Згадує Курбет Марія Григорівна, 1924 року народження.
Забирали нас у Германію у 1942 році, якраз на Трійцю, 26 травня. Багато молоді зігнали тоді осівецькі поліцаї на вигін, що в центрі села. Навіть радянські військовополонені, які тоді були в селі, тоже були серед нас. А потім нас посадили на підводи і... на Корнин, на залізничну станцію. Там перед нами виступив якийся великий чин із німців і через перекладача попередив: якщо хтось надумає втекти, то розстріляють усю сім'ю.
Після того нас без ніякого медогляду позапихали у вагони-товарняки та так щільно, що ледве вдалося закрити двері. Нас осівецьких було тоді так багато, що всі ми у вагоні й не помістились - з добрий десяток бранців-осівчан загнали у інший вагон. І везли нас недовго - неподалік од Житомира поїзд зупинився і нас помістили у концентраційний табір, просто неба, в огородженому колючим дротом. У тому ж таборі поміж нами був і радянський льотчик-військовополонений, літак якого німці збили над нашими Осівцями. Він тоді виплигнув на парашуті у пшеницю, де його підібрав Чорний Павло і швиденько, щоб німці й поліцаї не помітили, відвіз його до діда Макара Шибового, отого, який був без руки. Та згодом того пілота наші осівецькі поліцаї схопили і віддали німцям.
Через кілька днів нас доставили до Житомира, а вже з нього без зупинок повезли аж до польського міста Бреслау. І тут ми всі пройшли медичне обстеження. Андрія Шамрая, який учив у школі німецьку мову, та Уляну Мартиненко відправили назад до Осівець. О, як же ми їм заздрили! Але доля Андрія немов насміялась над ним: уникнувши концтаборів і повернувшись до Осівець, він невдовзі був убитий своїми, осівецькими поліцаями у кочерівському лісі.
А нас тоді у Бреслау розділили навпіл - частину відправили до Лігніца (мене теж у тім гурті), а частину - до Гольдбергу. У Лігніці нас порозбирали німецькі бауери (хазяїни). Я потрапила до одного, Уляна Кольцакова - до іншого, а Марія Гончарук і Григорій Чередниченко -до іншого бауера. Ми були недалеко одне від одного і мали можливість хоч іноді бачитися. Як то було важливо на тій чужині! У хазяїна ми їли хоч і окремо від німців, але й не дуже потерпали від голоду. Бувало, що навіть допомагали військовополоненим, які неподалік будували аеродром: варили картоплю для них і залишали її у домовленому місці. Освоївшись ми іноді підтримували харчами і тих наших осівчан, які потрапили у концентраційний табір у Гольдбрег, що був недалеко від нас. Ось так ми прожили в неволі майже три довгих роки.
А 10 лютого 1945 року нас звільнили радянські війська. Нам порадили йти до переправи через річку Одер. Зібравши нехитрий німецький набуток до торбинок, ми прибились до вказаного місця. Там вирувало стихійне людське стовпотворисько. Люду було - аж кишіло. Аж тут зненацька нахопились німецькі літаки й почали скидати бомби, що там робилось! Хтось кричав, інший плакав, скалічені тягли до неба руки й волали про допомогу.
А вже потім я потрапила до військової радянської комендатури, а вже звідти у військову частину, де радянські дівчата доглядали трофейну німецьку худобу та варили солдатам їжу. Мене відпровадили до "особливого відділу" якоїсь частини, яка мала брати участь у взятті Берліна, але, на наше щастя, німецьку столицю взяли без нас. Та для мене війна і після цього не закінчилася - нашу частину раптом перекинули до Чехословаччини, де ми разом із американцями приймали участь у звільненні Праги. Додому я повернулась аж у липні 1945 року.
Записав Микола Каплаушенко.
Спогади Чорної (Лакей) Федори Дмитрівни, 1925 року народження.
Був третій набір до Німеччини, а мені тоді було 17 років. Забирали нас 19 червня 1942 року. Перед тим кожен із нас отримав із сільської ради повідомлення, у якому в категоричній формі попереджалося, що вказаної дати, вранці ми повинні зібратися у центрі села, на вигоні для відправки до Рейху. Того горепам'ятного дня нас аж 48 хлопців і дівчат посадовили осівецькі поліцаї, керовані старостою, на 10 підвід і повезли аж до Житомира на залізничний вокзал. їхали ми цілий день і десь під Житомиром, коли вже геть стемніло, нас отаборили і ми заночували просто неба.
Наступного дня на світанку нас знову на підводах повезли на вокзал, де наші осівецькі поліцаї разом із чужими поліцаями (останні нас мали супроводжувати далі), перерахували бранців і наказали заходити у товарні вагони. У вагонах уже знаходилось чимало хлопців і дівчат з усієї Житомирщини. Напхали товарняки так, що й продихнути було важко і повезли до Германії, а вже дощенту виморених, через кілька днів нас привезли до Польщі. Тут нас постригли, помили, продезинфікували і повезли далі.
За кілька днів ми прибули до своєрідного розподільника. Це була Германія. Тут бранців "сортували" і відправляли групами туди, де була потреба у дармовій робочій силі. Разом із осівчанками Марією Чорною та Марією Олексієнко ми спочатку потрапили до міста Цопот на деревообробну фабрику, а згодом нашу групу перевели до Путціка. А в кінці 1943 року нас повезли до Данціга на портову верф. Тут навчили електрозварювальному фаху і примусили зварювати пошкоджені місця на німецьких підводних човнах.
