Яких батьків ми діти

Кожна людина час від часу повертається до думок про свій родовід. Та чи в кожної вистачає сили уважно вивчити кожну гілочку, кожен листочок родового дерева? А робити це треба. Бо з коренів — сила.

Багато років присвятив відтворенню генеалогічного дерева свого роду Микола Іванович Каплаушенко з Осівців Брусилівського району. В основу стовбура поставив свого праді¬да Івана, якого колись давно сільський батюшка допускав до цеhковних дзвонів. Скільки вітрів перевіяло з тої пори, а нащадків і тепер односельці називають за його прізвиськом — Дзвонарями.
Не раз досадував Микола Іванович, що ніхто зі Дзвонарів, хоча були ж у роду непогані знавці історії країни, не «здогадався» цінувати, вивчати й описувати життя своїх кровних близьких — адже саме з таких історій складається та, велика історія. Жалкував, що так багато цікавого й потрібного для майбутніх поколінь уже сховалося за завісою минулого. Збирав по крупині спогади й архівні відомості, щоб вивести родовідну крону. Вийшло красиве гіллясте дерево, на вершині якого поки що — сини і вну¬ки автора.
Кожна людина, коли щось творить, то вірить, що її праця буде комусь потрібна. І знову колючі питання не дають спокою Каплаушенку: «А кому, чоловіче, адресована твоя розповідь?». Впевнений, що синам. Бо виросли вони в колишнього журналіста, а нині сільського вчителя, достойними свого батька. Розумні, добре виховані, аси і своїх професіях:
Молодший військовий, один з дослідників Антарктиди, старший затребуваний розробник комп'ютерних програм. Микола Іванович щиро сподівається, що не¬байдужим до хронології «дзвонарівського» роду буде й хтось із його внуків, а може правнуків чи пра... пра..., які, прочитавши ро¬довідну історію, дописуватимуть її і передаватимуть своєрідну родинну естафету вже своїм нащадкам.
Дуже чистосердечна і з великою любов'ю написана біографія роду схвилює, збагатить розум і душу кожного, в чиї руки потрапить. Проте сам факт ство-рення розповіді про свій родовід — нині не такий уже й рідкісний. Велика' сила Миколи Івановича Каплаушенка — в тому, що він вивчає в цьому світі не тільки себе, а й з невичерпним і щирим інтересом ставиться до людей навколо. І тому він описав не тільки найважливіші події у житті членів свого роду, а й сприйняв як свій великий рід своє рідне село, дослідив біографії найцікавіших його людей. І відкрив усім нам, що й у маленьких се¬лах народжуються великі люди. Осівці виростили й військового розв¬ідника, й народного артиста, й дипломата, й викладача столичного університету, й хліборобів-орденоносців. Зібрані докупи розповіді про них вра¬жають. Вони примусили село не тільки ахнути, втямивши раптом, яке воно багате, а и зміцнитися в думці про те, як багато значать традиції й цінності сільської громади-родини.
А Каплаушенко пішов ще далі. Він вивчав біографії родин у довколишніх се-лах, через них — історію цих сіл. І відкрив ще один всесвіт, що називається «глибинні села». Ось вони, загубив¬шись серед полів і лісів, про¬живають день за днем: чорна робота, важкі долі, а яка щирість між людей!
Труди багатьох років, у результаті яких було написано біографію родини, біографії найвизначніших людей рідного села, біографи довколишніх сіл, врештірешт, були зібрані разом і ниніш¬нього року пішли у світ єди¬ною книгою «Дзвонарі», ви-даною коштом автора та за матеріальної підтримки не¬байдужих осівчан.
Каплаушенко — один зі Дзвонарів. Але якби треба було дати йому якусь особ¬ливу, саме його, характеристику, то хотілося б назвати Миколу Івановича собирателем. Так-так, саме на старо-слов'янський лад. Бо збbрачів (сучасна форма слова) різних цінностей є багато. А от ті, хто всіма силами душі старається зібрати найкращі людські іскри й тим самим об'єднати, зріднити не тільки рідних по крові, а й дальших людей, — на жаль, зустрічаються не часто.

Вміють працювати, вміють і святкувати

 

Брусилівський районний центр зайнятості має чимало напрацювань щодо організації та проведення оплачуваних громадських робіт, які є дієвим інструментом зниження напруги на ринку праці та одним із стабільних напрямків співпраці з органами місцевого самоврядування.

Гарним прикладом участі безробітних у громадських роботах є жителі села Осівці.

Жителі цього села відродили гарну давню традицію: святкування Дня вулиці. Мешканці вулиці, від старого до малого, виходять на свято у національному вбранні, співають пісень, беруть участь у різноманітних конкурсах. Старше покоління навчає молодь вишивати, прясти, косити.

З початку цього місяця проводилися роботи по впорядкуванню вулиці Червоної. ЇЇ мешканці щиро вдячні службі зайнятості та односельчанам за допомогу у впорядкуванні, адже на святі були присутні гості села та кореспонденти 5 каналу, які готували репортаж для показу на телебаченні.

За словами Осівського сільського голови Сергія Венгловського, лише завдяки тісній співпраці з районним центром зайнятості громада змогла реалізувати чимало своїх неординарних задумів. Силами безробітних зроблено ремонт ФАПу, постійно впорядковується родинний парк, висаджений цього року жителями села, розчищено пішохідний прохід до центральної дороги від вулиці, на якій проживають переселенці з зони ЧАЕС.

