Кожна людина час від часу повертається до думок про свій родовід. Та чи в кожної вистачає сили уважно вивчити кожну гілочку, кожен листочок родового дерева? А робити це треба. Бо з коренів — сила.
Багато років присвятив відтворенню генеалогічного дерева свого роду Микола Іванович Каплаушенко з Осівців Брусилівського району. В основу стовбура поставив свого праді¬да Івана, якого колись давно сільський батюшка допускав до цеhковних дзвонів. Скільки вітрів перевіяло з тої пори, а нащадків і тепер односельці називають за його прізвиськом — Дзвонарями.
Не раз досадував Микола Іванович, що ніхто зі Дзвонарів, хоча були ж у роду непогані знавці історії країни, не «здогадався» цінувати, вивчати й описувати життя своїх кровних близьких — адже саме з таких історій складається та, велика історія. Жалкував, що так багато цікавого й потрібного для майбутніх поколінь уже сховалося за завісою минулого. Збирав по крупині спогади й архівні відомості, щоб вивести родовідну крону. Вийшло красиве гіллясте дерево, на вершині якого поки що — сини і вну¬ки автора.
Кожна людина, коли щось творить, то вірить, що її праця буде комусь потрібна. І знову колючі питання не дають спокою Каплаушенку: «А кому, чоловіче, адресована твоя розповідь?». Впевнений, що синам. Бо виросли вони в колишнього журналіста, а нині сільського вчителя, достойними свого батька. Розумні, добре виховані, аси і своїх професіях:
Молодший військовий, один з дослідників Антарктиди, старший затребуваний розробник комп'ютерних програм. Микола Іванович щиро сподівається, що не¬байдужим до хронології «дзвонарівського» роду буде й хтось із його внуків, а може правнуків чи пра... пра..., які, прочитавши ро¬довідну історію, дописуватимуть її і передаватимуть своєрідну родинну естафету вже своїм нащадкам.
Дуже чистосердечна і з великою любов'ю написана біографія роду схвилює, збагатить розум і душу кожного, в чиї руки потрапить. Проте сам факт ство-рення розповіді про свій родовід — нині не такий уже й рідкісний. Велика' сила Миколи Івановича Каплаушенка — в тому, що він вивчає в цьому світі не тільки себе, а й з невичерпним і щирим інтересом ставиться до людей навколо. І тому він описав не тільки найважливіші події у житті членів свого роду, а й сприйняв як свій великий рід своє рідне село, дослідив біографії найцікавіших його людей. І відкрив усім нам, що й у маленьких се¬лах народжуються великі люди. Осівці виростили й військового розв¬ідника, й народного артиста, й дипломата, й викладача столичного університету, й хліборобів-орденоносців. Зібрані докупи розповіді про них вра¬жають. Вони примусили село не тільки ахнути, втямивши раптом, яке воно багате, а и зміцнитися в думці про те, як багато значать традиції й цінності сільської громади-родини.
А Каплаушенко пішов ще далі. Він вивчав біографії родин у довколишніх се-лах, через них — історію цих сіл. І відкрив ще один всесвіт, що називається «глибинні села». Ось вони, загубив¬шись серед полів і лісів, про¬живають день за днем: чорна робота, важкі долі, а яка щирість між людей!
Труди багатьох років, у результаті яких було написано біографію родини, біографії найвизначніших людей рідного села, біографи довколишніх сіл, врештірешт, були зібрані разом і ниніш¬нього року пішли у світ єди¬ною книгою «Дзвонарі», ви-даною коштом автора та за матеріальної підтримки не¬байдужих осівчан.
Каплаушенко — один зі Дзвонарів. Але якби треба було дати йому якусь особ¬ливу, саме його, характеристику, то хотілося б назвати Миколу Івановича собирателем. Так-так, саме на старо-слов'янський лад. Бо збbрачів (сучасна форма слова) різних цінностей є багато. А от ті, хто всіма силами душі старається зібрати найкращі людські іскри й тим самим об'єднати, зріднити не тільки рідних по крові, а й дальших людей, — на жаль, зустрічаються не часто.
Багато років присвятив відтворенню генеалогічного дерева свого роду Микола Іванович Каплаушенко з Осівців Брусилівського району. В основу стовбура поставив свого праді¬да Івана, якого колись давно сільський батюшка допускав до цеhковних дзвонів. Скільки вітрів перевіяло з тої пори, а нащадків і тепер односельці називають за його прізвиськом — Дзвонарями.
Не раз досадував Микола Іванович, що ніхто зі Дзвонарів, хоча були ж у роду непогані знавці історії країни, не «здогадався» цінувати, вивчати й описувати життя своїх кровних близьких — адже саме з таких історій складається та, велика історія. Жалкував, що так багато цікавого й потрібного для майбутніх поколінь уже сховалося за завісою минулого. Збирав по крупині спогади й архівні відомості, щоб вивести родовідну крону. Вийшло красиве гіллясте дерево, на вершині якого поки що — сини і вну¬ки автора.
Кожна людина, коли щось творить, то вірить, що її праця буде комусь потрібна. І знову колючі питання не дають спокою Каплаушенку: «А кому, чоловіче, адресована твоя розповідь?». Впевнений, що синам. Бо виросли вони в колишнього журналіста, а нині сільського вчителя, достойними свого батька. Розумні, добре виховані, аси і своїх професіях:
Молодший військовий, один з дослідників Антарктиди, старший затребуваний розробник комп'ютерних програм. Микола Іванович щиро сподівається, що не¬байдужим до хронології «дзвонарівського» роду буде й хтось із його внуків, а може правнуків чи пра... пра..., які, прочитавши ро¬довідну історію, дописуватимуть її і передаватимуть своєрідну родинну естафету вже своїм нащадкам.
Дуже чистосердечна і з великою любов'ю написана біографія роду схвилює, збагатить розум і душу кожного, в чиї руки потрапить. Проте сам факт ство-рення розповіді про свій родовід — нині не такий уже й рідкісний. Велика' сила Миколи Івановича Каплаушенка — в тому, що він вивчає в цьому світі не тільки себе, а й з невичерпним і щирим інтересом ставиться до людей навколо. І тому він описав не тільки найважливіші події у житті членів свого роду, а й сприйняв як свій великий рід своє рідне село, дослідив біографії найцікавіших його людей. І відкрив усім нам, що й у маленьких се¬лах народжуються великі люди. Осівці виростили й військового розв¬ідника, й народного артиста, й дипломата, й викладача столичного університету, й хліборобів-орденоносців. Зібрані докупи розповіді про них вра¬жають. Вони примусили село не тільки ахнути, втямивши раптом, яке воно багате, а и зміцнитися в думці про те, як багато значать традиції й цінності сільської громади-родини.
А Каплаушенко пішов ще далі. Він вивчав біографії родин у довколишніх се-лах, через них — історію цих сіл. І відкрив ще один всесвіт, що називається «глибинні села». Ось вони, загубив¬шись серед полів і лісів, про¬живають день за днем: чорна робота, важкі долі, а яка щирість між людей!
Труди багатьох років, у результаті яких було написано біографію родини, біографії найвизначніших людей рідного села, біографи довколишніх сіл, врештірешт, були зібрані разом і ниніш¬нього року пішли у світ єди¬ною книгою «Дзвонарі», ви-даною коштом автора та за матеріальної підтримки не¬байдужих осівчан.
Каплаушенко — один зі Дзвонарів. Але якби треба було дати йому якусь особ¬ливу, саме його, характеристику, то хотілося б назвати Миколу Івановича собирателем. Так-так, саме на старо-слов'янський лад. Бо збbрачів (сучасна форма слова) різних цінностей є багато. А от ті, хто всіма силами душі старається зібрати найкращі людські іскри й тим самим об'єднати, зріднити не тільки рідних по крові, а й дальших людей, — на жаль, зустрічаються не часто.
Комментариев нет:
Отправить комментарий