Тяжкою була та робота, виснажливою, але ще тяжчим було постійне відчуття голоду. Бо годували нас так: на три дні кожному видавали по маленькому бухінчику хліба, в якому було більше тирси, буряка та інших малокалорійних домішок, аніж муки. Один раз на тиждень ми отримували по сто грамів маргарину і замість цукру - по одній пігулці цикорію. А вранці - кварта ячмінної кави. На обід -бруква, а чи шпинат з кількома маленькими кусочками картоплі у теплій, але пісній воді. На вечерю - знову вода із ледь чутним запахом ячменю. От і весь наїдок.
На фабриці у Цопоті ми працювали по 8 годин на добу, а в Данцігу довелося дихати шкідливими газами від зварювання металу аж по 12 годин щоденно, правда із одним вихідним у неділю. У кожного остарбайтера на одязі була пришита бірка із написом "ОСТ", тобто "Схід" - східні остарбайтери. За важкий труд нам, правда, інколи видавали по 5-6 дойчемарок, але в таборі нічого не продавалось, а за його межі ми невільні були ходити.
Пам'ятаю, у квітні 1945 року на наші бараки налетіли радянські літаки і почали бомбити. Але нам поталанило, бо за кілька днів до цього охорона, відчуваючи близький кінець Рейху, десь подівалася, а ми, залишені самі на себе, розбрелися хто куди. Одні подалися найматися до бауерів, решта в інші місця, бо хотілося їсти.
До нас доходили чутки, що німця ось-ось розіб'ють, але коли те станеться, ми не мали уяви. Аж у кінці квітня надійшли наші солдати. Зраділи ми й почали збиратися додому. Та, як виявилось, передчасною була та наша радість - нас позабирали до радянського війська. Мене із кількома дівчатами-полонянками прикріпили до тилового госпіталю, а згодом - до підсобного господарства. До нього зганяли німецьку трофейну худобу, формували у великі черідки, а потім у товарняках або ж пішим ходом відправляли у Союз. Додому, до рідної хати повернулася я аж у листопаді 1947 року.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Мартиненко Антоніма Федосівна, 1926року народження.
Нас тоді дуже багато забрали. Був третій набір, то нас усіх під
метлу замели. Іван Зозуль, Савка Бирчин, Ольга Болдінова, Катя Куниця
і ще багато було зі мною. Чи самі ми пішли? Як це самі пішли?
Викликали батьків: з кожної хати дай людину! З нашої сім'ї взяли спершу старшого брата Івана, а я ще була мала. Із братом взяли із Козляновки й Петра Чекалишиного. їх тримали у Брусилівській тюрмі на другому поверсі, поки наловлять інших. А брат і Петро вночі втекли по трубі дощовій і подалися у Костовці переховуватися у родичів.
Тоді до нас у хату прийшли пропадющі поліцаї, свої осівецькі, і до батька вчепилися: твій син утік, то віддавай дочку. А батько їм: а вона мала! То вони: як мала- поїдеш сам! У червні забирали нас. Як ішли ми селом на вигін, то прощалися зі всіма - із дітьми, із бабами і за слізьми Світа не бачили. Забрали нас у Брусилів на комісію. Один каже на мене: вона мала, другий - пайдьот. Всю дорогу до Скочищ ми плакали, а нас залякували: хто втече - розстріляємо сім'ю. У Скочищах ночували, а удосвіта чуємо - свисток, то підійшов поїзд. Нас по одному начитували зі списків і по одному заганяли у вагон. Там були і дубрівські, і покришівські, і соловіївські - з усього Брусилівського району.
Везли нас до Варшави. По дорозі наші осівецькі хлопці тікали Іван Зозуль, Савка Миронишин, Мусій Слюсарчин зривали вночі у вагоні підлогу і плигали під поїзд на рейки. Але їх половили і дуже били, повикручували руки. Савка був так побитий, що не міг рухатися. У Варшаві нас довго тримали закритими у вагонах. А кругом, чуємо, бомлять, стріляють. А згодом уночі привезли у місто Росток у табір. Погнали в баню митися під холоднючою водою. Ми позамерзали, а вони нас плітками по голому тілу. Потім приїжджали баури, декого забрали, а решту нас відвезли у місто Малхін у табори. Там нас розподілили на літакозавод. Ми там різали і клепали бляху. Через рік завод розбомбили американці, то нас перевезли у місто Верм'юнде, знову на завод. Там ми робили, поки не закінчилася війна.
Жили ми в бараках, спали на рогожці, укривалися тоненьким одіяльцем. Одежі нам не дали - одні тільки комбінезони. А ходили ми у дерев'яних черевиках - шуги називалися. Як нас гонили строєм через місто на роботу, то від наших черевиків стояв такий гул, наче від табуна кованих коней. То німці-міщани почали скаржитися, що ми їм заважаємо спати. Тоді нас почали водити в обхід полями, але дорога була набагато довша. Коли ми вже зовсім обірвалися, то німці надумали, аби нам одежу прислали наші батьки. Нам дали бланки, на яких були надруковані назви одягу, а ми повинні були поставити хрестик, що кому потрібно. Ті бланки німці збиралися вислати на Україну батькам. Але ми ті бланки порвали. Бо кожне знало, що в батьків нічого й так нема. То німці-наглядачі загнали нас на кухню, і випускаючи по одній через двері, били плітками. Найбільше побили нашу осівецьку Ольку, бо хтось німцям сказав, що то вона підбурила нас порвати бланки.