Наразі йде підготовка до нового сільського свята – Дня села Осівці, яке відбудеться наприкінці серпня. До цього дня планується відкрити фонтан біля сільського клубу, в спорудженні якого беруть участь і безробітні.

Беручи до уваги труднощі працевлаштування мешканців сільської місцевості, залучення безробітних до участі в оплачуваних громадських роботах дозволяє не тільки поліпшити їх матеріальне становище, а й відчути себе корисним суспільству.

Людмила Іваненко, заступник директора Брусилівського РЦЗ

Де на Житомирщині живуть найкращі зять та теща?

Де на Житомирщині живуть найкращі зять та теща?

У кого найвитонченіша вишиванка та найзатишніший двір?

Правильна відповідь – у мешканців вулиці Червоної, що в селі Осівці Брусилівського району. Всі ці почесні звання та ще безліч інших «номінацій» визначаються під час свята вулиці, яке вже п’ять років поспіль збирає разом її жителів – і осівчан, і тих, хто виїхав з рідного села.

Жителька Осівців, заступник директора районного центру зайнятості Людмила Іваненко розповідає, що кожного року свято має якусь родзинку: «Кожного року тема якась визначається. Того року було «хліб», цього року – «овочі», перед тим була «картопля», ще раніше - «сало». І кожна господиня готує якусь страву. Щороку визначається найкращий зять на вулиці. Той зять, який найбільше для тещі зробив, отримує перехідний вінок. Кожне подвір’я прикрашається плакатами, квітами, виставляються якісь вироби майстрів, у кого який талант.

А ще цього року вшановували найстарішу оселю на вулиці. Є такий будинок, якому в цьому році 146 років виповнилося. Його господиня отримала подарунки від районної влади». У підготовці до свята чималу допомогу надала служба зайнятості – під час громадських робіт безробітні односельці наводили лад на вулиці. Наступне велике свято в Осівцях – день села 28 серпня і до нього біля клубу будується фонтан.

yuriy
http://ruporzt.com.ua/zhittya/print:page,1,30652-de-na-zhitomirschin-zhivut-naykrasch-zyat-ta-tescha.html

