Ця розповідь є ніби продовженням попереднього нарису про долю двох мужніх людей із Осівець Івана Гончарука та його милосердної дружини Катрі. Цього разу мова піде про рідну сестру Івана - Варвару, яка теж, як і її брат, пройшла льотчицею-фронтовичкою усі пекельні кола війни...
У сім років Варя пішла до осівецької школи і "здолала" семирічку у 1932 році. А сумнозвісний 1933 рік закарбувався у пам'яті багатодітної сім'ї Гончаруків великим горем - літньої пори, коли половіли жита, над їхнім батьком, який за свого життя і мухи не зобидив, жорстоко поглумились бродячі цигани. Вони його умертвили у житах коло Ковтунової гори, забравши пайку житнього хліба та й увесь одяг.
1935 рік покликав нашу героїню до Брусилівської МТС, де вона навчається на курсах водіїв. Ще на курсах Варвара відчула в собі великий хист до техніки. Навіть вимогливі викладачі ставили її за приклад іншим. Після закінчення навчання - така була умова - Варвара повинна була працювати у цій же організації. Ото й мусила дівчина щодень долати дорогу з Осівець до райцентру, а надвечір'ям, відпрацювавши водієм на старенькій, дощенту зношеній півторатонці, знову повертатися до Осівців. Ах, як багатьом із нас знайомі отакі щоденні далекі походи отією дорогою.
Досить часто у долі кожного із нас сущих трапляються випадки, які докорінно змінюють усталений звичний плин життя. Подібне трапилося і в долі Варвари. Якось навідалася із Києва подруга її дитячих літ і запропонувала Варі кинути оту невдячну виснажливу роботу в МТС і їхати з нею до столиці. Ще й твердо, хоча й дещо загадково пообіцяла влаштувати Варю на роботу. Варя погодилася. Щоправда, рушила до Києва без паспорта, якого при тій безпаспортній для селян радянській системі, звісна річ, вона просто й не могла мати. Але... о диво дивнеє! Через кілька днів дівчина, ще не до кінця вірячи у своє щастя, уже працювала водієм легкового авто при гаражі, який обслуговував... аж український уряд. І що не менш суттєво, за дзвінком "згори" у Брусилов! без зволікань видали Варварі такий недосяжний досі паспорт.
Скромну за вдачею, охайну та беручку до роботи сільську дівчину скоро запримітили і належно оцінили. їй навіть доручали возити керівників найвищого рангу: Хрущова, Гречуху, Вороб'йова... Вони називали її лагідно, чомусь правда, не Варею, а Валютою. І зарплату їй теж платили пристойну - вистачало допомагати й рідним. Усе складалося для Варі якнайкраще. Та раптом - війна!
Український уряд за наказом із Москви, переїхав до Саратова. Так потрапила туди й наша героїня. Звісна річ, знаходячись під надійним захистом урядової "броні", Варвара могла б спокійно перечекати до кращих часів. А вона поставила собі мету: будь-що, а стати військовим льотчиком. І у вільний від роботи час Варя відвідує в Саратові курси стрілків-радистів бойових літаків. Здібну спраглу до знань цілеспрямовану українську дівчину невдовзі запримітили і належно оцінили - після закінчення навчання її залишають інструктором по вивченню азбуки Морзе. Та спокійне життя не влаштовує юнку. Скориставшись своїми зв'язками в українському уряді, вона таки добивається направлення до льотної школи і стає льотчиком бойового літака. У безперервних боях Варвара мужніла, зростала її майстерність. На ту пору вона вже відправила у останнє смертоносне піке не одного фашистського аса. Діставалося від неї і ворогам на землі.
Війна обірвала зв'язок Варі із рідними у її Осівцях. Аж лише на початку 1944 року, коли Житомирщина була повністю звільнена від фашистів, у Осівцях отримали від Варі першого за останні роки листа. Не забарилась і відповідь. Правда, жаліючи доньку мати й словом не прохопилася, що її сестричку Марію німці вивезли до Німеччини, а від брата Івана чомусь немає жодної вістки. Варя, дбаючи про рідних, надсилала їм свій продатестат і сім'я відтоді почала отримувати од військкомату досить відчутну і таку потрібну грошову допомогу.