Німці два рази на добу давали нам варене. Але крім брукви і синьої капусти ми нічого не бачили. Інколи кидали у ту баланду конину. Увечері давали присолоджений чай і хліба десь на два пальці на наступний день, та хіба витримаєш - з'їдали ще ввечері. Давали, правда, ще й пачку маргарину на чотирьох осіб. Працювали ми у три зміни, і вночі. Кожний місяць кожна із нас получала по 12 марок і ЗО пфенігів (копійок). Нічого за ті гроші ми купити не могли, бо нас виводили за ворота табору тільки у свято. Та й то не всіх, при тому на наших рукавах були бирочки "Ост" (Схід). Інколи у табір баури привозили овочі і ми в них купували моркву, капусту. Дозволялося, аби наші батьки висилали нам посилки вагою до 200 грам - насіння, коржики. А на паску німці влаштовували для нас передачу по радіо, у якій, буцім-то від наших батьків, нас поздоровляли, давали настанови.
Пам'ятаю, одного разу наші хлопці якось перелізли у город баура, то їх там піймали наглядачі і замордували до смерті. Тих мертвих хлопців принесли під наші ворота, а нас строєм провели мимо трупів, погрожуючи, що так буде всім, хто надумає подібне.
Коли вже радянські війська були зовсім близько, то все наше німецьке начальство утекло, а нас залишили у таборі закритими. Уночі заскочили наші танкісти, розвалили ворота. А кругом - вогонь. А танкісти як заскочили у табір наче ті звірі. І так уже нас обзивали: Продажниє! Да ви на нємцев работалі! А хіба ми хотіли? Ми втікали від тих радянських танкістів - хто куди бачив, у поля. А вранці нас радянські солдати повиловлювали і направили на збірний пункт. Там нас розподілили по підсобних господарствах військових частин.
Записав Станіслав Губерначук
Згадує Губерначук Броніслав Антонович, 1925 року народження.
Забрали мене у червні 1942 року з другою партією. Пам'ятаю зі мною були Василь Куліш, Микола Качанюків, а ще Володимир - Голяка син. В основному були хлопці, дівчат мало було. Дівчат забрали окремо. Забирали свої - поліцаї. Були такі дурачки.
У Брусилові згуртували нас у групи і погнали на залізницю. Зразу нас залякували: утечеш - заберемо матір або батька. Супроводжували до залізниці свої - поліцаї. Везли у вагонах до міста, яке у фріців звалося Данціг (тепер Гданськ). Туди прибули німецькі "покупці", випитували у нас, хто що уміє і може, оформляли документи і забирали. До Голяка причепилися, чого це він комсомолець. А він відказує, що якби він не поступив у комсомол, то його не прийняли б до інституту. Йому за комсомол нічого не було, дали йому роботу кочегара на заводі.
Я працював із ним разом на тому ж заводі підсобником у цеху -розвозив візочком деталі від станка до станка. Що то були за деталі, для чого - ми не знали. Чи били нас? Запросто! Чим попало, як попало, куди попало. Працювали 12 годин щодня із 6-ої години ранку до 18-ої години вечора. У кожного на руках були карточки, у яких відмічали наглядачі, коли ти прийшов на роботу і коли пішов із роботи. У кожного із нас була на рукавах нашивка із особистим номером. Жили ми в бараках. Для спання були там двоповерхові нари. Постільної білизни не було -залазили у мішок і спали. Роздягатися - не роздягалися, ба там нічого було скидати: ходили ще у домашньому одязі, а роби німці видали уже незадовго до нашого звільнення. Чи були вихідні? Не пам'ятаю. А в баню водили.
Кормили нас один раз на день буряками і бруквою. Хліба давали на чотири дні один хлібчик, як ото батон. Ой біда була! Особливо голод мучив. Ну що той хлібчик? Я його зразу ж тільки получив і з'їдав. А тоді уже їси один той супчик - вода і бруква. Чи було м'ясо? Яке м'ясо! Чай давали та й то не кожен день. І який там чай - із буряків. Правда, у неділю була картопля у лушпайках - таке собі посилене харчування. Батькам нашим дозволялося висилати нам посилочки сухарів -торбочки грам на 150-200. А що з дому вишлють? У них самих нічого не було та й посилки такі приймалися тільки у Житомирі. Хіба батьки могли так далеко добиратися?
Нам дозволялося писати батькам, але відкриті листівочки. Після роботи ми могли вільно виходити у місто. А якби утекти? А куди ти втечеш? Кругом німці. Правда, один хлопець із Андрушівського району таки утік - учепився на якийся поїзд. Інший хотів утекти, то його спіймали, десь відправили і більше ми його не бачили.