ПОЛІТ У ВІЧНІСТЬ ГЕРОЇЧНОЇ ОСІВЧАНКИ

Ця розповідь є ніби продовженням попереднього нарису про долю двох мужніх людей із Осівець Івана Гончарука та його милосердної дружини Катрі. Цього разу мова піде про рідну сестру Івана - Варвару, яка теж, як і її брат, пройшла льотчицею-фронтовичкою усі пекельні кола війни...
У сім років Варя пішла до осівецької школи і "здолала" семирічку у 1932 році. А сумнозвісний 1933 рік закарбувався у пам'яті багатодітної сім'ї Гончаруків великим горем - літньої пори, коли половіли жита, над їхнім батьком, який за свого життя і мухи не зобидив, жорстоко поглумились бродячі цигани. Вони його умертвили у житах коло Ковтунової гори, забравши пайку житнього хліба та й увесь одяг.
1935 рік покликав нашу героїню до Брусилівської МТС, де вона навчається на курсах водіїв. Ще на курсах Варвара відчула в собі великий хист до техніки. Навіть вимогливі викладачі ставили її за приклад іншим. Після закінчення навчання - така була умова - Варвара повинна була працювати у цій же організації. Ото й мусила дівчина щодень долати дорогу з Осівець до райцентру, а надвечір'ям, відпрацювавши водієм на старенькій, дощенту зношеній півторатонці, знову повертатися до Осівців. Ах, як багатьом із нас знайомі отакі щоденні далекі походи отією дорогою.
Досить часто у долі кожного із нас сущих трапляються випадки, які докорінно змінюють усталений звичний плин життя. Подібне трапилося і в долі Варвари. Якось навідалася із Києва подруга її дитячих літ і запропонувала Варі кинути оту невдячну виснажливу роботу в МТС і їхати з нею до столиці. Ще й твердо, хоча й дещо загадково пообіцяла влаштувати Варю на роботу. Варя погодилася. Щоправда, рушила до Києва без паспорта, якого при тій безпаспортній для селян радянській системі, звісна річ, вона просто й не могла мати. Але... о диво дивнеє! Через кілька днів дівчина, ще не до кінця вірячи у своє щастя, уже працювала водієм легкового авто при гаражі, який обслуговував... аж український уряд. І що не менш суттєво, за дзвінком "згори" у Брусилов! без зволікань видали Варварі такий недосяжний досі паспорт.
Скромну за вдачею, охайну та беручку до роботи сільську дівчину скоро запримітили і належно оцінили. їй навіть доручали возити керівників найвищого рангу: Хрущова, Гречуху, Вороб'йова... Вони називали її лагідно, чомусь правда, не Варею, а Валютою. І зарплату їй теж платили пристойну - вистачало допомагати й рідним. Усе складалося для Варі якнайкраще. Та раптом - війна!
Український уряд за наказом із Москви, переїхав до Саратова. Так потрапила туди й наша героїня. Звісна річ, знаходячись під надійним захистом урядової "броні", Варвара могла б спокійно перечекати до кращих часів. А вона поставила собі мету: будь-що, а стати військовим льотчиком. І у вільний від роботи час Варя відвідує в Саратові курси стрілків-радистів бойових літаків. Здібну спраглу до знань цілеспрямовану українську дівчину невдовзі запримітили і належно оцінили - після закінчення навчання її залишають інструктором по вивченню азбуки Морзе. Та спокійне життя не влаштовує юнку. Скориставшись своїми зв'язками в українському уряді, вона таки добивається направлення до льотної школи і стає льотчиком бойового літака. У безперервних боях Варвара мужніла, зростала її майстерність. На ту пору вона вже відправила у останнє смертоносне піке не одного фашистського аса. Діставалося від неї і ворогам на землі.
Війна обірвала зв'язок Варі із рідними у її Осівцях. Аж лише на початку 1944 року, коли Житомирщина була повністю звільнена від фашистів, у Осівцях отримали від Варі першого за останні роки листа. Не забарилась і відповідь. Правда, жаліючи доньку мати й словом не прохопилася, що її сестричку Марію німці вивезли до Німеччини, а від брата Івана чомусь немає жодної вістки. Варя, дбаючи про рідних, надсилала їм свій продатестат і сім'я відтоді почала отримувати од військкомату досить відчутну і таку потрібну грошову допомогу.
А тим часом війна, зібравши свій жахний ужинок, добігала до завершення. Але ще й після 9 травня радянські війська продовжували вести жорстокі бої у Чехословаччині із майже півмільйонною армією фашистського генерал-фельдмаршала Шернера. Десь неподалік від Праги здійснювала свої останні польоти і Варвара Гончарук. Падали під кулями бійці, горіли танки, в останньому піке палаючими смолоскипами падали до землі літаки. Фашистські. Радянські...
У Осівцях, як по всій Україні і по всій Європі у нелегких повоєнних буднях минали тижні, місяці. Першою повернулась до рідного обійстя Гончаруків бранка німецьких концтаборів - Марія. Згодом привезли до матері й фронтовика Івана разом із молодою дружиною Катрею, привезли живого, але скаліченого війною, без обох ніг. Лише од Варі - жодної вістки! Навіть допомога за її продатестатом перестала надходити.
Тривожились у невідомості старенька мати і вся сім'я. Добрі люди нараяли матері звернутися до Києва, до уряду. Дослухались доброї поради і мати з найменшою донькою Ганною вирушили в дорогу. В столиці їх уважно вислухали, а потім ретельно впродовж кількох годин переглядали архівні документи і, вибачившись за недоречність, видали Гончарукам довідку. У ній засвідчувалося, що їхня Варвара загинула смертю хоробрих при звільненні Праги. Після того візиту у столицю сім'я Гончаруків аж до смерті матері отримувала за свою Варю щомісячну грошову винагороду.
Аж десь у сімдесятих роках у газеті "Сільські вісті" однополчани загиблої льотчиці-осівчанки сповіщали, що літак їхньої бойової подруги Варвари Гончарук був підбитий фашистами у боях коло Праги. Десь там у Небі вона, як підстрелена орлиця, востаннє широко розпростерла свої молоді повні сил крила і ринулась униз до люблячої Землі, вдарила караючою блискавицею на колону ще недобитого ворога... Пухом Земля їй! І вічна пам'ять у наших серцях!
Уже після молоденької красуні Варі відійшли із цього Світу її мати, брат і сестра. Живе лише в Осівцях найменша із сім'ї Гончаруків -Ганна, спогади якої і лягли в основу цієї розповіді. Майже щовихідного їдуть до Ганни зі столиці діти і внуки. І стає веселіше тоді в оселі, і проміняться добрі очі Ганни Прокопівни. Життя продовжується!
Спогади Чорного Олександра Юхимовича Напередодні 22 червня 1941 року я їздив у сусідню Борівку по дрова. З лісу приїхав пізно і так же пізно проснувся на другий день. І тоді почув від людей, що почалася війна. Керівництво району заходилося звозити людей з усіх сіл на мітинг до Брусилова. Там наказали виділити по три підводи з кожного села, щоб завантажити їх у районнім питлі (млині) білою мукою і відвезти її на залізничну станцію у Скочища. Забрали й мене на ту роботу. Тільки-но привезли ми муку на станцію, як налетів німецький літак і почав строчити по нас та по вагонах. Ми з переляку поперекидали вози з мішками муки у канаву і кинулися тікати на порожніх возах додому.
А в селі вже почали забирати молодь 1922-1925 років до війська. Забрали й мене. І повели нас, новобранців, пішим ходом до столиці (Києва) по старому київському шляху через Бишів, Новосілки, Білогородку. Наші торби везли на підводах, на яких їхали сім'ї брусилівських можновладців. Коло Білогородки нам віддали нашу поклажу, а начальство зі своїми сім'ями поїхало на Київ. Прийшли ми до Києва, купили на критому ринку по пиріжку, а куди іти далі - не знаємо. Бачили, як колони молоді під керівництвом старших рухалися на Харків та на Полтаву, подалі від німців. А ми були нічиї. То ж відпочивши на Володимирській гірці, вирішили пішим ходом добиратися до рідних Осівець. У Білогородці зустріли наших людей із Осівців, які гонили худобу за Дніпро, на схід. Напились ми коло їх молока, пригостили вони нас ще й ягодами. І знову подалися ми до рідного села.
Прийшли додому, переночували, вийшли на божий Світ, а в селі повно німців. Були вони тоді пихатими, вгодованими, у чорній фашистській формі зі свастикою. Почувалися німці безтурботно, у садках поміж деревами почепили гамаки і гойдалися у них. М'ясна тушонка, шпик (сало), масло та інші делікатеси, яких ми до війни і в очі не бачили, були у німців звичним наїдком.
Якось через Осівці на Київ пересувалась мотоциклетна колона німців та раптом на неї налетіли радянські літаки. Німецькі зенітки відкрили по літаках стрілянину і підбили одного літака. Він загорівся. Один із льотчиків зразу ж стрибнув із парашутом, але німці кулеметними чергами перебили стропи парашута, який так і не розкрився, а льотчик упав і розбився. А вже поодалік від села із літака вистрибнув із парашутом другий льотчик і опустився у жито. А там Павло Чорний брав на підводу клевер. Він поклав льотчика у віз, прикрив його пашою і привіз у село. Той льотчик довго жив у селі, а бувало, вечорами ходив до гурту молоді на гульню. Інколи до гурту підходили і молоді німецькі солдати, грали на губних гармоніках і запрошували осівецьких дівчат до танців. Одного разу один із німців і запитав льотчика, а чому він пострижений наголо. Усі завмерли з переляку. Проте у льотчика вистачило мужності і витримки подивитися німцю у вічі і спокійно відповісти, що він сидів у тюрмі, при цьому льотчик схрестив пальці навхрест, зімітувавши грати.
Та видно зі всього, хтось таки видав льотчика. А коли німці прийшли за ним, він попросив дозволити йому надіти чисті шкарпетки. Роблячи те, льотчик непомітно витяг із взуття свій партквиток і засунув його у ліжко. Льотчика забрали. Але він вижив у німецькій неволі, бо після війни ще довго надходили від нього листи до своїх рятівників. Він зокрема просив надіслати йому його партквиток. Але того документа уже не було, можливо господарі аби не ризикувати знищили той документ.
А німці ще довго збивали радянські літаки - падали вони і в Містечку, і в костовецькому лісі. А було й таке, коли підбили радянський літак, то з нього вистрибнуло із парашутами багато людей. Німці їх забрали у полон. Взагалі війна - то постійний гул, як вийдеш уночі на подвір'я, а довкруги весь обрій червоніє од спалахів.
При німцях ми працювали, як і до того, у колгоспах. У селі було багато чоловіків, які на початку війни потрапили у полон, а потім повтікали з нього і прибились до рідного села. Вони теж ходили на роботу. Аж у кінці 1943 року прийшли радянські війська і забрали нас на війну.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Качанюк Антоніна Андріївна
Війна - то страшне горе. Майже два з половиною роки були наші Осівці під німцем. Правда, зразу, коли німці тільки-но пройшли через наше село, вони навідувалися сюди нечасто, а верховодили у селі поліцаї- наші осівецькі хлопці. А от у кінці 1943 року, коли радянські війська гнали німців на захід, то в Осівцях квартирували німецькі солдати. Були вони дуже люті і жорстокі, могли людину не тільки побити, але і вбити.
Через оту німецьку жорстокість зазнала горя і наша сім'я. Пізньої осені 1943 року мій старший брат Микола за наказом місцевої влади пі¬шов із сусідом-ровесником Миколою Сущенком на роботу до колгосп¬ного двору. А коли вони поверталися із роботи додому стежкою через городи, то їх помітили німці, які стояли у подвір'ї напроти. Німці про щось засперечалися, а потім несподівано ляснув постріл. Нелюд-фашист поцілив нашому Миколі прямісінько у серце. Напарник Миколи ки¬нувся тікати і вже у нашій хаті зі сльозами на очах повідомив про біду.
Принесли ми безневинно убитого до рідної хати. Люди допомогли зробити труну і спорядити покійника в останню дорогу. Понесли ми мого брата на могилки через городи, бо по селу була непрохідна грязь, перемішана німецькими танками і тягачами. Аж раптом налетів літак і почав нас обстрілювати. То був радянський літак і льотчик певно прийняв нас за німців. Люди поклали турну прямо на сиру землю і кинулися врозтіч до своїх дворів у окопи і сиділи в них аж поки літак не полетів геть.
Отак із нашої сім'ї війна забрала двох рідних людей - на фронті загинув батько, а дома недалеко од рідної хати загинула його безневинна дитина - син Микола.
Записав Микола Каплаушенко