А тим часом війна, зібравши свій жахний ужинок, добігала до завершення. Але ще й після 9 травня радянські війська продовжували вести жорстокі бої у Чехословаччині із майже півмільйонною армією фашистського генерал-фельдмаршала Шернера. Десь неподалік від Праги здійснювала свої останні польоти і Варвара Гончарук. Падали під кулями бійці, горіли танки, в останньому піке палаючими смолоскипами падали до землі літаки. Фашистські. Радянські...
У Осівцях, як по всій Україні і по всій Європі у нелегких повоєнних буднях минали тижні, місяці. Першою повернулась до рідного обійстя Гончаруків бранка німецьких концтаборів - Марія. Згодом привезли до матері й фронтовика Івана разом із молодою дружиною Катрею, привезли живого, але скаліченого війною, без обох ніг. Лише од Варі - жодної вістки! Навіть допомога за її продатестатом перестала надходити.
Тривожились у невідомості старенька мати і вся сім'я. Добрі люди нараяли матері звернутися до Києва, до уряду. Дослухались доброї поради і мати з найменшою донькою Ганною вирушили в дорогу. В столиці їх уважно вислухали, а потім ретельно впродовж кількох годин переглядали архівні документи і, вибачившись за недоречність, видали Гончарукам довідку. У ній засвідчувалося, що їхня Варвара загинула смертю хоробрих при звільненні Праги. Після того візиту у столицю сім'я Гончаруків аж до смерті матері отримувала за свою Варю щомісячну грошову винагороду.
Аж десь у сімдесятих роках у газеті "Сільські вісті" однополчани загиблої льотчиці-осівчанки сповіщали, що літак їхньої бойової подруги Варвари Гончарук був підбитий фашистами у боях коло Праги. Десь там у Небі вона, як підстрелена орлиця, востаннє широко розпростерла свої молоді повні сил крила і ринулась униз до люблячої Землі, вдарила караючою блискавицею на колону ще недобитого ворога... Пухом Земля їй! І вічна пам'ять у наших серцях!
Уже після молоденької красуні Варі відійшли із цього Світу її мати, брат і сестра. Живе лише в Осівцях найменша із сім'ї Гончаруків -Ганна, спогади якої і лягли в основу цієї розповіді. Майже щовихідного їдуть до Ганни зі столиці діти і внуки. І стає веселіше тоді в оселі, і проміняться добрі очі Ганни Прокопівни. Життя продовжується!
Спогади Чорного Олександра Юхимовича Напередодні 22 червня 1941 року я їздив у сусідню Борівку по дрова. З лісу приїхав пізно і так же пізно проснувся на другий день. І тоді почув від людей, що почалася війна. Керівництво району заходилося звозити людей з усіх сіл на мітинг до Брусилова. Там наказали виділити по три підводи з кожного села, щоб завантажити їх у районнім питлі (млині) білою мукою і відвезти її на залізничну станцію у Скочища. Забрали й мене на ту роботу. Тільки-но привезли ми муку на станцію, як налетів німецький літак і почав строчити по нас та по вагонах. Ми з переляку поперекидали вози з мішками муки у канаву і кинулися тікати на порожніх возах додому.
А в селі вже почали забирати молодь 1922-1925 років до війська. Забрали й мене. І повели нас, новобранців, пішим ходом до столиці (Києва) по старому київському шляху через Бишів, Новосілки, Білогородку. Наші торби везли на підводах, на яких їхали сім'ї брусилівських можновладців. Коло Білогородки нам віддали нашу поклажу, а начальство зі своїми сім'ями поїхало на Київ. Прийшли ми до Києва, купили на критому ринку по пиріжку, а куди іти далі - не знаємо. Бачили, як колони молоді під керівництвом старших рухалися на Харків та на Полтаву, подалі від німців. А ми були нічиї. То ж відпочивши на Володимирській гірці, вирішили пішим ходом добиратися до рідних Осівець. У Білогородці зустріли наших людей із Осівців, які гонили худобу за Дніпро, на схід. Напились ми коло їх молока, пригостили вони нас ще й ягодами. І знову подалися ми до рідного села.