Коли у 1945 році прийшли радянські війська, то нас обзивали "ізмєнніками". Тут же зразу нас мобілізували і поперли на передову, на фронт. Голяк на передовій загинув, а Куліш залишився живим. Після закінчення війни нас залишили на строкову військову службу аж до 1950 року. Після війни таким, як я, остарбайтерам, ходу не було - ні в інститут, ні на хорошу роботу. Я навіть боявся признаватися, що був у Германії. А зараз усе минуло, ні на кого ніякої злості, нічого не залишилося.
Записав Станіслав Губерначук.
Спогади Мартиненко Катерини, 1923 року народження. 15 липня 1942 року немов укипіло в мою пам'ять. До цього дня з нашого села уже два рази вивозили людей у Рейх. Спочатку брали старших здорових, а потім взялися за нас неповнолітніх. Того дня ще на світанку сільські поліцаї лютуючи почали зганяти молодь до сторожки, що стояла в центрі села. Що тоді діялось на вигоні - плач матерів і bдітей, розпач перед невідомістю, люті погрози-окрики сільських поліцаїв із наших же осівецьких запроданців.
Коли зібрали усіх нас, посадили на підводи і повезли до райцентру. У Брусилові на медкомісії осівчанка Марія Мартиненко, яка робила лікарем у Брусилові, аби врятувати мене та Марію Федоренко, поставила у списках проти наших прізвищ галочки. Це ніби-то ми є хворі. Ох і розлютився тоді німець! Як ухопив він нашу рятувальницю за коси, як ударив обличчям об цегляну стіну, то вона й кров'ю обіллялася.
Після комісії нас посадовили на підводи і повезли до Скочищ на залізничну станцію. Там, як худобу, позаштовхували у товарняки і у страшенній тісняві та задусі повезли до Германії. Слабші здоров'ям втрачали навіть свідомість. Як привезли нас до міста Росток, то вишикували на плацу і почади розподіляти. Одних віддали німецьким поміщикам, інших бранців (і мене) поселили у бараках, обгороджених колючою проволокою. Спочатку ми подивувалися німецькій акуратності: посилані піском доріжки, вишикувані в шаховому порядку бараки та ін.
Хлопці осівецькі теж були з нами - Іван Федоренко, Василь Єсін, Іван Годенко, Микола Бойченко та ін. А наступного дня повели нас на роботу до засекреченого заводу. Мене та кількох дівчат відправили до цеху, де наказали металевими шкрябачками відчищати від іржі корпуси підводних човнів. То була виснажлива робота, наші тіла покривалися їдучою іржею, а надвечір ми падали з ніг. Але ще більше дошкуляв голод. Кожному із нас видавали на тиждень по маленькому бухінчику лише схожого на хліб наїдку та трохи брукви і шпинату. Навіть солі не давали, від чого ми дуже страждали. Минуло зовсім мало часу і ми почали знесилюватися і танути на очах. Поробились худими і до всього байдужими, снували по цеху, як примари. А однієї ночі нас розбудив німець і повів до якогось приміщення, де з кожного із нас витягай по великій пробірці крові. Три місяці я після того не могла зіп'ястися на ноги і просила у Всевишнього смерті на себе. Одного разу лікар, теж із полонених, оглянув мене і сказав німцю, що мене слід відпустити додому. У відповідь німець гаркнув: Ні! Вона працюватиме на Рейх!
22 лютого 1944 року на завод налетіли американські літаки і почали бомбити. Та не на цехи летіла ота смерть, а на наші бараки. Це було якесь страшилище! Мені перебило ногу, Марії Антиповій осколком вирвало шмат плеча, а Галину Губерначук та ще двох дівчат із Морозівки вразило на смерть. Скільки загинуло в інших бараках ми не могли знати, а було ж нас там тисячі полонянок. А покинути бараки ми не могли, бо німці замкнули нас ззовні.
Коли німці почали відступати, змінилася й поведінка наглядачів. Окремі з них навіть подобрішали. Наша наглядачка, коли наші війська були вже завсім близько, по секрету повідала, що найближчими днями всіх остарбайтерів повантажать у трюм великого корабля і затоплять у Балтійському морі. Вона порадила тікати до ближнього табору, до чоловіків-в'язнів зі Сходу. А хорват-поліцай, аби допомогти нам, проробив у колючому дроті дирки і ми вихопилися із-за загорожі.
А тоді вже була перемога. Ми плакали від радості, коли підійшли наші хлопці-солдати. Вони повели нас до великого замкнутого магазину, вибили кулеметними чергами вікна і сказали: беріть, дівчата їжу та одяг. Зопалу ми накинулись на продукти і знезвички до доброї їжі майже всі похворіли шлунком. Згодом нас прикріпили до тилової частини і загадали гнати велику череду німецьких чорно-рябих корів аж у Білорусію. Гнали ми ту худобу з весни аж до пізньої осені, ночували в полі, в лісі та виярках, голодні, босі, обірвані. Уже в Бресті нам видали документи і відправили до Скочищ. У Осівцях мене поставили носити пошту із Озерян до нашого села. Але приїхав із Брусилова дільничний міліціонер Парамонов і через те, що я була в Германії, заборонив мені працювати коло листів та газет. Кривдно мені стало на душі і боляче. Але на сварилась. Нехай їх Бог судить! Головне, що живу, ходжу по рідній землі, радію Сонцю і чистому Небу. А колишнє? Звісно, зринає часто у спогадах. І не доведи, Боже, комусь іще того звідати.