Спогади Артеменко Надії Федорівни
Нелегкими були прожиті мною літа. Скільки-то горя довелося людям перенести у 1933-му, скільки-то їх безневинних лягло у землю від голодної смерті! Думалося тоді, що більшої біди уже й бути не може, аж тут війна. Менше як через місяць після початку війни німецьке військо уже проходило через наше село. Фашистські офіцери були набундючені, пихаті. По селах вони поставили нову, уже свою владу, в особі старост і поліцаїв із місцевих людей. Німці, правда, інколи наїжджали до села за провіантом і фуражем. Людей вони не займали, але порядку вимагали. Хоча нічого не міняли, навіть назви колгоспів позалишали. І голови колгоспів були наші люди. До тих пір, поки у німців у наступі усе складалося гарно, то вони були добрішими і в тилу, але коли радянські війська почали німців громити, то і в тилу почала німота лютувати. На свою біду колишні довоєнні голови колгоспів були комуністами, вони були зобов'язані бути комуністами. І у березні 1942 року тих голів колгоспів німці заарештували і доправили до Брусилова. Через кілька днів у брусилівській тюрмі набралося до півсотні колишніх голів колгоспів і їх почали водити на розстріл групами по 12 чоловік.
Розстрілювали безневинних людей у Брусилові, на Тихих вербах. Там же їх і поховали у неглибоких могилах. Ями перед стратою копали самі ж приречені на смерть. Усі ті жахіття бачив старенький лісник, який жив недалеко. Він і розповідав, що один із приречених уже перед стратою раптом кинувся тікати. Заляскали постріли. Утікача поранили у ногу і він упав. Невдаху приволікли до ями і розстріляли разом із іншими. Як виявилось пізніше, тим сміливцем-утікачем був осівчанин Митрофан Сидоренко.
Коли німці уже відступали, то, пам'ятаю, забіг один німець до баби Катрі Арсеневої і попросив зварити йому картоплі. Побачивши, що баба не поспішає виконувати його забаганку, німець сам ухопив банячка і насипавши у нього картоплі швидко поставив у грубу до вогню. Тільки-но той наїдок припарився, як німець вихопив банячка із вогню, висипав картоплю у ранець і побіг доганяти своїх.
А невдовзі радянські солдати-конвоїри гнали через Осівці цілі колони німецьких полонених. По чотири в одному ряду. Було те якраз перед Новим 1944 роком. Була тоді відлига і велика розквашена по селу грязюка. Якраз перед цим днем німцям, що стояли у Осівцях, надійшли із Германії подарунки - штучні ялинки із прикрасами, але вони так усім тим і не натішилися.
А на другий день після вигнання німців із Осівець усі дорослі осівчани були мобілізовані і виведені на юзефівські землі, на горбки коло траси Київ-Житомир. Там були дуже запеклі бої. На розбагнених грязюкою полях лежали сотні радянських і німецьких убитих солдатів. Радянських убитих поховали у спільній братській могилі, а трупи німців прикопували землею там, де вони й лежали.
Важкі то були часи. Не доведи, Господи, тому повторитися.
Записав Микола Каплаушенко