Прийшли додому, переночували, вийшли на божий Світ, а в селі повно німців. Були вони тоді пихатими, вгодованими, у чорній фашистській формі зі свастикою. Почувалися німці безтурботно, у садках поміж деревами почепили гамаки і гойдалися у них. М'ясна тушонка, шпик (сало), масло та інші делікатеси, яких ми до війни і в очі не бачили, були у німців звичним наїдком.
Якось через Осівці на Київ пересувалась мотоциклетна колона німців та раптом на неї налетіли радянські літаки. Німецькі зенітки відкрили по літаках стрілянину і підбили одного літака. Він загорівся. Один із льотчиків зразу ж стрибнув із парашутом, але німці кулеметними чергами перебили стропи парашута, який так і не розкрився, а льотчик упав і розбився. А вже поодалік від села із літака вистрибнув із парашутом другий льотчик і опустився у жито. А там Павло Чорний брав на підводу клевер. Він поклав льотчика у віз, прикрив його пашою і привіз у село. Той льотчик довго жив у селі, а бувало, вечорами ходив до гурту молоді на гульню. Інколи до гурту підходили і молоді німецькі солдати, грали на губних гармоніках і запрошували осівецьких дівчат до танців. Одного разу один із німців і запитав льотчика, а чому він пострижений наголо. Усі завмерли з переляку. Проте у льотчика вистачило мужності і витримки подивитися німцю у вічі і спокійно відповісти, що він сидів у тюрмі, при цьому льотчик схрестив пальці навхрест, зімітувавши грати.
Та видно зі всього, хтось таки видав льотчика. А коли німці прийшли за ним, він попросив дозволити йому надіти чисті шкарпетки. Роблячи те, льотчик непомітно витяг із взуття свій партквиток і засунув його у ліжко. Льотчика забрали. Але він вижив у німецькій неволі, бо після війни ще довго надходили від нього листи до своїх рятівників. Він зокрема просив надіслати йому його партквиток. Але того документа уже не було, можливо господарі аби не ризикувати знищили той документ.
А німці ще довго збивали радянські літаки - падали вони і в Містечку, і в костовецькому лісі. А було й таке, коли підбили радянський літак, то з нього вистрибнуло із парашутами багато людей. Німці їх забрали у полон. Взагалі війна - то постійний гул, як вийдеш уночі на подвір'я, а довкруги весь обрій червоніє од спалахів.
При німцях ми працювали, як і до того, у колгоспах. У селі було багато чоловіків, які на початку війни потрапили у полон, а потім повтікали з нього і прибились до рідного села. Вони теж ходили на роботу. Аж у кінці 1943 року прийшли радянські війська і забрали нас на війну.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Качанюк Антоніна Андріївна
Війна - то страшне горе. Майже два з половиною роки були наші Осівці під німцем. Правда, зразу, коли німці тільки-но пройшли через наше село, вони навідувалися сюди нечасто, а верховодили у селі поліцаї- наші осівецькі хлопці. А от у кінці 1943 року, коли радянські війська гнали німців на захід, то в Осівцях квартирували німецькі солдати. Були вони дуже люті і жорстокі, могли людину не тільки побити, але і вбити.
Через оту німецьку жорстокість зазнала горя і наша сім'я. Пізньої осені 1943 року мій старший брат Микола за наказом місцевої влади пі¬шов із сусідом-ровесником Миколою Сущенком на роботу до колгосп¬ного двору. А коли вони поверталися із роботи додому стежкою через городи, то їх помітили німці, які стояли у подвір'ї напроти. Німці про щось засперечалися, а потім несподівано ляснув постріл. Нелюд-фашист поцілив нашому Миколі прямісінько у серце. Напарник Миколи ки¬нувся тікати і вже у нашій хаті зі сльозами на очах повідомив про біду.
