю приказку принцип спрацював у останні роки на подальшу долю наших Осівець. Жахлива біда, яка і ранилась у житті українського народу - вибух на Чорнобильській атомній станції, спричинилася до переміщення чималої кількості людей її своїх рідних місць на нові місця проживання. Саме таке переміщення людей із потерпілої від чорнобильської біди Народиччини вдихнуло життя у обезлюднені і запустілі за останні десятиліття Осівці.
Тепер вияснено точно, що до чорнобильської трагедії призвів постійний якийся хворобливий потяг російсько-комуністичного режиму цо приурочення до своїх радянських свят якихось сенсаційних «добутків, аби протрубити на увесь Світ про видатну роль комуністичної партії, про переваги соціалізму. Саме з такою ціллю з нагоди більшовицького свята 1 травня 1986 року був затіяний якийся експеримент на Чорнобильській АЕС. Експеримент не вдався - реактор бабахнув, забруднивши радіацією тисячі кілометрів українського Полісся.

Після тривалих замовчувань і зволікань радянська влада все-таки зважилася відселити українців із небезпечної зони у менш уражені радіацією села. На початку 90-х років у кількох селах Брусилівщини розпочалося будівництво жител та облаштування сіл для прийому переселенців із чорнобильської зони. Ось так у Осівцях з'явилося більше півтори сотні нових будинків, збудованих будівельниками-галичанами і коштом Івано-Франківської області. У село підвели газ, по селу провели водогін, майже у кожній хаті з'явився телефон, а вулиці були заасфальтовані. Була збудована й нова школа.
А в 1991 році у Осівцях поселилися перші новосели із сіл Любарка і Журавлинка Народицького району нашої Житомирської області. Так у обезлюднених Осівцях з'явилося 127 нових сімей. До поширених у нас прізвищ Гончарук, Губерначук, Мартиненко, Онищенко, Приходько, Чорний добавилися прізвища Василенко, Васьковець, Заєць, Савчук та ін. Значно збільшилася осівецька громада, поповнившись молодими роботящими людьми, значно зросла кількість учнів у осівецькій школі. Для малих дітей Осівці уже стали рідною Малою Батьківщиною. І добре було б, якби для нащадків залишилася хоч якась пам'ять про колишню Малу Батьківщину новоселів. Можна ж було, скажімо, назвати нові осівецькі вулиці, заселені новоселами, Любарська, Народицька тощо.
Колишні народиччани дуже гарно відгукуються про свій рідний край. А в "Історії міст і сіл УРСР" про село Любарку повідомляється, що те село розташоване на річці Лозовиця - притоці річки Уж. Через Любарку пролягає автошлях Народичі-Малин-Київ. У Любарці проживало 506 чоловік і нараховувалося 179 дворів. За селом було закріплено 2864 гектарів земельних угідь. У Любарці діяла восьмирічна школа і в ній 12 учителів навчали 115 учнів. У писемних джерелах Любарка згадується ще 1694 року.
Про дуже давнє заселення любарських околиць говорить колишня назва одного із сусідніх сіл - Хвалибоги (тепер Журавлинка). Використане у другій основі колишньої назви слово Боги у множині свідчить про епоху багатобожжя (політеїзму) у житті праукраїнського суспільства, тобто сонцепоклонницькі часи. А слово хвали у першій основі назви підказує, що десь на місці села тисячі років тому було святилище вірників сонцепоклонницької віри. Отже і сама назва сільця Хвалибоги, і саме воно мають початки у часах, які передували порі насадження християнства на українських землях, себто раніших за X століття.
Далі самі осівецькі новосели із Народиччини будуть розповідати про Чорнобильський біль у їхніх серцях, про свій тернистий шлях до наших Осівець.