Записав Микола Каплаушенко
Забирали нас у Германію у 1942 році, якраз на Трійцю, 26 травня. Багато молоді зігнали тоді осівецькі поліцаї на вигін, що в центрі села. Навіть радянські військовополонені, які тоді були в селі, тоже були серед нас. А потім нас посадили на підводи і... на Корнин, на залізничну станцію. Там перед нами виступив якийся великий чин із німців і через перекладача попередив: якщо хтось надумає втекти, то розстріляють усю сім'ю.
Після того нас без ніякого медогляду позапихали у вагони-товарняки та так щільно, що ледве вдалося закрити двері. Нас осівецьких було тоді так багато, що всі ми у вагоні й не помістились - з добрий десяток бранців-осівчан загнали у інший вагон. І везли нас недовго - неподалік од Житомира поїзд зупинився і нас помістили у концентраційний табір, просто неба, в огородженому колючим дротом. У тому ж таборі поміж нами був і радянський льотчик-військовополонений, літак якого німці збили над нашими Осівцями. Він тоді виплигнув на парашуті у пшеницю, де його підібрав Чорний Павло і швиденько, щоб німці й поліцаї не помітили, відвіз його до діда Макара Шибового, отого, який був без руки. Та згодом того пілота наші осівецькі поліцаї схопили і віддали німцям.
Через кілька днів нас доставили до Житомира, а вже з нього без зупинок повезли аж до польського міста Бреслау. І тут ми всі пройшли медичне обстеження. Андрія Шамрая, який учив у школі німецьку мову, та Уляну Мартиненко відправили назад до Осівець. О, як же ми їм заздрили! Але доля Андрія немов насміялась над ним: уникнувши концтаборів і повернувшись до Осівець, він невдовзі був убитий своїми, осівецькими поліцаями у кочерівському лісі.
А нас тоді у Бреслау розділили навпіл - частину відправили до Лігніца (мене теж у тім гурті), а частину - до Гольдбергу. У Лігніці нас порозбирали німецькі бауери (хазяїни). Я потрапила до одного, Уляна Кольцакова - до іншого, а Марія Гончарук і Григорій Чередниченко -до іншого бауера. Ми були недалеко одне від одного і мали можливість хоч іноді бачитися. Як то було важливо на тій чужині! У хазяїна ми їли хоч і окремо від німців, але й не дуже потерпали від голоду. Бувало, що навіть допомагали військовополоненим, які неподалік будували аеродром: варили картоплю для них і залишали її у домовленому місці. Освоївшись ми іноді підтримували харчами і тих наших осівчан, які потрапили у концентраційний табір у Гольдбрег, що був недалеко від нас. Ось так ми прожили в неволі майже три довгих роки.
А 10 лютого 1945 року нас звільнили радянські війська. Нам порадили йти до переправи через річку Одер. Зібравши нехитрий німецький набуток до торбинок, ми прибились до вказаного місця. Там вирувало стихійне людське стовпотворисько. Люду було - аж кишіло. Аж тут зненацька нахопились німецькі літаки й почали скидати бомби, що там робилось! Хтось кричав, інший плакав, скалічені тягли до неба руки й волали про допомогу.
А вже потім я потрапила до військової радянської комендатури, а вже звідти у військову частину, де радянські дівчата доглядали трофейну німецьку худобу та варили солдатам їжу. Мене відпровадили до "особливого відділу" якоїсь частини, яка мала брати участь у взятті Берліна, але, на наше щастя, німецьку столицю взяли без нас. Та для мене війна і після цього не закінчилася - нашу частину раптом перекинули до Чехословаччини, де ми разом із американцями приймали участь у звільненні Праги. Додому я повернулась аж у липні 1945 року.
Записав Микола Каплаушенко.
Спогади Чорної (Лакей) Федори Дмитрівни, 1925 року народження.
Був третій набір до Німеччини, а мені тоді було 17 років. Забирали нас 19 червня 1942 року. Перед тим кожен із нас отримав із сільської ради повідомлення, у якому в категоричній формі попереджалося, що вказаної дати, вранці ми повинні зібратися у центрі села, на вигоні для відправки до Рейху. Того горепам'ятного дня нас аж 48 хлопців і дівчат посадовили осівецькі поліцаї, керовані старостою, на 10 підвід і повезли аж до Житомира на залізничний вокзал. їхали ми цілий день і десь під Житомиром, коли вже геть стемніло, нас отаборили і ми заночували просто неба.
Наступного дня на світанку нас знову на підводах повезли на вокзал, де наші осівецькі поліцаї разом із чужими поліцаями (останні нас мали супроводжувати далі), перерахували бранців і наказали заходити у товарні вагони. У вагонах уже знаходилось чимало хлопців і дівчат з усієї Житомирщини. Напхали товарняки так, що й продихнути було важко і повезли до Германії, а вже дощенту виморених, через кілька днів нас привезли до Польщі. Тут нас постригли, помили, продезинфікували і повезли далі.
За кілька днів ми прибули до своєрідного розподільника. Це була Германія. Тут бранців "сортували" і відправляли групами туди, де була потреба у дармовій робочій силі. Разом із осівчанками Марією Чорною та Марією Олексієнко ми спочатку потрапили до міста Цопот на деревообробну фабрику, а згодом нашу групу перевели до Путціка. А в кінці 1943 року нас повезли до Данціга на портову верф. Тут навчили електрозварювальному фаху і примусили зварювати пошкоджені місця на німецьких підводних човнах.