Принесли ми безневинно убитого до рідної хати. Люди допомогли зробити труну і спорядити покійника в останню дорогу. Понесли ми мого брата на могилки через городи, бо по селу була непрохідна грязь, перемішана німецькими танками і тягачами. Аж раптом налетів літак і почав нас обстрілювати. То був радянський літак і льотчик певно прийняв нас за німців. Люди поклали турну прямо на сиру землю і кинулися врозтіч до своїх дворів у окопи і сиділи в них аж поки літак не полетів геть.
Отак із нашої сім'ї війна забрала двох рідних людей - на фронті загинув батько, а дома недалеко од рідної хати загинула його безневинна дитина - син Микола.
Записав Микола Каплаушенко
Спогади Артеменко Надії Федорівни
Нелегкими були прожиті мною літа. Скільки-то горя довелося людям перенести у 1933-му, скільки-то їх безневинних лягло у землю від голодної смерті! Думалося тоді, що більшої біди уже й бути не може, аж тут війна. Менше як через місяць після початку війни німецьке військо уже проходило через наше село. Фашистські офіцери були набундючені, пихаті. По селах вони поставили нову, уже свою владу, в особі старост і поліцаїв із місцевих людей. Німці, правда, інколи наїжджали до села за провіантом і фуражем. Людей вони не займали, але порядку вимагали. Хоча нічого не міняли, навіть назви колгоспів позалишали. І голови колгоспів були наші люди. До тих пір, поки у німців у наступі усе складалося гарно, то вони були добрішими і в тилу, але коли радянські війська почали німців громити, то і в тилу почала німота лютувати. На свою біду колишні довоєнні голови колгоспів були комуністами, вони були зобов'язані бути комуністами. І у березні 1942 року тих голів колгоспів німці заарештували і доправили до Брусилова. Через кілька днів у брусилівській тюрмі набралося до півсотні колишніх голів колгоспів і їх почали водити на розстріл групами по 12 чоловік.
Розстрілювали безневинних людей у Брусилові, на Тихих вербах. Там же їх і поховали у неглибоких могилах. Ями перед стратою копали самі ж приречені на смерть. Усі ті жахіття бачив старенький лісник, який жив недалеко. Він і розповідав, що один із приречених уже перед стратою раптом кинувся тікати. Заляскали постріли. Утікача поранили у ногу і він упав. Невдаху приволікли до ями і розстріляли разом із іншими. Як виявилось пізніше, тим сміливцем-утікачем був осівчанин Митрофан Сидоренко.
Коли німці уже відступали, то, пам'ятаю, забіг один німець до баби Катрі Арсеневої і попросив зварити йому картоплі. Побачивши, що баба не поспішає виконувати його забаганку, німець сам ухопив банячка і насипавши у нього картоплі швидко поставив у грубу до вогню. Тільки-но той наїдок припарився, як німець вихопив банячка із вогню, висипав картоплю у ранець і побіг доганяти своїх.
А невдовзі радянські солдати-конвоїри гнали через Осівці цілі колони німецьких полонених. По чотири в одному ряду. Було те якраз перед Новим 1944 роком. Була тоді відлига і велика розквашена по селу грязюка. Якраз перед цим днем німцям, що стояли у Осівцях, надійшли із Германії подарунки - штучні ялинки із прикрасами, але вони так усім тим і не натішилися.
А на другий день після вигнання німців із Осівець усі дорослі осівчани були мобілізовані і виведені на юзефівські землі, на горбки коло траси Київ-Житомир. Там були дуже запеклі бої. На розбагнених грязюкою полях лежали сотні радянських і німецьких убитих солдатів. Радянських убитих поховали у спільній братській могилі, а трупи німців прикопували землею там, де вони й лежали.