В селі на Житомирщині вп`яте відзначили День вулиці

Наша вулиця - найкраща. Так стверджують мешканці селі Осівці, що на Житомирщині. І доводять це щорічним святом. Про дивовижну традицію - далі у сюжеті.

Один раз на рік вулиця Червона оживає. Мешканці накривають столи з найрізноманітнішими наїдками, прикрашають ворота та готуються до конкурсів.

Валентина Зецерковна, організатор свята: "Дружня наша вулиця, люблять її всі. Без нічких заперечень, без нічого, готуються. Без нагадувань, вони вже мене цілий рік запитують, коли це буде очередне наше свято".

Уже вп`яте в Осівцях відзначають день вулиці. Щороку святкування має свою тематику. Вшановували хліб, сало та приймаків. Цьогоріч вітають найстаріший будинок. Йому уже 146 років.

Антоніна Хвіль, мешканка старовинного будинку: "Ми не думали, що це воно комусь треба буде. Ну я казала, кажу, дівчата, не треба. Нашо це воно? Нє, нє, це така хата в нас тут на вулиці одна така хата. Ну, найхужа, мов".

Мешканцям будинку вручили подарунки, заспівали пісень та подякували. Ця хата - єдина на вулиці пережила війну. Всі її сусідки - післявоєнні. Таких тут близько сотні. Мало - каже старожителька Ольга. Колись на Червоній яблуку не було де упасти.

Ольга Петриченко, місцева мешканка: "Людей було багато. Була хата на хаті була, отако хата та на переді, а та на заді, дуже, дуже багато було хат. Грязі було отак, по вуши, шо не можна було перейти".

Сьогодні тут кипить життя та готуються українські страви.

Найбільше святу радіє малеча. До цього дня вони готували вірші та пісні. Вся найважливіша робота, звісно, теж на них.

Настя, місцева жителька: "Прикрашать ворота і робить страви з бабою. Там плакати вішали. Тато трошки помагав скотчем клєїти".

День вулиці в Осівцях уже став народним святом. А 28 серпня осівчани втретє відзначатимуть іншу традицію -День села.

Володимир Габенець, голова Брусилівської районної ради: "Тільки об`єднання громади зробить Україну нашу могутньою, об`єднаною і сильною державою. Люди самі це зробили всято, це їхня ідея, їхня думка і вона відбулася".

Після заходу сонця гуляння лише у розпалі. День вулиці Червоної тут звикли святкувати до ранку.