Тяжкою була та робота, виснажливою, але ще тяжчим було постійне відчуття голоду. Бо годували нас так: на три дні кожному видавали по маленькому бухінчику хліба, в якому було більше тирси, буряка та інших малокалорійних домішок, аніж муки. Один раз на тиждень ми отримували по сто грамів маргарину і замість цукру - по одній пігулці цикорію. А вранці - кварта ячмінної кави. На обід -бруква, а чи шпинат з кількома маленькими кусочками картоплі у теплій, але пісній воді. На вечерю - знову вода із ледь чутним запахом ячменю. От і весь наїдок.
На фабриці у Цопоті ми працювали по 8 годин на добу, а в Данцігу довелося дихати шкідливими газами від зварювання металу аж по 12 годин щоденно, правда із одним вихідним у неділю. У кожного остарбайтера на одязі була пришита бірка із написом "ОСТ", тобто "Схід" - східні остарбайтери. За важкий труд нам, правда, інколи видавали по 5-6 дойчемарок, але в таборі нічого не продавалось, а за його межі ми невільні були ходити.
Пам'ятаю, у квітні 1945 року на наші бараки налетіли радянські літаки і почали бомбити. Але нам поталанило, бо за кілька днів до цього охорона, відчуваючи близький кінець Рейху, десь подівалася, а ми, залишені самі на себе, розбрелися хто куди. Одні подалися найматися до бауерів, решта в інші місця, бо хотілося їсти.
До нас доходили чутки, що німця ось-ось розіб'ють, але коли те станеться, ми не мали уяви. Аж у кінці квітня надійшли наші солдати. Зраділи ми й почали збиратися додому. Та, як виявилось, передчасною була та наша радість - нас позабирали до радянського війська. Мене із кількома дівчатами-полонянками прикріпили до тилового госпіталю, а згодом - до підсобного господарства. До нього зганяли німецьку трофейну худобу, формували у великі черідки, а потім у товарняках або ж пішим ходом відправляли у Союз. Додому, до рідної хати повернулася я аж у листопаді 1947 року.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Мартиненко Антоніма Федосівна, 1926року народження.
Нас тоді дуже багато забрали. Був третій набір, то нас усіх під
метлу замели. Іван Зозуль, Савка Бирчин, Ольга Болдінова, Катя Куниця
і ще багато було зі мною. Чи самі ми пішли? Як це самі пішли?
Викликали батьків: з кожної хати дай людину! З нашої сім'ї взяли спершу старшого брата Івана, а я ще була мала. Із братом взяли із Козляновки й Петра Чекалишиного. їх тримали у Брусилівській тюрмі на другому поверсі, поки наловлять інших. А брат і Петро вночі втекли по трубі дощовій і подалися у Костовці переховуватися у родичів.
Тоді до нас у хату прийшли пропадющі поліцаї, свої осівецькі, і до батька вчепилися: твій син утік, то віддавай дочку. А батько їм: а вона мала! То вони: як мала- поїдеш сам! У червні забирали нас. Як ішли ми селом на вигін, то прощалися зі всіма - із дітьми, із бабами і за слізьми Світа не бачили. Забрали нас у Брусилів на комісію. Один каже на мене: вона мала, другий - пайдьот. Всю дорогу до Скочищ ми плакали, а нас залякували: хто втече - розстріляємо сім'ю. У Скочищах ночували, а удосвіта чуємо - свисток, то підійшов поїзд. Нас по одному начитували зі списків і по одному заганяли у вагон. Там були і дубрівські, і покришівські, і соловіївські - з усього Брусилівського району.
Везли нас до Варшави. По дорозі наші осівецькі хлопці тікали Іван Зозуль, Савка Миронишин, Мусій Слюсарчин зривали вночі у вагоні підлогу і плигали під поїзд на рейки. Але їх половили і дуже били, повикручували руки. Савка був так побитий, що не міг рухатися. У Варшаві нас довго тримали закритими у вагонах. А кругом, чуємо, бомлять, стріляють. А згодом уночі привезли у місто Росток у табір. Погнали в баню митися під холоднючою водою. Ми позамерзали, а вони нас плітками по голому тілу. Потім приїжджали баури, декого забрали, а решту нас відвезли у місто Малхін у табори. Там нас розподілили на літакозавод. Ми там різали і клепали бляху. Через рік завод розбомбили американці, то нас перевезли у місто Верм'юнде, знову на завод. Там ми робили, поки не закінчилася війна.
Жили ми в бараках, спали на рогожці, укривалися тоненьким одіяльцем. Одежі нам не дали - одні тільки комбінезони. А ходили ми у дерев'яних черевиках - шуги називалися. Як нас гонили строєм через місто на роботу, то від наших черевиків стояв такий гул, наче від табуна кованих коней. То німці-міщани почали скаржитися, що ми їм заважаємо спати. Тоді нас почали водити в обхід полями, але дорога була набагато довша. Коли ми вже зовсім обірвалися, то німці надумали, аби нам одежу прислали наші батьки. Нам дали бланки, на яких були надруковані назви одягу, а ми повинні були поставити хрестик, що кому потрібно. Ті бланки німці збиралися вислати на Україну батькам. Але ми ті бланки порвали. Бо кожне знало, що в батьків нічого й так нема. То німці-наглядачі загнали нас на кухню, і випускаючи по одній через двері, били плітками. Найбільше побили нашу осівецьку Ольку, бо хтось німцям сказав, що то вона підбурила нас порвати бланки.
Німці два рази на добу давали нам варене. Але крім брукви і синьої капусти ми нічого не бачили. Інколи кидали у ту баланду конину. Увечері давали присолоджений чай і хліба десь на два пальці на наступний день, та хіба витримаєш - з'їдали ще ввечері. Давали, правда, ще й пачку маргарину на чотирьох осіб. Працювали ми у три зміни, і вночі. Кожний місяць кожна із нас получала по 12 марок і ЗО пфенігів (копійок). Нічого за ті гроші ми купити не могли, бо нас виводили за ворота табору тільки у свято. Та й то не всіх, при тому на наших рукавах були бирочки "Ост" (Схід). Інколи у табір баури привозили овочі і ми в них купували моркву, капусту. Дозволялося, аби наші батьки висилали нам посилки вагою до 200 грам - насіння, коржики. А на паску німці влаштовували для нас передачу по радіо, у якій, буцім-то від наших батьків, нас поздоровляли, давали настанови.
Пам'ятаю, одного разу наші хлопці якось перелізли у город баура, то їх там піймали наглядачі і замордували до смерті. Тих мертвих хлопців принесли під наші ворота, а нас строєм провели мимо трупів, погрожуючи, що так буде всім, хто надумає подібне.
Коли вже радянські війська були зовсім близько, то все наше німецьке начальство утекло, а нас залишили у таборі закритими. Уночі заскочили наші танкісти, розвалили ворота. А кругом - вогонь. А танкісти як заскочили у табір наче ті звірі. І так уже нас обзивали: Продажниє! Да ви на нємцев работалі! А хіба ми хотіли? Ми втікали від тих радянських танкістів - хто куди бачив, у поля. А вранці нас радянські солдати повиловлювали і направили на збірний пункт. Там нас розподілили по підсобних господарствах військових частин.
Записав Станіслав Губерначук
Згадує Губерначук Броніслав Антонович, 1925 року народження.
Забрали мене у червні 1942 року з другою партією. Пам'ятаю зі мною були Василь Куліш, Микола Качанюків, а ще Володимир - Голяка син. В основному були хлопці, дівчат мало було. Дівчат забрали окремо. Забирали свої - поліцаї. Були такі дурачки.
У Брусилові згуртували нас у групи і погнали на залізницю. Зразу нас залякували: утечеш - заберемо матір або батька. Супроводжували до залізниці свої - поліцаї. Везли у вагонах до міста, яке у фріців звалося Данціг (тепер Гданськ). Туди прибули німецькі "покупці", випитували у нас, хто що уміє і може, оформляли документи і забирали. До Голяка причепилися, чого це він комсомолець. А він відказує, що якби він не поступив у комсомол, то його не прийняли б до інституту. Йому за комсомол нічого не було, дали йому роботу кочегара на заводі.
Я працював із ним разом на тому ж заводі підсобником у цеху -розвозив візочком деталі від станка до станка. Що то були за деталі, для чого - ми не знали. Чи били нас? Запросто! Чим попало, як попало, куди попало. Працювали 12 годин щодня із 6-ої години ранку до 18-ої години вечора. У кожного на руках були карточки, у яких відмічали наглядачі, коли ти прийшов на роботу і коли пішов із роботи. У кожного із нас була на рукавах нашивка із особистим номером. Жили ми в бараках. Для спання були там двоповерхові нари. Постільної білизни не було -залазили у мішок і спали. Роздягатися - не роздягалися, ба там нічого було скидати: ходили ще у домашньому одязі, а роби німці видали уже незадовго до нашого звільнення. Чи були вихідні? Не пам'ятаю. А в баню водили.
Кормили нас один раз на день буряками і бруквою. Хліба давали на чотири дні один хлібчик, як ото батон. Ой біда була! Особливо голод мучив. Ну що той хлібчик? Я його зразу ж тільки получив і з'їдав. А тоді уже їси один той супчик - вода і бруква. Чи було м'ясо? Яке м'ясо! Чай давали та й то не кожен день. І який там чай - із буряків. Правда, у неділю була картопля у лушпайках - таке собі посилене харчування. Батькам нашим дозволялося висилати нам посилочки сухарів -торбочки грам на 150-200. А що з дому вишлють? У них самих нічого не було та й посилки такі приймалися тільки у Житомирі. Хіба батьки могли так далеко добиратися?
Нам дозволялося писати батькам, але відкриті листівочки. Після роботи ми могли вільно виходити у місто. А якби утекти? А куди ти втечеш? Кругом німці. Правда, один хлопець із Андрушівського району таки утік - учепився на якийся поїзд. Інший хотів утекти, то його спіймали, десь відправили і більше ми його не бачили.
Коли у 1945 році прийшли радянські війська, то нас обзивали "ізмєнніками". Тут же зразу нас мобілізували і поперли на передову, на фронт. Голяк на передовій загинув, а Куліш залишився живим. Після закінчення війни нас залишили на строкову військову службу аж до 1950 року. Після війни таким, як я, остарбайтерам, ходу не було - ні в інститут, ні на хорошу роботу. Я навіть боявся признаватися, що був у Германії. А зараз усе минуло, ні на кого ніякої злості, нічого не залишилося.