Важкі то були часи. Не доведи, Господи, тому повторитися.
Записав Микола Каплаушенко
У сім років Варя пішла до осівецької школи і "здолала" семирічку у 1932 році. А сумнозвісний 1933 рік закарбувався у пам'яті багатодітної сім'ї Гончаруків великим горем - літньої пори, коли половіли жита, над їхнім батьком, який за свого життя і мухи не зобидив, жорстоко поглумились бродячі цигани. Вони його умертвили у житах коло Ковтунової гори, забравши пайку житнього хліба та й увесь одяг.
1935 рік покликав нашу героїню до Брусилівської МТС, де вона навчається на курсах водіїв. Ще на курсах Варвара відчула в собі великий хист до техніки. Навіть вимогливі викладачі ставили її за приклад іншим. Після закінчення навчання - така була умова - Варвара повинна була працювати у цій же організації. Ото й мусила дівчина щодень долати дорогу з Осівець до райцентру, а надвечір'ям, відпрацювавши водієм на старенькій, дощенту зношеній півторатонці, знову повертатися до Осівців. Ах, як багатьом із нас знайомі отакі щоденні далекі походи отією дорогою.
Досить часто у долі кожного із нас сущих трапляються випадки, які докорінно змінюють усталений звичний плин життя. Подібне трапилося і в долі Варвари. Якось навідалася із Києва подруга її дитячих літ і запропонувала Варі кинути оту невдячну виснажливу роботу в МТС і їхати з нею до столиці. Ще й твердо, хоча й дещо загадково пообіцяла влаштувати Варю на роботу. Варя погодилася. Щоправда, рушила до Києва без паспорта, якого при тій безпаспортній для селян радянській системі, звісна річ, вона просто й не могла мати. Але... о диво дивнеє! Через кілька днів дівчина, ще не до кінця вірячи у своє щастя, уже працювала водієм легкового авто при гаражі, який обслуговував... аж український уряд. І що не менш суттєво, за дзвінком "згори" у Брусилов! без зволікань видали Варварі такий недосяжний досі паспорт.
Скромну за вдачею, охайну та беручку до роботи сільську дівчину скоро запримітили і належно оцінили. їй навіть доручали возити керівників найвищого рангу: Хрущова, Гречуху, Вороб'йова... Вони називали її лагідно, чомусь правда, не Варею, а Валютою. І зарплату їй теж платили пристойну - вистачало допомагати й рідним. Усе складалося для Варі якнайкраще. Та раптом - війна!
Український уряд за наказом із Москви, переїхав до Саратова. Так потрапила туди й наша героїня. Звісна річ, знаходячись під надійним захистом урядової "броні", Варвара могла б спокійно перечекати до кращих часів. А вона поставила собі мету: будь-що, а стати військовим льотчиком. І у вільний від роботи час Варя відвідує в Саратові курси стрілків-радистів бойових літаків. Здібну спраглу до знань цілеспрямовану українську дівчину невдовзі запримітили і належно оцінили - після закінчення навчання її залишають інструктором по вивченню азбуки Морзе. Та спокійне життя не влаштовує юнку. Скориставшись своїми зв'язками в українському уряді, вона таки добивається направлення до льотної школи і стає льотчиком бойового літака. У безперервних боях Варвара мужніла, зростала її майстерність. На ту пору вона вже відправила у останнє смертоносне піке не одного фашистського аса. Діставалося від неї і ворогам на землі.
Війна обірвала зв'язок Варі із рідними у її Осівцях. Аж лише на початку 1944 року, коли Житомирщина була повністю звільнена від фашистів, у Осівцях отримали від Варі першого за останні роки листа. Не забарилась і відповідь. Правда, жаліючи доньку мати й словом не прохопилася, що її сестричку Марію німці вивезли до Німеччини, а від брата Івана чомусь немає жодної вістки. Варя, дбаючи про рідних, надсилала їм свій продатестат і сім'я відтоді почала отримувати од військкомату досить відчутну і таку потрібну грошову допомогу.