Ольга Сас, Олексій Іванченков, "5 канал"

ВІЙНА - БЕЗ ПРИКРАС

Війна... Це слово жорстоким і до неосяжного журним змістом ввійшло в людські душі, полишило в них глибокий, пожиттєвий шрам...
Радянські війська з величезними втратами відступали у глиб країни. Почали надходити у село перші похоронки. А невдовзі, на початку липня, німці безупинною ордою пройшли через наше село і, залишивши у селі нову владу в особі старости і поліцаїв із наших осівчан, продовжували іти з боями на Схід. Село тоді, огорнувшись тривогою, у важких непокоях переймалося єдиним: а де там мій чоловік, син, брат? Чи живий іще? Адже ні листів, ні будь-яких інших звісток на окуповану ворогом територію не надходило.
У такій невідомості про свого забраного на війну господаря перебувала і наша сім'я. Та однієї тривожної ночі у віконце нашої комірчини хтось обережно постукав. Мати метнулась до шибки і почула із темряви: "Просю! Це я, Іван! Відчини!" Зайшовши до хати, батько стомлено присів на лавці, виснажений до краю, змучений. Мати кинулася щось збирати на стіл. "Почекай!" — зупинив батько, - перейди до Марії Терешка Чередниченка і скажи, що її чоловік лежить під Гаєм у соломі і чекає допомоги". Десь під ранок, коли принесли знеможеного Чередниченка додому, батько розповів про свої митарства.
Тієї ночі дід Микита, його доньки і невістка почули справжню, без прикрас і героїки правду про війну. Ось як те було у реальності. Регулярні радянські війська, захоплені раптовим нападом німців, уже з перших днів війни почали нести важкі втрати. А надто у живій силі. Аби поповнити військо стали терміново мобілізувати новобранців. Переважна частина новоспечених солдатів не мала військового досвіду. Скажімо, батько, як і багато хто із його земляків-ровесників, згідно мобілізаційного плану перед війною, кілька разів проходив двотижневу перепідготовку. її тоді чомусь називали "скачки".
Отож уже в перших сутичках із ворогом більшість із солдатів-новобранців, щедро скропивши кров'ю рідну землю, лягли у ній на вічний спочинок. А ворог, застосовуючи тактику танкових клинів, розтинав ними радянські війська, оточував і зранених, виснажених, почасти озброєних лише гвинтівками солдатів брав у полон. Сотнями! Тисячами! Під відкритим небом на окупованій території німці нашвидкоруч створювали для полонених табори. Деморалізовані, голодні, а часто й без води, полонені довго не витримували під палючим небом - чимало з них умирало за колючим дротом.
У такий табір потрапив і гурт осівчан-солдатів. У кінці серпня вони намовилися тікати. Темної ночі, коли холодне небо сіяло дощем, бранці-осівчани Іван Каплаушенко і Терешко Чередниченко проповзли під дротяною огорожею і вихопилися у поле. Голодні, знесилені, вони аж від Шепетівки більше тижня добиралися додому, Вдень переховувалися у перелісках та гаях, а вночі добиралися до рідної сторони, оминаючи окуповані села.
Тим часом фашисти 23 серпня захопили Київ, а 25 жовтня -Харків, отже усю Україну. В українських селах, на окупованій ворогом території, порядкували поліцаї та інколи навертали німецькі тилові команди за провіантом. Тоді ж виявилося, що таких утікачів із німецького полону, як мій батько, було в Осівцях чимало. Спочатку вони переховувалися, а потім зрозумівши, що нова влада не звертає на них уваги, вже й не крилися. Скажімо, батько став працювати їздовим у колгоспі.
Повоєнна статистика показує, що лише у перший рік війни, 1941-й, у німецький полон потрапило кілька мільйонів радянських солдатів. Переважна більшість із них - українці та білоруси. Населення України та Білорусії, яке через незалежні від нього обставини опинилось на окупованій ворогом території, відчуло себе немов між двома вогнями: згідно радянського закону воно не мало права працювати на ворога, а з іншого боку німці-окупанти теж під страхом смерті змушували всіх працювати на себе. Та й жити хотілося всім.
Коли ж відбулося звільнення від німців України, Молдови, Білорусі, Прибалтики то виявилося, що майже все їхнє населення працювало на німців. Але ж по-іншому й бути не могло - померли б з голоду або були б розстріляні німцями. Отоді перед Сталіном виниклопитання - забрати мільйони чоловіків цих республік у радянське військо, а чи відправити їх разом із їхніми сім'ями до Сибіру. Жорстокі реалії життя змусили таки тирана призупинити дію закону 1937 року, згідно якого, усі хто працював би на окупованій ворогом території, зараховувались до "зрадників батьківщини".
У кінці 1943 року фронт війни знову прокотився через Осівці. Цього разу у зворотному напрямі. Забраний до радянського війська, як і багато інших осівчан, полковий розвідник Іван Каплаушенко дійшов аж до столиці Східної Прусії, Кенінгзберга, не один раз дивлячись у вічі смерті. А всього за кілька днів до перемоги він був смертельно поранений і залишився там, на чужинській землі у братській могилі. Як і сотні чоловіків-осівчан, як і мільйони українців.
Увазі читачів пропонується нарис житомирського журналіста Г.Ткаченка про фронтовика-осівчанина Івана Прокоповича Гончарука та його милосердну дружину і бойову подругу Катерину.
ДВОЄ