Записав Станіслав Губерначук.
Спогади Мартиненко Катерини, 1923 року народження. 15 липня 1942 року немов укипіло в мою пам'ять. До цього дня з нашого села уже два рази вивозили людей у Рейх. Спочатку брали старших здорових, а потім взялися за нас неповнолітніх. Того дня ще на світанку сільські поліцаї лютуючи почали зганяти молодь до сторожки, що стояла в центрі села. Що тоді діялось на вигоні - плач матерів і bдітей, розпач перед невідомістю, люті погрози-окрики сільських поліцаїв із наших же осівецьких запроданців.
Коли зібрали усіх нас, посадили на підводи і повезли до райцентру. У Брусилові на медкомісії осівчанка Марія Мартиненко, яка робила лікарем у Брусилові, аби врятувати мене та Марію Федоренко, поставила у списках проти наших прізвищ галочки. Це ніби-то ми є хворі. Ох і розлютився тоді німець! Як ухопив він нашу рятувальницю за коси, як ударив обличчям об цегляну стіну, то вона й кров'ю обіллялася.
Після комісії нас посадовили на підводи і повезли до Скочищ на залізничну станцію. Там, як худобу, позаштовхували у товарняки і у страшенній тісняві та задусі повезли до Германії. Слабші здоров'ям втрачали навіть свідомість. Як привезли нас до міста Росток, то вишикували на плацу і почади розподіляти. Одних віддали німецьким поміщикам, інших бранців (і мене) поселили у бараках, обгороджених колючою проволокою. Спочатку ми подивувалися німецькій акуратності: посилані піском доріжки, вишикувані в шаховому порядку бараки та ін.
Хлопці осівецькі теж були з нами - Іван Федоренко, Василь Єсін, Іван Годенко, Микола Бойченко та ін. А наступного дня повели нас на роботу до засекреченого заводу. Мене та кількох дівчат відправили до цеху, де наказали металевими шкрябачками відчищати від іржі корпуси підводних човнів. То була виснажлива робота, наші тіла покривалися їдучою іржею, а надвечір ми падали з ніг. Але ще більше дошкуляв голод. Кожному із нас видавали на тиждень по маленькому бухінчику лише схожого на хліб наїдку та трохи брукви і шпинату. Навіть солі не давали, від чого ми дуже страждали. Минуло зовсім мало часу і ми почали знесилюватися і танути на очах. Поробились худими і до всього байдужими, снували по цеху, як примари. А однієї ночі нас розбудив німець і повів до якогось приміщення, де з кожного із нас витягай по великій пробірці крові. Три місяці я після того не могла зіп'ястися на ноги і просила у Всевишнього смерті на себе. Одного разу лікар, теж із полонених, оглянув мене і сказав німцю, що мене слід відпустити додому. У відповідь німець гаркнув: Ні! Вона працюватиме на Рейх!
22 лютого 1944 року на завод налетіли американські літаки і почали бомбити. Та не на цехи летіла ота смерть, а на наші бараки. Це було якесь страшилище! Мені перебило ногу, Марії Антиповій осколком вирвало шмат плеча, а Галину Губерначук та ще двох дівчат із Морозівки вразило на смерть. Скільки загинуло в інших бараках ми не могли знати, а було ж нас там тисячі полонянок. А покинути бараки ми не могли, бо німці замкнули нас ззовні.
Коли німці почали відступати, змінилася й поведінка наглядачів. Окремі з них навіть подобрішали. Наша наглядачка, коли наші війська були вже завсім близько, по секрету повідала, що найближчими днями всіх остарбайтерів повантажать у трюм великого корабля і затоплять у Балтійському морі. Вона порадила тікати до ближнього табору, до чоловіків-в'язнів зі Сходу. А хорват-поліцай, аби допомогти нам, проробив у колючому дроті дирки і ми вихопилися із-за загорожі.
А тоді вже була перемога. Ми плакали від радості, коли підійшли наші хлопці-солдати. Вони повели нас до великого замкнутого магазину, вибили кулеметними чергами вікна і сказали: беріть, дівчата їжу та одяг. Зопалу ми накинулись на продукти і знезвички до доброї їжі майже всі похворіли шлунком. Згодом нас прикріпили до тилової частини і загадали гнати велику череду німецьких чорно-рябих корів аж у Білорусію. Гнали ми ту худобу з весни аж до пізньої осені, ночували в полі, в лісі та виярках, голодні, босі, обірвані. Уже в Бресті нам видали документи і відправили до Скочищ. У Осівцях мене поставили носити пошту із Озерян до нашого села. Але приїхав із Брусилова дільничний міліціонер Парамонов і через те, що я була в Германії, заборонив мені працювати коло листів та газет. Кривдно мені стало на душі і боляче. Але на сварилась. Нехай їх Бог судить! Головне, що живу, ходжу по рідній землі, радію Сонцю і чистому Небу. А колишнє? Звісно, зринає часто у спогадах. І не доведи, Боже, комусь іще того звідати.
Записав Микола Каплаушенко
Комментариев нет:
Отправить комментарий