А тим часом війна, зібравши свій жахний ужинок, добігала до завершення. Але ще й після 9 травня радянські війська продовжували вести жорстокі бої у Чехословаччині із майже півмільйонною армією фашистського генерал-фельдмаршала Шернера. Десь неподалік від Праги здійснювала свої останні польоти і Варвара Гончарук. Падали під кулями бійці, горіли танки, в останньому піке палаючими смолоскипами падали до землі літаки. Фашистські. Радянські...
У Осівцях, як по всій Україні і по всій Європі у нелегких повоєнних буднях минали тижні, місяці. Першою повернулась до рідного обійстя Гончаруків бранка німецьких концтаборів - Марія. Згодом привезли до матері й фронтовика Івана разом із молодою дружиною Катрею, привезли живого, але скаліченого війною, без обох ніг. Лише од Варі - жодної вістки! Навіть допомога за її продатестатом перестала надходити.
Тривожились у невідомості старенька мати і вся сім'я. Добрі люди нараяли матері звернутися до Києва, до уряду. Дослухались доброї поради і мати з найменшою донькою Ганною вирушили в дорогу. В столиці їх уважно вислухали, а потім ретельно впродовж кількох годин переглядали архівні документи і, вибачившись за недоречність, видали Гончарукам довідку. У ній засвідчувалося, що їхня Варвара загинула смертю хоробрих при звільненні Праги. Після того візиту у столицю сім'я Гончаруків аж до смерті матері отримувала за свою Варю щомісячну грошову винагороду.
Аж десь у сімдесятих роках у газеті "Сільські вісті" однополчани загиблої льотчиці-осівчанки сповіщали, що літак їхньої бойової подруги Варвари Гончарук був підбитий фашистами у боях коло Праги. Десь там у Небі вона, як підстрелена орлиця, востаннє широко розпростерла свої молоді повні сил крила і ринулась униз до люблячої Землі, вдарила караючою блискавицею на колону ще недобитого ворога... Пухом Земля їй! І вічна пам'ять у наших серцях!
Уже після молоденької красуні Варі відійшли із цього Світу її мати, брат і сестра. Живе лише в Осівцях найменша із сім'ї Гончаруків -Ганна, спогади якої і лягли в основу цієї розповіді. Майже щовихідного їдуть до Ганни зі столиці діти і внуки. І стає веселіше тоді в оселі, і проміняться добрі очі Ганни Прокопівни. Життя продовжується!
Спогади Чорного Олександра Юхимовича Напередодні 22 червня 1941 року я їздив у сусідню Борівку по дрова. З лісу приїхав пізно і так же пізно проснувся на другий день. І тоді почув від людей, що почалася війна. Керівництво району заходилося звозити людей з усіх сіл на мітинг до Брусилова. Там наказали виділити по три підводи з кожного села, щоб завантажити їх у районнім питлі (млині) білою мукою і відвезти її на залізничну станцію у Скочища. Забрали й мене на ту роботу. Тільки-но привезли ми муку на станцію, як налетів німецький літак і почав строчити по нас та по вагонах. Ми з переляку поперекидали вози з мішками муки у канаву і кинулися тікати на порожніх возах додому.
А в селі вже почали забирати молодь 1922-1925 років до війська. Забрали й мене. І повели нас, новобранців, пішим ходом до столиці (Києва) по старому київському шляху через Бишів, Новосілки, Білогородку. Наші торби везли на підводах, на яких їхали сім'ї брусилівських можновладців. Коло Білогородки нам віддали нашу поклажу, а начальство зі своїми сім'ями поїхало на Київ. Прийшли ми до Києва, купили на критому ринку по пиріжку, а куди іти далі - не знаємо. Бачили, як колони молоді під керівництвом старших рухалися на Харків та на Полтаву, подалі від німців. А ми були нічиї. То ж відпочивши на Володимирській гірці, вирішили пішим ходом добиратися до рідних Осівець. У Білогородці зустріли наших людей із Осівців, які гонили худобу за Дніпро, на схід. Напились ми коло їх молока, пригостили вони нас ще й ягодами. І знову подалися ми до рідного села.