 Їх війна познайомила. Причому в найтяжчу для Івана Прокоповича годину, хоча вже й було завойовано Велику Перемогу, В сорок шостому він лежав у військовому госпіталі без обох ніг і проклинав той час, коли народився. Безпорадний, розбитий тяжкими думками, замучений безкінечними операціями, солдат ще чіплявся за життя, але й не бачив попереду просвітку. А доконав його лист, який одержав з рідних країв.
Сестра Ганна написала, що Іванова "любов", довідавшись про те, яке лихо спіткало його на війні, відразу ж "вискочила" заміж. Та, здається, більше за рани на тілі боліли в серці слова отої зрадливої "любові": "Скажи Вані, що він мені дуже подобався, коли перетанцьовував у клубі всіх хлопців і коли всі сільські дівчата мліли перед ним. А тепер без ніг - кому він потрібний?". Ще Ганна в листі вибачалася за вимушену безсердечність: "Дуже довго вагалася я, чи написати тобі, братику, всю правду. Вирішила написати. Бо приїдеш додому, про все взнаєш сам - гірше буде. А так до того часу переболить. Ми всі тебе дуже ждемо і любимо. А вона й твого мізинця не варта..."
Не варта... Ні, йому не хотілося вірити, що сестра навела слова тієї, яка клялася піти за ним на край світу, яка в самісіньке пекло писала ніжні листи. Читаючи їх, дуже заздрили Гончаруку бойові побратими. Що ж це виходить: позбувся ніг - пропала й любов?
Того ранку в палату навідалася санітарка Катя. Вона й раніше приходила до нього, розпитувала про бої, домівку, рідних, допомогла написати кілька листів. Симпатична, співчутлива. І цього разу, глянувши на Івана і зім'ятий на долівці лист, присіла на стілець, запитала одним подихом:
- Щось... не гаразд?
- Та йди ти!.. - скреготнув зубами солдат. - Всі ви однакові. Вам потрібні з ногами. А де я їх візьму?! Де?!
- Заспокойся. І не треба міряти всіх однією міркою. Ще знайдеш своє щастя - ось побачиш. Ти молодий, дужий, гарний, добрий...
-1 без обох ніг! А це - все!
- Не згодна!
- Що? То, може, ти вийдеш за мене заміж? - Іван, мабуть, уже не тямив себе. - Ось що, дівчино: пропоную тобі серце і дві руки. А дві ноги, вибачай, війна проковтнула...
Вона, як берізка, стояла перед ним у білому халаті. Розпашіла, з великим синіми очима і... дуже серйозна.
- Це так несподівано для мене,.. - ніби й не помічала його сарказму. - Я подумаю трохи. Можна? - і випурхнула з палати.
А через кілька днів крізь дрімоту він відчув на своїй руці її теплу долоню.
- Іване, я згодна. Чуєш? - шепотіла, а йому здавалося, що кричала. Розплющив очі. Усмішкою оцінив її благородство. І засмутився:
- То й що ми будемо робити? Я ж безпорадний, як дитина...
- Будемо жити, як усі люди. Я добре подумала...
- А батько й мати знають?
- Знають. Вони... - передихнула терпко, - проти... Але я згодна. Не знав чи плакати цьому, чи радіти.
Ось так і пов'язалися в один тугий вузол їхні молоді долі. Правда, було ще своєрідне весілля. Звістка про те, що старший сержант Іван Гончарук і санітарка Катя Полякова вирішили одружитися, швидко облетіла госпіталь. їх вітали, бажали щастя, любові та злагоди, а дехто, дивлячись на нього, відверто співчував. Нагодився і головний лікар. Старий суворий, але, як виявилося, щедрий на доброту.
- Хоч у тебе, сержанте Гончарук, і груди в орденах, зблиснула в скельцях його окулярів лукава ніжність, - та однак маю до тебе три претензії. Перша - женишся, а мені не доповідаєш. Друга - без дозволу забираєш мою найкращу санітарку. Третя... коли до загсу?
- В суботу... вирішили...
- Транспорт я забезпечую. Домовились?
Він і справді в зазначений час десь дістав розкішну, розмальовану бричку. Щоправда, коні були старенькі, та місію свою вони виконали чесно й справно. Після загсу в палаті Гончарука побував майже весь госпіталь. Головлікар виділив трохи спирту, медсестри й нянечки нанесли, хто що мав з їжі. Були справжні весільні тости, було дружнє, замішане на сльозах "гірко", не обійшлося, звісно, й без фронтових пісень.
А через якийсь місяць Іван повіз на Житомирщину свою дружину. Повіз - це дуже неточно сказано, бо ще треба розібратися, хто кого віз. Одне точно: повертався солдат Гончарук до рідної домівки після семи років розлуки.
...Сидимо з Іваном Прокоповичем у затишній кімнаті біля вікна, поглядаємо на ранню зелень, що з'явилася на деревах. Збоку притулилася плечем до шафи Катерина Єгорівна. Вона стежить за внучками Наташою та Іриною, які в спальні граються в "медсестер", і одночасно прислухається до нашої розмови. Іноді всміхнеться вибачливо, щось уточнить, щось додасть - у погляді мудрість, бажання в будь-яку мить прийти своєму чоловікові на допомогу.
- Оце вона все життя така. - світлішає на обличчі Гончарук. Іноді дивуюся, скільки може бути в людини доброти й безкорисливості. Я ж, знаєте, не подаруночок: характер у мене трохи колючий, якщо не більше. А вона гляне - і лихого слова не можу сказати.
Катерині Єгорівні, помітив, не дуже подобається така відвертість, бо вона тихо виходить із кімнати, і вже через якусь мить чуємо її спокійний голос в оточенні дітлашні. Іван Прокопович, видно, цього й чекав. Сильною рукою прихилив мене ближче до себе, напівпошепки почав розповідати:
- Уявіть собі: юне, красиве дівча приїздить із міста в село - і нічого не вміє... А вона сама всього навчилася. І по домашньому господарству, і в колгоспі - тривалий час в городню бригаду ходила, а потім куховарила. А ще з нею вдвох садок посадили - чи не найкращий в Осівцях. Ми й зараз його доглядаємо, і город щороку садимо, і корову тримаємо. Нелегко, звісно, але ж у селі життя - з одної криниці з усіма воду пити.
- Ви, кажуть, після війни ще й трохи їздовим попрацювали?
- Мусив. Без ніг, а мусив. - Ветеран замислюється, а мені здається, що заглядає у минуле. - Мали тоді клопоту. Фашисти майже все село спалили. Треба було будуватися, а чоловіків повернулося з фронту - на пальцях лічили. Так вийшло, що саме я найкраще знав довколишні ліси, тому й призначили старшим їздовим. Сім-десять підвід - і в дорогу. Возили дерево. Тільки ж і Катерина зі мною їздила: без неї я нічого не був вартий. Правда, згодом на цьому посту мене підмінили молодші, бо рани почали кровоточити... Помітив, що він ні разу не поскаржився. Про болячки свої говорив спокійно, без особливих емоцій, наче й народився для того, щоб їх побільше мати. 