Прийшли додому, переночували, вийшли на божий Світ, а в селі повно німців. Були вони тоді пихатими, вгодованими, у чорній фашистській формі зі свастикою. Почувалися німці безтурботно, у садках поміж деревами почепили гамаки і гойдалися у них. М'ясна тушонка, шпик (сало), масло та інші делікатеси, яких ми до війни і в очі не бачили, були у німців звичним наїдком.
Якось через Осівці на Київ пересувалась мотоциклетна колона німців та раптом на неї налетіли радянські літаки. Німецькі зенітки відкрили по літаках стрілянину і підбили одного літака. Він загорівся. Один із льотчиків зразу ж стрибнув із парашутом, але німці кулеметними чергами перебили стропи парашута, який так і не розкрився, а льотчик упав і розбився. А вже поодалік від села із літака вистрибнув із парашутом другий льотчик і опустився у жито. А там Павло Чорний брав на підводу клевер. Він поклав льотчика у віз, прикрив його пашою і привіз у село. Той льотчик довго жив у селі, а бувало, вечорами ходив до гурту молоді на гульню. Інколи до гурту підходили і молоді німецькі солдати, грали на губних гармоніках і запрошували осівецьких дівчат до танців. Одного разу один із німців і запитав льотчика, а чому він пострижений наголо. Усі завмерли з переляку. Проте у льотчика вистачило мужності і витримки подивитися німцю у вічі і спокійно відповісти, що він сидів у тюрмі, при цьому льотчик схрестив пальці навхрест, зімітувавши грати.
Та видно зі всього, хтось таки видав льотчика. А коли німці прийшли за ним, він попросив дозволити йому надіти чисті шкарпетки. Роблячи те, льотчик непомітно витяг із взуття свій партквиток і засунув його у ліжко. Льотчика забрали. Але він вижив у німецькій неволі, бо після війни ще довго надходили від нього листи до своїх рятівників. Він зокрема просив надіслати йому його партквиток. Але того документа уже не було, можливо господарі аби не ризикувати знищили той документ.
А німці ще довго збивали радянські літаки - падали вони і в Містечку, і в костовецькому лісі. А було й таке, коли підбили радянський літак, то з нього вистрибнуло із парашутами багато людей. Німці їх забрали у полон. Взагалі війна - то постійний гул, як вийдеш уночі на подвір'я, а довкруги весь обрій червоніє од спалахів.
При німцях ми працювали, як і до того, у колгоспах. У селі було багато чоловіків, які на початку війни потрапили у полон, а потім повтікали з нього і прибились до рідного села. Вони теж ходили на роботу. Аж у кінці 1943 року прийшли радянські війська і забрали нас на війну.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Качанюк Антоніна Андріївна
Війна - то страшне горе. Майже два з половиною роки були наші Осівці під німцем. Правда, зразу, коли німці тільки-но пройшли через наше село, вони навідувалися сюди нечасто, а верховодили у селі поліцаї- наші осівецькі хлопці. А от у кінці 1943 року, коли радянські війська гнали німців на захід, то в Осівцях квартирували німецькі солдати. Були вони дуже люті і жорстокі, могли людину не тільки побити, але і вбити.
Через оту німецьку жорстокість зазнала горя і наша сім'я. Пізньої осені 1943 року мій старший брат Микола за наказом місцевої влади пі¬шов із сусідом-ровесником Миколою Сущенком на роботу до колгосп¬ного двору. А коли вони поверталися із роботи додому стежкою через городи, то їх помітили німці, які стояли у подвір'ї напроти. Німці про щось засперечалися, а потім несподівано ляснув постріл. Нелюд-фашист поцілив нашому Миколі прямісінько у серце. Напарник Миколи ки¬нувся тікати і вже у нашій хаті зі сльозами на очах повідомив про біду.
Принесли ми безневинно убитого до рідної хати. Люди допомогли зробити труну і спорядити покійника в останню дорогу. Понесли ми мого брата на могилки через городи, бо по селу була непрохідна грязь, перемішана німецькими танками і тягачами. Аж раптом налетів літак і почав нас обстрілювати. То був радянський літак і льотчик певно прийняв нас за німців. Люди поклали турну прямо на сиру землю і кинулися врозтіч до своїх дворів у окопи і сиділи в них аж поки літак не полетів геть.
Отак із нашої сім'ї війна забрала двох рідних людей - на фронті загинув батько, а дома недалеко од рідної хати загинула його безневинна дитина - син Микола.
Записав Микола Каплаушенко
Спогади Артеменко Надії Федорівни
Нелегкими були прожиті мною літа. Скільки-то горя довелося людям перенести у 1933-му, скільки-то їх безневинних лягло у землю від голодної смерті! Думалося тоді, що більшої біди уже й бути не може, аж тут війна. Менше як через місяць після початку війни німецьке військо уже проходило через наше село. Фашистські офіцери були набундючені, пихаті. По селах вони поставили нову, уже свою владу, в особі старост і поліцаїв із місцевих людей. Німці, правда, інколи наїжджали до села за провіантом і фуражем. Людей вони не займали, але порядку вимагали. Хоча нічого не міняли, навіть назви колгоспів позалишали. І голови колгоспів були наші люди. До тих пір, поки у німців у наступі усе складалося гарно, то вони були добрішими і в тилу, але коли радянські війська почали німців громити, то і в тилу почала німота лютувати. На свою біду колишні довоєнні голови колгоспів були комуністами, вони були зобов'язані бути комуністами. І у березні 1942 року тих голів колгоспів німці заарештували і доправили до Брусилова. Через кілька днів у брусилівській тюрмі набралося до півсотні колишніх голів колгоспів і їх почали водити на розстріл групами по 12 чоловік.
Розстрілювали безневинних людей у Брусилові, на Тихих вербах. Там же їх і поховали у неглибоких могилах. Ями перед стратою копали самі ж приречені на смерть. Усі ті жахіття бачив старенький лісник, який жив недалеко. Він і розповідав, що один із приречених уже перед стратою раптом кинувся тікати. Заляскали постріли. Утікача поранили у ногу і він упав. Невдаху приволікли до ями і розстріляли разом із іншими. Як виявилось пізніше, тим сміливцем-утікачем був осівчанин Митрофан Сидоренко.
Коли німці уже відступали, то, пам'ятаю, забіг один німець до баби Катрі Арсеневої і попросив зварити йому картоплі. Побачивши, що баба не поспішає виконувати його забаганку, німець сам ухопив банячка і насипавши у нього картоплі швидко поставив у грубу до вогню. Тільки-но той наїдок припарився, як німець вихопив банячка із вогню, висипав картоплю у ранець і побіг доганяти своїх.
А невдовзі радянські солдати-конвоїри гнали через Осівці цілі колони німецьких полонених. По чотири в одному ряду. Було те якраз перед Новим 1944 роком. Була тоді відлига і велика розквашена по селу грязюка. Якраз перед цим днем німцям, що стояли у Осівцях, надійшли із Германії подарунки - штучні ялинки із прикрасами, але вони так усім тим і не натішилися.
А на другий день після вигнання німців із Осівець усі дорослі осівчани були мобілізовані і виведені на юзефівські землі, на горбки коло траси Київ-Житомир. Там були дуже запеклі бої. На розбагнених грязюкою полях лежали сотні радянських і німецьких убитих солдатів. Радянських убитих поховали у спільній братській могилі, а трупи німців прикопували землею там, де вони й лежали.
Важкі то були часи. Не доведи, Господи, тому повторитися.
Записав Микола Каплаушенко
Комментариев нет:
Отправить комментарий