У тридцять третьому, коли йому було тринадцять літ, під час голодомору загинув батько. Прокіп Григорович, розповіли сільські старожили, ціною власного життя порятував тоді дружину й четверо дітей. Після того Іван у школу не пішов, а став у колгоспі їздовим. Спочатку волам "хвости крутив", потім довірили коні. Ще згодом закінчив у Брусилові механізаторські курси, і осідлав трактора. Орав не лише в рідних Осівцях. Є його борозни в усіх навколишніх селах: час такий був, що біля землі ходили всією громадою. Гончарук і справді до перших півнів міг веселитися в клубі, але ранкову зорю зустрічав у полі.
До речі, в сороковому році його проводжали в армію, і він залишив про себе й таку пам'ять: за ніч перетанцював усіх сільських хлопців. Хіба думав тоді, що танцює востаннє? Війна для Івана Прокоповича, за його словами, пройшла як одна тривожна мить. Першого ж дня в Молдавії, де він служив, на голови посипалися ворожі авіабомби. Перші болючі втрати... Потім довгий, з багатьма оточеннями відступ аж під Москву. Тут він перекваліфікувався: був зенітником, став винищувачем танків. Бої за Смоленськ, Ольховку, Ростов, Київ, Житомир...
- Коли визволяли рідні місця, - пригадує Гончарук, - дуже хотілося глянути на рідну домівку. Хоч одним оком. Та й була вона від нашого батальйону всього за п'ять-шість кілометрів. Не зміг. На той час старший сержант, командир відділення протитанкових винищувачів Іван Гончарук уже був нагороджений медаллю "За відвагу", орденом Червоної Зірки. Добре воював солдат. Потім форсував Дністер, пройшов з боями Чехословаччину.
- Все-таки прикро... - вкотре повертається ветеран до найтрагічнішого. - По суті, всю війну з пекла в пекло потрапляв і - жодної подряпинки. Щастило. А на Ельбі, під Дрезденом, можна сказати, за п'ять хвилин до нашої Перемоги, кресонуло снарядом по ногах. Він тоді коригував вогонь свого відділення. Ранок видався сонячний, тихий. От лише псували картину ворожі танки, що намагалися атакувати вздовж річки. І сьогодні бачить, як вони гусеницями безжально підминають молоді зелені деревця, а ще пам'ятає, як раптово і страшенно заболіли ноги, потім його підняло в повітря...
Лікарі відчайдушно боролися за життя солдата, для якого дні і ночі перетворилися в суцільну рану. Кілька місяців лікувався в польському місті Ченстохові, більше року - в Москві, півроку - в Есентуках.
- Там і знайшла мене моя доля, - Іван Прокопович знову повертається на грішну землю. - Прожив з Катериною життя, наче пісню проспівав. Трохи пишно звучить, але інших слів не підберу... Вона ж, моя Полякова, знаєте, коли приїхали в село, могла мене покинути. її батьки й гроші на дорогу вислали, не покинула. Ми вже й постаріли, а доброта в неї залишилася молодою. Ось розповім... У нашому селі 40-річччя Перемоги святкували. Хлопці прийшли до хати, взяли мене на руки й понесли до клубу. Дивлюсь, і вона назирці поспішає за нами, хвилюється чи, бува, ніхто не скривдить мене. Таке, виходить, серце має...
З цього, серця, мабуть, проростає усе найкраще, що є на світі. Знаю: Гончаруки дуже гордяться своєю дочкою Любою, яка після закінчення Київського медінституту працює дитячим лікарем у Житомирі. А ще неабияка їхня втіха - дві внучки. Для них поки - що дід і бабуся - жива незбагненна легенда.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО