Спогади

Свідчать Платон і Данька Губерначуки.
Першого року без внеску у колгосп не брали. На другий рік погнали силою. І на третій рік погнали силою.
Чого голод почався? А Бог його знає. Усе вродило! Ще й хороший урожай був! Позабирали. Йосип Табачок? Це він забирав. То сволоч! І родичів не жалів. А ще Василь Лисого. І ніде не заховаєш. І в глечиках, і за іконами, і за картинами - хто покладе, трохи сховає. У бригаді, що трусила, було десь чоловік 15. А приходили трусить і чужі. Прийшла раз комуна - комсомольці із Старицького (село за 15 км від Осівець). Самі голі, босі, а де хоч, там шукали - в печах, і під припічками, шомполами під лавками штрикали.
У селі заможниками були: Каленик, Індик, Дорош, Марко. Землі їхні забрали. Індик - куркуль? Він же куска хліба не з'їв. Ото тільки надбав тої землі і довбається, як жук. Ходить у свиті, шапці. Робив чорно-темно. Він раз у год заколе поросятко, спече паску, ото що з'їсть тую паску. Опору не було. У вікна ніхто не стріляв. Гофмана вислали. Гофман був не пан. Був такий хороший чоловік, лікар. У нього хліви були, клуні, конюшні. Все те забрали під колгосп.
Коли трусили зерно, міліціонерів не було. Ходили кожний божий день і трусили. Позабирали - лягай і вмирай. Багато людей повмирало. Щитай з кожної хати залишилась 1-2 душі, а то всі повмирали. У Ривки в сім'ї всі вимерли: Василь, Мар'я, Хома, стара баба. Куп'як помер у чистім полі. Щодня не було такої хати, щоб не було мерців. Ніхто нікому їсти не носив - де воно візьме. Василь Боженків. О-о! Як він бідний умирав! Не проти ночі згадувать. Бачу виліз у двір, вирве спориш, а їсти не може. Упаде і реве, і реве. Така смерть! Страшне! І так не дуже наче й худий був. Пухлий. Бідував. Ховали мерців на могилках. Була і спільна яма. У жнива ту спільну могилу розрівняли і зробили точок. Усі жнива там молотили ціпами жито і пшеницю. А потім хтось заборонив.
Що ж їли? Помираючим із колгоспу нічого не виділяли. Своїм колгоспникам зварять якоїсь баланди і вивезуть у поле - їжте. Що бачили люди, те їли. Хто чим міг, тим спасався. Не знаю, але казали -їли і миші, і криси, і котів. Тютячка, кажуть, криси їла. Коріння копали. Рогози і півників. Сестра Настя ходила аж у Старицьке і в Містечко, накопувала. Посушить, потовче, напече якихось отих маланіків. Я як з'їв, то опух, нічого не бачу. Кажу, я лучче вмирать буду, а їсти цього не буду. Опух - на коня вилізти не можу.
Мертвих звозила на могилки бригада. Кожен день мертвих привозили. Одного разу привезли до ями Майку Ривчину, тільки хотіли воза перекинуть над ямою, а вона встає на возі та: "Дядьку, я їсти хочу". То вся бригада за заступи та ходу з могилок. А Майка встала та й пішла, але на другий день умерла.
Клуб у селі зробили раніше, ще до колгоспів. Кіно крутили, але рідко. Тоді приказка така була: "Нема хліба, нема сала - тільки кіна та вистава". А ще така була пісня: "Устань Лєнін подивися, як колгоспи розжилися. Хата раком, клуня боком, ще й кобила з одним оком".
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.

Зі слів Секлити Шамрай. У 33-му році на осівецьких могилках якийся дід чи дядько викопував ями для мерців за кусок хліба. Він же відрізав від тіла мерців шматки м'яса, тут варив і їв. Так він і жив на могилках. У жнива (на початку) з поля привезли на могилки напівживу бабу. Звали її Марта, а чи Марфа. Казали, що її ще напівживу кинули у яму.
Записав Станіслав Губерначук у 70-х роках.

Зі слів Фещенка Марка та Ганни Гончарук.
Трусили зерно буксирні бригади. Бригади були по 5-Ю чоловік та ще й міліціонери. Бригади переводили із села в село. Наших на чужі села, а з чужих сіл до нас. Люди віддавали все мовчки. Страшне було, голубчику, війна страшна, а це ще страшніше.
Під тинами люди виїли чисто калачики. Копали півники, сушили, товкли у ступі і млинці пекли. Умирали під тинами. Людей ховали у ями без трун, у рядюжках. І хто її ту голодовку зробив? Війну важко було пережить - голод іще страшніше.
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.

Спогади Євгена Мартиненка - багатолітнього в 'язня сталінських концтаборів (Уривок із його статті у газеті "Молода гвардія " за 1990 р.)
...колективізацію спостерігав уже більш осмислено. Спочатку вона нагадувала якусь чудернацьку гру: зранку звозили на колгоспне подвір'я реманент, зводили коней, а вночі люди розбирали своє майно по домівках. Тоді сільський "комуністичний авангард": Кольцов, Сураєв, Гнєздилов - вирішили "прижати". За вказівкою згори був винайдений класовий ворог - куркулі. Хто ж ними виявився? Хто ховався за цим страшним словом?
Дах на хаті цинковий - куркуль, маєш 2-3 корови, коней -куркуль, є в господарстві жатка-"лобогрійка" - куркуль. Не бралось до уваги, що куркулі ці - найпрацьовитіші люди в селі, які спали на кулаці, день і ніч у полі самих себе і свої сім'ї вкладали в землю. Навіть сім'ї ті заводили великі - щоб були помічники в господарстві. А ледарі, нетямущі ратували за колгосп - в надії, що суспільна праця покриє власну безгосподарність, в надії на колгоспну манну небесну...
Колгосп у Осівцях уперто не тримався купи. У селянській свідомості "спільне" аж ніяк не асоціювалося зі "своїм, господарським". Коней уже й не забирали додому - вони падали з ніг від безкорм'я. Тоді ж уповноважений райкому партії Сураєв висловив думку "розуму і честі": "Лошадь - ето гусєнь, которую надо унічтожать. Вот трактор -ето дєло, єго і корміть нє надо". Весною 1931 року ота конаюча від голоду "гусєнь" ходила вулицями і скубала стріхи хат. Старі люди казали: недалекий той час, коли попід стрішшю підуть і люди, нещасні й нікому не потрібні. І час той - голодомор - уже хижо шкірився на порозі. Непосильно великі контрактації викачували хліб у селян до зернини. Виконував податок - накладали зустрічний за тих, хто не виконував.Дехто ховав хліб у ямах, навіть у горщиках, та очолювані культармійцями бригади пильно стежили за тим, щоб у жодній хаті не завелася "зайва" зернина. Тим більше, що їм створили конкуренцію -бригади з тих, хто не виконав податку, шукали хліб у тих, хто вже встиг його здати. Село розколювалося надвоє, тріщало, стогнало, вбивало віковічні зв'язки і мерло. Двоюрідний брат поліз до сусіда у город по зелень цибулі і був убитий на місці. Ніякого суду над убивцею годувальника сім'ї із 8 чоловік не було.
У голодовку ноги людей наливалися водою, там, де хтось сидів, залишалася калюжа. Матері їли своїх дітей, мерців звозили за мізерний пайок до братських могил. Траплялося туди скидали і живих, але безсилих. Селяни їли горобиний щавель, рогозу, просто траву.

Зі спогадів Домки Губерначук.
У громадянську війну, як зайшли в Осівці поляки, то пішли шукать підводи, аби зброю везти, чи що. А в Дорощука тоді була у дворі кузня, а там якраз якийся червоноармієць із Брусилова коня кував, як побачив поляків, то ходу на Брусилів своїм сповістить. Тоді почалася така бійня. Поляки втікали полями, житами, тільки каски їхні виблискують. Червоні тоді багато тих поляків під нашим селом вибили.
А з голодовки пам'ятаю ось таке. Аж за Новаком, за млином, колгосп був насіяв мальви для лікарства. За її обробіток по одному кілограму хліба давали за день роботи. Ото йду я з тої мальви додому, аж бачу, дівчата Вакулині - Мар'я та її сестра у мішку несуть м'ясо із дохлої коняки, що тут у канаві лежала. А в Озерянах, розказували, у голодовку було таке: якась жінка вела через Озеряни куплену на базарі корову і попросилася на ніч переночувать, то господарі її убили і закопали на городі, а на тому місці насадили тютюну. Корову, звісно, забрали.
Записав Григорій Губерначук

Спогади Гончарук Ганни Іпполітівни.
У наших Осівцях було аж три колгоспи. Перший із них -"Червоний партизан" зробили у 1929 році, другий у 1930, а третій - вже після голодовки, у 1935 році. Першими колгоспниками стали тоді безпросвітні бідняки і, вибач мені, такі ж безпросвітні ледарі. Якось воно тоді так хитро робилось: ніби-то силою у колгоспи й не записували, але й людям нікуди було й діватися. Робилось усе за допомогою голоду. Із тих, хто хотів жити осібно і господарювати на власній землі, спочатку вимагали здавати державі стільки-то хліба, а потім додавали до зданого зерна іще певну кількість, аж поки в людини не вигрібали усього хліба і вона змушена була, аби не вмерти з голоду, записуватися до колгоспу.
Як настала голодовка, тоді люди мерли, як мухи. Для колгоспників у цей час варили баланду і тим пісним наїдком годували колгоспників, годували безплатно. Тоді по селах настали страшні часи. Розкажу ось таке. Була пізня осінь, а нас, колгоспників, послали аж під Костовці гребти стернище для колгоспної худоби. Гребемо, аж гульк - від недалекої копички дибає до нас дитинка-дівчинка, ледве бідолашне переставляє ноги. Босі ноги, аж сині. А вже ж і приморозки вдарили. Розпалили ми тоді вогонь, обігріли її, а хто що мав зі злиденного наїдку, все віддав стражденній до останку. А потім - хто хустку, хто якусь іншу лахманину знімав із себе і одягав на дитину, аби вберегти від холоду босі ноженята і захололе тремтяче тіло. Трохи нагрівшись маленька повідала нам, що її батьків за невиконання здачі зерна вислали невідомо куди, а їй рідня порадила утікати із села. Ото й поневіряється сердешне по скиртах. Хто зна, чи й вижило тоді те дитя. Ще й сьогодні стоїть воно у мене в очах.
Аж у кінці тридцятих років відступив голод. Але ж скільки то людей безневинних постраждало! Робили ми в колгоспі дуже важко. Техніки, вважай, майже не було, все на наші руки вироблені та воли й коні прийшлося. І все те робилось нами, як ми тоді поміж собою говорили, вибачай, за "дурну палку" - так ми колгоспний трудодень називали. Тим, хто вступив до колгоспу давали книжечки, комнезамівськими вони називалися. Червоні на них такі були обкладинки. Ото на ті книжечки у голодовку видавали баланду, а в магазині дещо із краму. Є книжечка - щось з'їси, немає - помирай із голоду.
Тих, хто не йшов у колгосп добровільно, тоді куркулями називали і висилали у Сибір, на Алтай. А збіжжя, яке залишалось після них та їхні хати, хліви, клуні, засіяні поля - усе до колгоспної власності зараховувалося. Із їхніх розібраних будівель зводили колгоспні конюшні, корівники, комори та інше. Та й увесь реманент розкуркулених звозився до колгоспу, ну то плуги, борони, скрепатори.
Не доведи, Господи, вам молодим бачити отаке, що ми пережили тоді. Ідеш, бувало, вулицею, а попід тинами опухлі від голоду люди вмирають і просять хоч чимось їх порятувати. А, вибач, вошей тоді в людей було, як трави. І жодного дня без покійника не обходилось. Голова сільради давав здоровим кілограм хліба за викопану яму для поховання мертвого. На Цибулівці-вулиці, пам'ятаю, померла разом уся сім'я Ривків. Довго лежали вони, аж поки люди їх побачили. Склали їх тоді на підводу, привезли на могилки і просто перекинули вози, щоб вони впали у яму. Бувало, йде людина із Брусилова і на дорозі падає від немочі. Отак і вмирає у дорозі.
А в той час активісти ходили по селу із уповноваженим із району і шукали по хатах зерно. Навіть землю штрикали стальними штрикачками, шукаючи, де може закопане зерно. Переказували тоді люди, що тієї пори на Заході перед нашими кордонами стояло багато ешелонів із продовольством. А на них були написи: "Допомога Україні". Тільки Сталін від допомоги відмовився, на увесь Світ сказав: "Україна не голодує".
Думаю собі, що я на сьогодні найстаріша у селі, вже пішов 93-й рік. Інколи й сама собі дивуюся, що прожила так довго. Але хоч і старою стала та немічною, а пам'ятаю колишнє дуже добре. Розкажу я тобі ще про нашу церкву. Гарною вона була в нашім селі: дерев'яна, з красивими куполами, високою дзвіницею. Я ще змалечку бігала до храму. На хорах гарно дуже співала півча...
А перед війною Сталін сказав, щоб церкви порозбирали. У нашій спочатку скинули на землю хрест, а тоді вже взялися за куполи та дзвони. Тоді, пам'ятаю, осівчани шепталися поміж собою, що оті дзвони хтось уночі переховав і закопав на батюшчиному городі. Хто зна? А люди дуже вже жалкували за церквою. Уже перед самісінькою війною із церкви зробили клуба. Коли почалася війна і в село зайшли німці, то в будівлі церкви, у її частині, лежали поранені німецькі солдати. А як хтось із них умирав од ран, то ховали його неподалік. Могили німці розмічали рівненько під шнурок, але ями копали неглибокі. А у незайнятій частині церкви німці дозволяли проводити молебні, навіть вінчатися дозволялося. І знаходились охочі до того серед осівчан.
Пам'ятаю, коли німці підійшли до нашого села, то моя сім'я і багато осівчан подалися берегами до Костовців, а потім із переляку забігли аж у Містечко. Та недовго ми переховувалися там по погребах. Німець же пішов на машинах і танках. Хіба ж утечеш? Повилазили ми зі схованок - а кругом німота. Проте вони нас не займали. Ми ж бачачи, що переховування зайве, пішли назад до свого села і більше з нього не потикалися нікуди. А в селі у цей час хазяйнували поліцаї. Вони всі були із наших, осівецьких. І староста - теж. А німців майже ніколи не бувало, хіба-що інколи навідувались тилові команди. Колгоспи теж при німцях збереглись. Люди ходили на роботу, як і ходили, сіяли, садили. Дещо від вирощеного перепадало й людям, а то йшло на німецьку армію.
Записав Микола Каплаушенко

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА, КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА ГОЛОДОМОР 1933 РОКУ У ДОКУМЕНТАХ І СПОГАДАХ

Протокол виборів Осівецької сільської ради робочих і селянських депутатів Кочерівської волості Радомисльського повіту Київської губернії. 1922 року жовтня місяця ЗО дня під головуванням уповноваженого по виборах і членів сільської комісії Карманюка Ігната Микитовича проведені вибори сільської ради. Рада вибрана із кількості населення обох статей однієї тисячі вісімсот чоловік, у виборах приймали участь, що мали право згідно §§ 20 і 21 конституції сто вісімдесят чоловік. Були відсторонені як такі, що не мають права обирати, і бути обраними тридцять шість чоловік.

У раду вибрані:

1. Онищенко Олександр Олексійович

2. Яковенко Антон Григорович

3. Марчук Кіндрат Павлович

4. Чередниченко Федос Нестерович

5. Гончарук Іван Микитович

6. Марчук Гордій Андрійович

7. Артеменко Іван Степанович

8. Мартиненко Іван Никифорович

9. Губернатчук Григорій Миколайович

10. Лакей Саватій Стефанович

11. Артеменко Прохор Стефанович

12. Приходько Павло Єремійович

13. Стегнюк Сазон Федосович

14. Артеменко Нестор Наумович

15. Чорний Пилип Антонович

16. Герасимчук Яким Євдокимович

17. Овдієнко Денис Мосійович

18. Чередниченко Кузьма Петрович

Кандидати до них:

1. Дубовик Яким Олексійович

2. Назарчук Микола Григорович

Голова зборів Секретар Переклад із російської мови'Станіслава Губерначука.

Далі читачі мають нагоду ознайомиться зі спогадами осівчан про Громадянську війну, колективізацію та голодомор 1933 року.

Свідчення Віктора Павловича Онищенка.

Чи були із нашого села червоноармійці у громадянську війну? Аякже! Скільки хоч! Мій дядько Степан, Порфир Сущенко і багато, багато. Денікін взяв Брусилів, а у Високе підскочили червоноармійці-тавричани. Пархоменко стояв у Високому, а Денікін у Брусилові. Пархоменко мобілізував Ставища, Високе, Озеряни, Осівці. Пархоменко - полковник був вусатий такий, на карому коні, під'їхав у Осівці поповнить ряди. Вигнав осівчан на вигін, кулеметами оточив -записуйтесь у червоні ряди. Близько сотні чоловік із Осівець забрав. Він, Пархоменко, одержав завдання вигнать Денікіна із Брусилова. А в чому? Взуття нема. Хтось йому чи то підказав, а чи він сам догадався поїхати на ліса, у Борівку, Комарівку - там постоли люди плетуть. То він розпорядився: ану дери лико, давай постоли! А до постолів же треба й шнурки - то він їде в Осівці, Озеряни: ану давай жменю конопель битих, плети шнурки! А онуч нема? Ану давай рушники, витиральники селянські! Обув армію, за кулемети і пішов на Брусилів.

Підійшли тавричани до костьолу брусилівського, посилає Пархоменко одну роту центром Брусилова, другу роту поза Брусилова зліва, а третю через Цегельню, справа. -Як ура кричали, то в Осівцях чули. Денікін покидав гармати, обози, цукор і ходу на Водотиї. А як колгоспи організовували? Та з райкому компартії. У колективізацію секретарем райкому Новіков був, а головою райвиконкому -Качинський. Всі наслані, не наші. Пленум комуністів був, то Сталін виступав і дав команду ліквідувать куркуля як клас через суцільну колективізацію. Найперше провели колективізацію у Водотиях. Перед тим звідти 14 сімей заможників витаскали на острів Соловки. У нашому селі двох виселили - Чорного Дороша і Бендюка Марка. А в колгосп люди опиралися. Соловіївка, Осівці, Вільня останні пішли у колгосп.

Так от, приїхав отой Качинський, а з ним ще й з області представник і давай скликати збори. Зібрали і давай агітувать: отак, отакечки воно буде, мовляв, молочні ріки і що хоч. А баба Кандачка і питає: а що як я заболію, голубчику, то схочу молочка чи сальця? А той Качинський відповідає: бабуся, єслі ви заболіїте, то вас в больницю положать, у чисту постіль. І єслі доктор вам припише, то вам не тільки дадуть молочка напитися, а й у ванну молочну положать, а єслі болєзнь не пройде, то вас полосами сала' обложать, обв'яжуть і ви, бабуся, вилічитесь. Ну а всі на зборах: це ж як харашо буде! Ну й проголосували за колгосп.

І пішло - давай звозить фураж, вози, плуги, кремера, приводить коней. І в попа борони забрали, і в Охмана все забрали. А тоді якось поштар приніс у село газету, а там Сталін написав, що це неправильно, що в колгоспи заганяють силою, це справа добровільна. Так усі бігом у колгосп - той за свого плуга, той за борону, той за коня і додому. За два дні половина із колгоспу вийшла. Так 4 роки боротьба йшла. А вже Кольцов, теж насланий із Росії, загнав усіх осівчан у колгосп аж у 1934 році. А Вільня-село, то воно не здавалося в колгосп до останнього. Там люди виставили кордон з косами, з вилами навколо села - не підходь ніякий представник із району. Лікарів пропускають, начальство у школу пропускають, а районне начальство - не підходь. То те районне начальство визивало кінну міліцію аж із Києва, цілу сотню. Та так же не нападеш на село, то послали свого чоловіка, переодітого офіцера чи що. Він під'їхав до сільського кордону, показав документа, що мовляв, він у школу з якоїсь там справи. Ну йому - проїжджай. А тому чоловікові дали завдання, зібрати на селі загальні збори села і запропонувать вступити у колгосп. Якщо народ відмовиться, то він повинен був подати сигнал, одягаючи шапку, махнути нею. От він і зібрав збори, буцімто у справах школи, а тоді й говорить людям: це ж усі уже села у колгоспах, а ви підете чи ні? А народ увесь: Ні! Ні! То він шапкою отак - мах. А з-за горбка як вискочить кінна міліція, шашки наголо, тільки блись, блись на сонці, коні хропуть. Весь люд - караул. Баби в червоних кожухах тікають, кричать. Тут кіннота село оточила - а ну, давай у колгосп! Три дні та київська міліція постояла у Вільні, звезли зерно, забрали худобу -маєте тепер колгосп.

Чи забирали в нас зерно? Ну, аякже! Вилучали, забирали. Хто такий Йосип Табачук? Та це наш був, осівецький. Чорт-зна що було. Це він трусив хліб, а з ним ще кілька наших, осівецьких. Так, так. Чи вони організовували колгосп? Та ні - вони були буза, єрунда. Вони по селу собак лупили та язиком кругом: аля, аля - груди повиставляють. Бражка ще та. Косить не вміли. А зразу колгосп організовували Арсень Артеменко, Андронь Галецький. А той Табачок і Василь Лисого та ще дехто уже у голодовку "героями" стали - хліб трусили, лазили по хатах, припічки розбивали, вишукували, забирали усе підряд.

У голодовку у нас по 7-8 осіб за день умирало. Осівецьких може так чоловік сто, а може й до двох сотень тоді вимерло. Хоч може й перевалило за дві сотні. Отакі діла були чудеснії, щоб їх не бачить і не чуть. Забирала мертвих по селу бригада, у ній був і копач, і їздовий. їм кожний день давали за одного похованого покійника по кілу хліба -скільки поховають мертвих, стільки й хліба мають. У Вишеві одне одного їло і в Брусилові було зареєстроване людоїдство. А за Брусиловом, за Білою Церквою - там діла були ого-го!

Записав Станіслав Губерначук у 1997 році.

Спогади Чорної (Овдієнко) Дуньки.

Як у 29-му році мого батька розкуркулили ( говорить тихо, з острахом), то зразу ж батька й забрали. Поки я прибігла із сільради, то вже й корови нема, і нічого нема. Усе забрали - одних четверо нас залишилося. Я найстарша була. А тоді ще й матір забрали. Батька в Архангельськ забрали. Батько не вернувся, а мати вернулась... Тут моя оповідачка, що й так говорила з острахом, сполошилася, помітивши у моїх руках диктофона: А що це ти пишеш? Подожди! Не пиши! А я їй: Та Ви не бійтеся! Я буду так писати, що Вашого прізвища не буде. І тоді оповідачка уже продовжила розповідь. Ще я тобі скажу: мати моя була беременна, хоч їй було тоді під п'ятдесят. Народила мати ще й дитину, але не дала їй грудь - сказала, всерівно усі з голоду помремо. Дитинка вилася, вилася та й заколіла.

І менший мій братик умер із голоду. Та як умер! Питається у матері: мамо, а є у мене чиста сорочка і штани? А мати до нього: нащо сину? А я сьогодні умирать буду - ледве сказав. Переодягнувся, ліг у чисту постіль та за день і вмер. Мати теж із голоду вмерла. Як умирала, то просила: не ховайте мене без труни. А де її візьмеш, ту труну. Поклали просто у яму, тільки дверима накрили, що й ноги було видно. Я соломою ноги притрусила. А мені опісля все життя снилося, що мати просить мене, аби я їй ноги накрила.

Як надумаюсь, як надумаюсь, як це воно було, яка жисть складалася. У батька - під бляху хата була, сінник, льох, машина молотарка, ЗО вуликів, 40 гектарів землі. Ще дід землі накупив - він золото десь був викопав. Та все, що увесь рід приробив, комуністи забрали. Розорили! Як ото жидів колись розоряли... Один раз приходить батько увечері із гульні та й каже матері: Насте, іди знайди мені гарні онучі і кожуха - душа моя передчуває, що мене уже прийдуть забирать, бо вже по селах розкуркулюють і забирають. А до мене: а ти, дочко, щоб матір слухала. А вранці і прийшли - міліціонер і кілька наших, осівецьких. Питаєш, хто такі були осівецькі? Боюсь і називать, ще ж є сородичі їхні.

Уже, як батька забрали, прийшли до нас Йосип Табачок і кілька наших, осівецьких із ним забирати пожитки, що лишилися, і хату. А діти менші троє пищать, вищать. А Табачок на дітей: а мать їх так да перетак! За дітей і в льох і бабу в льох зачинив. А хату розібрали і забрали, забрали й плуги, вози, вулики. А через два тижні й матір забрали. Прийшов посильний із сільради: іди, Насте, у сільраду. А там сказали: іди збирайся - будем їхать. Поки мати йшла додому, то пищала і вищала, а за нею все село бігло. Я заходжу в хату, а мати, як здуріла -ходить, прощається з іконами, а тоді до людей у хаті: ану розетупіться. Я танцювать буду. І давай танцювать.

Комуністи забрали і всю батькову землю, а матері наділили всього 25 соток землі на Ковтуній горі, на піску. Там нічого не вродило, то мати й померла із голоду. А я тоді вже розписалася із Мусієм, то якось і вижили. Крім батька ще й інших людей у нас позабирали. У 28-му році Охмана (Гофман - вірно) забрали і все його добро забрали. Він лікарем у селі був - тиф, іспанку лікував і пані його ліки робила. У тюрмі Охман заявив голодовку, то його трійка судила. Не вернувся Охман. Ще Ігната Чайчиного забрали. Зерно в нього знайшли. А як забрали? Дали йому в сільраді пакет, занеси, мов, у район. А в тому пакеті все проти нього як куркуля написано. Не прийшов додому - посадили. Ще до голодовки свекруха мені каже: буде голодовка, бо, мовляв, у лютому гриміло і веселка над Костовцями стояла, а це на оказію зі сходу. Та ще добавляла: ти бач, як люди їдять, не можуть наїстися - перед голодовкою в людини дванадцять жил оживає. А ще у клубі сільському тоді кількох мужиків судили - Михайла Махтонового, Сєньку Овдієнка, ще когось. За балачки якісь, а чи що.

Як став колгосп - немає й Бога. Ніколи було молитися Богу. Думаєш, люди хтіли йти в колгосп? їй-Богу не хтіли! Хто зерно трусив? Боюсь називать, сородичі ще їхні є. У голодовку по сусідах страшне, як мерли! Тоді мерло по 5-7 душ щодня в селі. Мирон Арсенів (Чорний) пішов на Забару по корінці якісь та й там умер. У Чайки Прокоп теж у полі вмер, а Ривчин син під Кочуром на березі вмер. А Мар'ю Ривчину привезли на могилки ще живу. То вона просить: ви мене не закопуйте! Дайте хліба. Я їсти хочу і жить хочу.

Як згадаєш: така житка, така житка! Треба жить, що ж ти зробиш. А жить хочеться, що жила б і жила б вічно.

Записав Станіслав Губерначук у 1997 році

Згадує Артеменко Христя

У матері було шість дівчат і один хлопець. У голодовку рвали бур'ян, варили борщ - без картоплі. Добре у кого корова молоко давала. Ходили по рогозу аж під Містечко (село на Здвижі за 5-7 км від Осівець). Коріння тягли із тої грязі. Та пекли таке, наче ото пряники. Тощі люди, а треба ж принести з того Містечка мішок сирого коріння.

Голодовка - хай Господь милує! Людина лежить, умирає і просить їсти. А хто ж тобі дасть? Де воно візьме? Багато мерло. А ніякого жалю не було, що то вмерло. Думка - ти сьогодні, а я взавтра. По дві людини помирали у деяких сім'ях. В кого корова була, то той ще тримався, спасеніє було. Навесні почали мерти. Опухне людина, шкура тріскається, тече. Страшне було.

Це ж Василь Полушка казав: "Шкода кидать зеленого літа і Білого Світа, але прийдеться умирать". Помер. У Боженків був Яків. Умирає на вулиці. Б'є головою об землю, вибив яму. їсти хоче. А кончиться не може. Сусід помер - Гриша Полушка. Інвалід був на ногу. І дитя його померло. Щоб їх пощитав - скільки їх померло! У Вакули всі вмерли. І здорові люди були. Полю Коров'якову привезли до ями. А вона кричить: "Я ще жива!" Мусіло їсти одне одного -воно не з добра. А Бог його знає - чого воно таке було? Казали, кудись вивезли хліб і потопили. Активісти трусили хліб по селу - у горшку знайде квасолю -забере. Зайшли до одної баби, а вона сіла на клумачок на лежанці. Бригада тягне клумачка з-під баби. А полномочний каже: "Бабка, ти знаєш, кто я такой? Я Сураєв!" А вона: "А я Сурка!" За клумачка та й розсипала по хаті. Сураєв - із району, трусив зерно. То його всі й боялися. З ним ще чоловік три-чотири осівецьких, пожилі, не молоді хлопці. То тих поставлять, то тих. Міліціонерів не було - свої були кращі за міліціонерів.

Табачок? То ж такий був, дуже вже! Як здумаю за того Йосипа (Табачка). їде раз на підводі, почув, що в людини, сусідки моєї, жорна гудуть, б'є у двері. А вона глуха була - не чує. То він одбив двері, за жорна - несе на підводу. А вона йде за жорнами та: "Святий Спас! Ти мене не спас!" (На Спаса було). Той Йосип був на все село король. Людей грабив. Не начальником був. Розкуркулили Гречаника. Зайця розкуркулили. Повисилали. Хати розкидали. Дітей виганяли з хати. Опору куркулі не чинили. А які вони куркулі були? Скажіть? Проста хата. Кусок хліба чуть чоловік мав - його щитають куркулем. Худобу забирали у колгосп. І хліб. Він без хліба сидів, а вже щитавсь куркулем!

Люди скаржились одне одному. Проклинали комуну. Що хоч про колгоспи казали. Всякі були придумки - про Леніна, про Сталіна.

Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.

У кручі всеукраїнської недолі

Двадцяте століття, як почалося так і відзначалося протягом своєї тривалості великими потрясіннями і розореннями для цілої України і
для Осівець зокрема. Величезного лиха накоїла нам кількарічна громадянська війна на межі другого-третього десятиліть, яку затіяли російські комуністи-лєнінці. Російські лідерчуки різник ідеологічних спрямувань виборювали один у одного владу у Російській імперії, а ні за що, ні про що потерпав від їхньої гризні український народ. Бо саме на українські землі ліг увесь тягар тієї бойні - саме тут у нас товклися Дєнікін, Колчак, Муравйов, Щорс, Пархоменко та інші збоченці, верховодами у яких були осатанілі російські великодержавні шовіністи і російські комуністи-лєнінці.
На території України кілька літ протиборствували три сили: війська тільки-но створеної українськими патріотами української незалежної держави, які боронилися від російської агресії, війська російських комуністів (червоні), які перехопили владу у конаючій російській імперії та війська російських великодержавників-генералів (білі), що намагалися зберегти свою імперію. Усі ці сили спиралися на допомогу помічників-союзників з-за кордону (німців, поляків та ін.), які вторглися в Україну. Через наші Осівці, як згадували мій батько Сергій Губерначук та Сергій Овдієнко і Віктор Онищенко, проходили і німці, і поляки, і червоні, і дєнікінці.
У історичних книжках повідомляється, що у 1918 році німецькі війська ввійшли в Україну і окупували й Брусилів. У літературі ще радянського періоду розповідається, що на Брусилівщині проти німців вів підпільну боротьбу брусилівський комуністичний осередок. Залишилися спогади осівчан Євгенії Кузьменко та Віктора Онищенка, що з тим брусилівським комуністичним осередком були пов'язані й кілька осівецьких молодих людей. Про це була публікація у брусилівській газеті "Відродження" у 1990 році.
У серпні згаданий брусилівський комуністичний осередок надумав вигнати німців із Брусилова. Осівецьким парубкам, які контактували із тим осередком, доставили з підпільного комітету 2 ящики гранат, а в декого із хлопців були свої мисливські дробовики. Півтора десятка осівецьких сміливців приєдналися до таких же хлопців із Озерян та Привороття і рушили на Брусилів бити німців. Тяжко збагнути, на що розраховували ті підбурені російськими комуністами хлопці, ідучи із гранатою та дробовиком на вишколених, досвідчених у боях кайзерівських головорізів, озброєних гарматами, кулеметами, карабінами. Німці не підпустили селюків і на гарматний постріл до себе. Двоє осівчан Мусій Овдієнко та Яків Артеменко були убиті у короткій сутичці з німцями, а решта розбіглася. Для страху усім німці випустили по пару снарядів на Осівці, Озеряни, Привороття.
Окрім згаданих двох загиблих осівчан у спробі збройного повстання проти німців брали участь осівчани Прохор і Прокіп
Сущенки, Макар і Михайло Онищенки, Григорій та Федір Губерначуки, Прохір Артеменко, Дмитро Лакей, Пилип Карманюк, Яків Овдієнко, Микола Омельчук, Овсій Топоренко, Самійло Кочур. Згодом їх назвали червоними партизанами і на їхню честь пізніше нарекли перший осівецький колгосп - "Червоний партизан". Що керувало діями отих сміливців? Вигнати німецькі війська? Але німці тоді перебували в Україні, аби витіснити звідси ленінську орду і призупинити російське панування в Україні. Себто наші осівецькі "партизани" проявили політичну безграмотність - виступили проти одних наброд, але тим укріпляли владу інших, не менш загрозливих для українства російських наброд.
Якщо у 1918 році молодих осівчан російські комуністи обманом повели на кровопролиття, то у 1919 році комуністичне військо, ввійшовши у Осівці, силою загнало у загони полковника Пархоменка половину дорослих чоловіків-осівчан. Вони були задіяні в обозі та діючому червоному війську. Тобто молоді осівчани вільно-невільно допомогли російським комуністам задушити свою молоду українську державу, лідерами якої були наші патріоти Грушевський, Вінниченко, Петлюра, Огієнко та інші. Українці, як писав колись славний гетьман Іван Мазепа, знову "самі себе звоювали", допомогли нашим історичним ворогам-росіянам утримати нашу українську землю у своїх загребущих руках, розорити її та й наші душі. Єдиним вірним політичним орієнтиром і моральним мірилом для кожного українця у всі часи має бути свій національний патріотизм та українська національна ідея, суть якої - забезпечити самозбереження рідного українського етносу як єдиного національного організму, забезпечити його процвітання через розбудову української незалежної держави зі своєю українською патріотичною владою.
У 1919 році у Брусилові установилася російсько-більшовицька влада - волосна рада і ревком (революційний комітет). У Осівцях радянську сільську раду було обрано у жовтні 1922 року. За протоколом тодішніх сільських зборів, у Осівцях мешкало 1800 осіб. У 1920-1921 роках російсько-більшовицький режим викачав із України усі запаси зерна, що спричинило жахливий голод 21-22 років, під час якого вимерло голодною смертю до 2-х мільйонів українців. Осівецькі люди про той голод не згадували, можливо, він обійшов стороною наше село.
Але на Україну насувалася нова біда - затіяна Москвою колективізація сіл. Перший колгосп у Осівцях був створений, згідно документів, у 1929 році. Колгоспи організовували за вказівкою і під пильним наглядом Москви. Із Росії були спеціально наслані "погоничі" із російських комуністів. У Брусилівському районі секретарем райкому компартії був наставлений Новіков, головою райвиконкому Качинський, а керівником ЧК (служби безпеки) Гендельман та ін. У Осівцях у ті роки представниками району були наслані із Росії комуністи Кольцов, Сураєв, Гнєзділов, Положенцев та ін. Тим російським комуністам допомагали заганяти осівчан у колгосп наші ж осівецькі активісти із хитрунів, які мріяли отримати якусь вигоду із того, а також із деяких бідняків.
Перші колгоспники були зобов'язані давати внесок у так зване колективне господарство - коня, корову, борону, плуга тощо. А коли через рік погнали людей у колгосп силою, то люди опиралися у свій спосіб: зранку здавали у колгосп худобу, реманент, а вночі забирали кожний своє назад додому. У 1930 році у селі був створений другий колгосп із назвою імені Тельмана (це прізвище німецького єврея-соціаліста). А в 1935 році у селі виник третій колгосп імені Кірова (це прізвище російського комуніста - друга Сталіна).
Перед початком Другої світової війни осівецькі колгоспи були вже чималими господарствами. Так до складу колгоспу "Червоний партизан", що обіймав вулиці Замлинянівку та Козлянівку, входило 164 двори і 598 людей. За цим колгоспом було закріплено 948 гектарів орної землі. Колгосп імені Тельмана включав 89 дворів і 367 чоловік із землею 625 гектарів. До складу колгоспу імені Кірова входило 111 дворів, 160 осіб і 736 гектарів орної землі. Потенціал це величезний, але осівчани мали від того так званого колективного господарства доходів пшик. Усе вигрібалося, виміталося і відправлялося у так звані державні засіки, а колгоспникам оплачували їхню працю по 100 грамів зерна на один трудодень.
Україна завжди розглядалася Російською імперією як колонія, що мала поставляти хліб і гарматне м'ясо-солдатів. Те збереглося і при російсько-більшовицькій імперії під назвою СССР. Ось як надихав ще Ленін своїх поплічників на вивіз хліба із України: "Політбюро указує ЦККПУ (України), що повний збір продовольства на Україні, тобто 100% має для РСФСР (Росії) абсолютно корінне значення". Найкращим засобом викачування хліба та інших сільгосппродуктів були придумані комуністами колгоспи. Не могли вожді комуністів здійснювати у повному обсязі диктатуру саме без колективізації.
Улітку 1932 року за вказівкою Сталіна і участю Молотова й Кагановича у тодішній столиці України Харкові відбулася партконференція, на якій була оголошена рішуча боротьба проти так званих українських винуватців зриву хлібозаготівельної кампанії. Тоді ж у 1932 році із України до Росії було вивезено 200 мільйонів пудів хліба. І цього було для Москви замало, бо того ж року було розпочато розстріли українських державних службовців буцім-то за зрив хлібозаготівлі. Починався російсько-більшовицький терор проти українців. Пішли арешти, висилки у далекі російські тюрми і масові розстріли української інтелігенції, навіть комуністів. У так званій боротьбі з куркулями із 1929 до 1932 року було вивезено на північ Росії та в Сибір понад 7 мільйонів роботящих хазяйновитих українців, що дорівнювало населенню середньої європейської країни. На початку 1933 року Сталін розгортає нову кампанію викачування хліба із України, для чого направляє сюди своїх поплічників Постишева, Менделя, Балицького , Вегера та 15 тисяч російських комуністів як уповноважених в українські сільські райони. У цей же час Сталін оголошує війну вигаданому українському націоналізму. Знищуються навіть українські комуністичні діячі, звинувачені саме у націоналізмі. Серед тих діячів О.Шумський, М.Чечель, Ю.Тютюнник та сотні інших. Та найбільші втрати понесло українське селянство, залишене на зиму 1933 року без хлібних запасів, воно почало масово вимирати.
Ось як пише про події 1932-33 років в Україні британський історик Норман Дейвіс: "У 1932 - 1933 роках в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор як частину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні і люди були приречені на смерть. Мета полягала у знищенні української нації, а разом з нею і класового ворога". Закарбуймо: "штучно створений голодомор... (для) знищення української нації". Від того голодомору, за інформацією Н.Дейвіса, загинуло близько 7 мільйонів українців. А за даними різних зарубіжних та сучасних українських дослідників, за 1932 - 1933 роки в Україні вимерло з голоду від 7 до 14 мільйонів людей. Ось така розплата за нашу дурнувату любов до Росії - 7 мільйонів москалі насильно вивезли із України і стільки ж виморили голодом. А ми ще кажемо - брати!
І в наших Осівцях було розкуркулено біля 10 роботящих хазяйновитих господарів, а кількох із них та їхніх дружин вислано на російську північ. Серед розкуркулених був і осівецький сільський лікар Гофман. Дехто із висланих осівчан, як от Чорний Дорош і Гофман, загинув у тій російсько-більшовицькій неволі. Що таке розкуркулення? Це коли на обійстя роботящого і заможного українського селянина приходять уповноважений райкому компартії, міліціонер і свої сільські активісти і описують та забирають усе нажите господарем: худобу, хліб, вулики, жатки, плуги, борони, гроші та ін. Про деталі такого більшовицького погрому читачі мають змогу довідатися зі спогадів постраждалої у ті часи Чорної Дуньки.
Голод не обминув і наших Осівець. У своїх сумних спогадах осівчани, які пережили ті жахливі роки, свідчать, що у селі постійно забирали зерно спеціальні так звані буксирні бригади. До складу тих бригад входили свої ж осівецькі активісти, серед яких особливою бездушністю відзначалися, за згадками осівчан, Йосип Табачок і Василь Лисого (це їхні вуличні прізвиська). А ще час від часу районне керівництво насилало до Осівець такі ж бригади із сусідніх сіл під керівництвом кого-небудь із уповноважених райкому комуністичної партії. Осівчанам запам'ятався своїми звірствами уповноважений Сураєв.
За свідченнями очевидців-осівчан, у селі щодня помирало з голоду 5-Ю осіб. Вимирали навіть цілі сім'ї. Люди були змушені їсти дохлих (теж від голоду) коней, котів собак і навіть крис. А з настанням весни для їжі вживалися різні корінці: із рогози, півників. Вживатися у їжу і бур'яни та цвіт акації і липи. А на Брусилівщині почалося і людоїдство (канібалізм). У самому Брусилові сім'я з вуличним прізвиськом Ганаї з'їла сусідку та кілька старців. А в Соловіїці дві молоді жінки з'їли своїх немовлят, після чого збожеволіли. У Осівцях, за спогадами різних людей, померло з голоду у 33 році від сотні до двох сотень осіб.
Коли бувало розпитуєш старих осівчан про ті жахіття 33 року то помічаєш, що багато хто з них задається питанням, а хто ту голодовку зробив. Людям якось не хочеться вірити, щоб селяни, які виробляють продукти харчування, раптом умирали з голоду і щоб те спричинила державна влада. Так от, спеціальна комісія Конгресу СІЛА із українського голодомору дійшла висновку, що голод на Україні був створений штучно Сталіним та його оточенням Молотовим, Кагановичем, Постишевим і передусім саме ці керівники винні у геноциді проти українського народу. Один із поплічників Сталіна Мендель Хатаєвич після голоду зловтішався над трагедією українців: "Ми їм показали, хто тут господар". Нині дослідники українських голодоморів стверджують, що ті голодомори були частиною репресивно-терористичної політики російсько-комуністичної імперії стосовно українців з метою ліквідації національних свідомих патріотичних сил, здатних протистояти російсько-більшовицькому режимові і боротися за волю і незалежність України.
За кілька років до початку Другої світової війни Москва організувала масове вербування українців у Алтайський край. Із Осівець попалися на той гачок сімей 10-15, серед них сім'ї Онищенка Остапа, Онищенка Дмитра, Губерначука Сергія, Губерначука Антона та ін. Майже всі завербовані сім'ї через рік утікли із Алтаю і повернулися до Осівець. А серед тих, хто залишився на Алтаї, був і осівецький активіст зі своєю сім'єю на прізвисько Табачок. Старі люди розповідали, що той Табачок і на Алтаї відзначався аж занадтою любов'ю до радянської влади, за що його тамтешні люди зненавиділи і закопали живцем у землю, а з ним і його сина.
Разом із політично-соціальною революцією комуністи затіяли і революцію культурну, яку почали із ліквідації церков. Була зруйнована і осівецька церква. Розповідали, що коли із церкви скидали дзвони, то люди лягали під них. Старі люди не любили за такі "революції" Леніна, Сталіна та й усіх комуністів. Ще і в перші післявоєнні роки, коли бувало у гурті хто-небудь зі старих людей згадає Леніна, то інший його зупиняє: "Не згадуй мені отого дракона!" Більшовицька культурна революція принесла, щоправда, і певний позитив - були організовані так звані лікнепи (школи ліквідації неписьменства), а також клуби із гуртками самодіяльності. А іноді у клубі "крутили" й кіно. Тоді в Осівцях навіть була така приказка: "Нема хліба, нема сала - тільки кіна та вистави!"
Учителем у осівецькому лікнепі був мій батько - Губерначук Сергій Іванович, який до початку Громадянської війни закінчив медичну школу у місті Самарі. У драматичному гуртку осівецького клубу виділявся Павло Карманюк, який згодом закінчив вокальний факультет Київської консерваторії і став провідним співаком-баритоном Львівської опери, а потім і народним артистом СРСР та професором співу Львівської консерваторії. У кінці 20-х років у Осівцях запрацювала загальноосвітня школа. Збереглося фото 16 учнів-випускників,які закінчили сім класів у 1934 році. Кілька із тих випускників, зокрема Одарка Федоренко, Микола Шамрай. Марія Каплаушенко, Марина Дорошук, згодом здобули педагогічну освіту і в різні роки працювали учителями в осівецькіи школі, а Микола Шамрай багато років поспіль був ще й директором нашої школи. Прекрасний був педагог! У кінці 30-х років у Осівцях був відкритий фельдшерсько-акушерський медпункт. Організатором і багато років завідувачем того пункту був мій батько - Губерначук Сергій Іванович, який мав, як мовлено вище, медичну освіту і працював перед тим у Брусилівській лікарні. У довоєнні роки відбулися й значні адміністративні переміни в Україні і на Брусилівщині. Із протоколу 1922 року про вибори Осівецької сільської ради видно, що наше село причислялось до Кочерівської волості Радомишльського повіту Київської губернії. Власне, і в царські часи Осівці разом із Брусиловом та північною частиною теперішньої Брусилівщини були у складі Радомишльського повіту Київської губернії. У 1937 році із певних районів Київської та Вінницької областей була утворена Житомирська область, а в її складі і Брусилівський район, до якого відійшли й наші Осівці.
Перед початком Другої світової війни головами осівецьких колгоспів були: у "Червоному партизані" Митрофан Сидоренко, у колгоспі імені Кірова - Олександр Чередниченко, а в колгоспі імені Тельмана - Олександр Марчук.

Описи

Дуже важливим і цікавим для нас є опис села Осівець відомим українським краєзнавцем XIX століття Леонтієм Похилевичем у його книзі "Сказанія о насєльонних мєстностях Кієвскої губернії", що вийшла друком 1864 року, а потім була перевидана із доповненнями у 1887 році. Увазі читачів пропонується витяг зі згаданих книг Похилевича: "Осівці... Києво-Житомирське шоссе, наближаючись від Юрова до Кочерова, проходить по землях осівецьких. Жителів обох статей   православних  652,   римських  католиків   12,  євреїв  6.  Князь Михайло Осівецький згадується у листі ]5 червня 1515 року, якого Євстафій Дашкович писав до короля Сигизмунда. Князі Осівецькі мали наймення своє від назви села Осівці... У 1636 році Осівці разом із селами Карабачин, Озеряни та Костовці належали Андрію Соколовському. У минулому столітті (XVIII) Осівці належали до Брусилівського маєтку. У 1820 році Осівці розділили на 7 частин. Зараз тут 4 власники, а саме: Іполіт і Сигизмунд Крижановські землі мають 1995 десятин і 253 ревізькі душі; Іосиф та Фекла Радзіковські - 440 десятин і 71 ревізьку душу; Іван Курманович - 334 десятин і 13 ревізьких душ...

Церква (осівецька) в пам'ять Успіння Пресвятої Богородиці -камінна, збудована 1818 року стараннями тодішнього священика Миколи Рогуцького. Дзвінниця при ній занепала дерев'яна. За штатами церква перебуває у 6 класі. До побудови теперішньої (церкви) у Осівцях здавна була дерев'яна церква. В урочищі, яке називається Долинка, за пів-версти від села знаходиться дуже давня криниця у каплиці, обставленій іконами. В ній часто здійснюється врочисте освячення води при напливі довколишнього люду, який користується водою при недугах".

Дуже гарний, доволі деталізований опис нашого села кінця XIX -початку XX століть маємо у книзі славного осівчанина у минулому відомого українського актора Прохора Коваленка. Та його книга видана у Києві у 1962 році, коли вже актору було 78 років, і називається "Незабутнє. Спогади старого актора". У цій книзі біля ЗО сторінок відведено спогадам актора про свої дитячі літа, проведені в Осівцях у кінці XIX - початку XX століть. Правда, батьки його переселились у Осівці у 1885 році із села Ярославці, що неподалік від Глухова на Чернігівщині. Увазі читачів пропонуються уривки із названої книги.

"Маючи п'ятьох синів і одну доньку віком від одного до десяти років, батько й мати як не трудились над своїми трьома десятинами, а з кожним роком все сутужніше ставало жити... І він (батько), спродавши хату й землю, перевіз сім'ю на Київщину в село Осівці Радомиського повіту, де групі селян із Чернігівщини, таких самих "шукачів щастя", пощастило купити за допомогою банку шматок землі у збанкрутілого поміщика Завістовського.

Місцеві селяни були з цього дуже незадоволені, вони самі хотіли цю землю купити і тому зустріли чернігівців вороже, називаючи їх кацапами, зайдами, приблудами, не приймали в свою громаду, не пускали до себе в хати, не дозволяли ховати мерців на своєму кладовищі. Переселенцям довелося жити в землянках, поки будували хати. Тут на нашу сім'ю припало шість десятин землі, але скористуватися нею не довелось. Злидні й нестатки підірвали батькове здоров'я, він тяжко захворів... і пізньої осені помер у чужій, напівзруйнованій халупі, до якої місцевий куркуль Свиридчук (насправді Свиридюк) ласкаво пустив нашу сім'ю за те, що користувався нашою землею...

Платити банкові проценти за землю нам не було чим і банк передав її тому ж Свиридчуку, що обробляв і вносив за неї платежі... Через тиждень наш "доброчинець" Свиридчук заявив, щоб ми звільнили хату, бо вона потрібна йому на зиму для корівника...

Брата Тимоша справді Онопріїха забрала за харчі допомагати в хазяйстві. Старшого брата взяв у свою кравецьку науку підстаркуватий парубок Омелько. Було умовлено, що мати господарюватиме в його хаті до весілля... молодій не вистачало законних для шлюбу років, і тому чекали до весни. Так почалося нове життя... Усе вмів шити самоук Бойко Омелько (насправді - Бойченко). Він весело підморгуючи брату, говорив хрипким фальцетом, показуючи на машину (швейну): з цією штукою тепер ми з тобою, Дмитре, доженемо й переженемо і городських кравців. 1 слова його збулися - через кілька десятків років і мій брат, і його старий учитель були кращими майстрами, працюючи у першокласних київських ательє жіночого одягу...

Осівці - чимале степове село, простяглося головною покрученою вулицею більш як на версту, а посередині великий вигін із "хвигурою" (так називався великий дерев'яний хрест з розп'яттям і пожервуваними хустками чи рушниками). Біля вигону з одного боку стояла церква, а з другого - найбільша споруда під ґонтовим дахом, Лейбова корчма, який жив там з великою сім'єю, торгував різним крамом і горілкою. Моя мати часто туди ходила на поденну - відробляла за сіль, за гас, за олію, за сірники - все це доводилось брати в борг, бо грошей не було; та й сам крамар охочіше давав свій крам на відробіток чи в обмін на сільське збіжжя - жито, пшеницю, курей, яйця тощо, при такому торзі був більшим заробіток.

Па одному й другому кінці села були поміщицькі маєтки братів Крижанівських, яких селяни називали одного Дзигманом, а другого Чубатим. їхні суцільні лани підходили до самого села, охоплюючи його з трьох боків, а селянські наділи були за цими ланами верстов за три. Після Різдва відбулося Омелькове весілля, яке я мав повну змогу спостерігати у всіх подробицях ідовідався багато такого, чого ще може іі заранувато було знати восьмирічному хлопчакові. Матері й мені треба було вибиратися із Омелькової хати. Туди прийшла молода сімнадцятирічна господарка Оксана. Вона почала сама господарювати, а матері моїй довелося шукати нового пристановища. Якось уже на провесні мати вернулася з роботи і сказала: ну, синочку, найнялася ваша мати - продалась... та не тільки сама продалась, я й тебе, моя дитино, продала пану Чубатому, - і залилася рясними сльозами. Потім трохи заспокоївшись почала розповідати, що вона найнялася до поміщика на постійну роботу по три карбованці в місяць на його харчах; за це вона мусила варити обід, прибирати кімнати, доїти корів і робити все, що треба по господарству, а за те, що я житиму при ній і харчуватимусь, я теж мушу поганяти коней біля молотарки та біля плугів, бігати куди пошлють і виконувати що загадають...

Ледве почало розвиднятися, мати мене збудила, всунула за пазуху шматок хліба і цибулину і ми поспішаючи пішли до панського двору... Мати всю дорогу навчала мене: треба, синок, зі всіма бути приязним, слухняним, не боязким, не бути похнюпливим, але й не шкірити по-дурному зуби, не вихоплюватись наперед. Особливо чемним треба бути з паном. Як трапиться зустрітися, треба зняти кашкетика, низенько вклонитися і сказати: добридень, прошу пана. А чого ж маю просити в пана? - запитав я не розуміючи. Та нічого не просити, - пояснила мати, - це в них тут так годиться, так по-панському розмовляють.

Пан цей був досить колоритною фігурою. За участь у польському повстанні йому було заборонено проживати в містах і зобов'язано безвиїзно жити в своєму маєтку. Тепер це вже був древній, років 80-ти дідуган, зігнутий у плечах, з білою низько стриженою головою, з одвислою нижньою губою і сердито вип'яченими очима, які вже не дуже багато бачили... Жив при ньому недоумкуватий сорокарічний син "панич Америк", як усі його називали. Жили вони відлюдно, ніде не бували і в них - ніхто. Землі було кілька сот десятин, з десяток коней, три пари волів, 12 корів і десятків два дрібної худоби для гною.

Біля цього господарства працювали чотири постійні наймити і по потребі поденні, лановий (старший над робітниками) та 75-річний дід Лукаш. який замолоду був кріпосним лакеєм, а після "волі" лишився при панові і тепер був у дворі "за все" - садівником, огородником, коновалом, особистим панським фурманом, ветеринаром і головним чередником. Одного тільки не встиг навчитися - читати і писати...

На щастя, покоїв (панських) було не багато: три кімнати, їдальня, зала, прихожа та кухня. Будинок був одноповерховий, з товстих тесаних брусків, під залізним дахом; біля будинку великий сад, двір, зарослий споришем, а далі добротні будови - стайня, короварня, возовня, клуня... А в косовицю та в жнива моїм обов'язком було підносити воду косарям та в'язальницям, щоб вони не витрачали часу - більше робили. На цих роботах я мав нагоду спостерігати і вивчати не тільки трудові процеси, але й силу-силенну різних пісень, що виконувались при тій чи іншій роботі у різні пори року; чути казки, приказки та різні перекази з народних першоджерел...

 ... Мати знову почала домовлятися з поміщиком, щоб він дозволив мені разом з нею жити в кухні і ходити до школи... Правда, наша школа зовсім не схожа була на сучасні школи, тому, я думаю, варто про неї сказати кілька слів. Осівецька церковнопарафіяльна школа в той час містилася в старій похиленій і обдертій селянській хаті, без всяких перегородок і вчилися в ній всі три групи разом; під одною стіною на трьох довжелезних партах сиділа перша група, під другою стіною - друга, а в кутку під величезним образом Бога отця із сивою бородою - третя; і викладав одночасно у всіх трьох групах усю шкільну премудрість один учитель - молодий хлопець, якого ніхто не слухав, та ще два рази на тиждень приходив підстаркуватий глухуватий піп, який навчав закону Божого та церковнослов'янського читання. Отож у школі цілий день гуло, мов у бджолиному вулику: у першій групі кожен учень заучував голосно аз, буки, веді, глагол, добро, інший уже з літер вивчав склади і потіючи вигукував буки-аз-ба, веді-аз-ва. А в другій групі в цей час гуртом заучували вірша: "Птічка Божія не знаєт ні заботи, ні труда". А в третій групі... гули, мов джмелі, читаючи церковну книгу "Псалтир"...

Знервований і очманілий від цього галасу, вчитель ходив, як приборкувач, перед партами з лінійкою в руках, вишукуючи собі жертву і бив з усієї сили лінійкою, примовляючи: чого кричиш, як на пупа! А іншому: чому мовчиш, не занімаєшся, болван! Або хапав і боляче крутив за вуха. А піп за те, що не вивчили якоїсь молитви, ставив усю групу на коліна в кутку з піднятими вгору руками і примушував гуртом наспівно говорити: "Вє-ру-ю во є-ді-но-го Бо-га от-ца, все-дєр-жі-тє-ля твор-ца"...

Хоч і не дуже мудра була ця церковнопарафіяльна школа, але я вивчився    читати,    писати,    трохи    рахувати,    вивчив    слов'янську граматику, щоб читати церковні книги... Хоч за мого часу уже кріпацького ладу ніби й не було, але капіталістичний лад мав свої неписані закони і засоби примушення - це матеріальна залежність незаможних трудівників від заможних багатіїв. Отож в силу цього закону поміщик звелів моїй матері забрати мене зі школи для того, щоб я більш постійною працею міг відробляти йому своє харчування. Цю вимогу поміщик навіть аргументував своєрідною філософією: чим менше знатиме -тим щасливішим буде...

Ця несправедливість так мене обурила, що я, незважаючи на вмовляння матері, залишив цього "ласкавого" пана Чубатого і найнявся до другого - Дзигмана в тому ж таки селі і теж до худоби підпасичем. Там я вже одержував 18 карбованців на рік, жив і харчувався в казармі з дорослими двораками і одержував на харчі вісім пудів жита і чотири пуди пшениці... У Дзигмана господарство було набагато більше, ніж у Чубатого, більш механізоване і більше працювало постійних двораків. Серед них був і мій знайомий - Мусій Тертушка, надзвичайно веселий і дотепний парубок: він влаштував мене туди на роботу і був моїм захисником і покровителем.

Розмови із Мусієм, з дідом Лукашем розпалювали моє бажання вчитися. Я все частіше умовляв матір залишити роботу в Чубатого і піти разом зі мною в Київ, але вона все вагалась... Нарешті після того, як пан, побачивши мене на кухні, розкричався на матір і вигнав мене з хати, мати "збунтувалась" і потребувала "рощот"...

Під осінь 1896 року, упакувавши у невеличкі клумаки свої скромні пожитки і взявши в руки патички, щоб боронитися від собак, ми з матір'ю на світанку рушили із села стернями навпростець до Києво-Житомирської "соші" (шосе), яка повинна була нас довести до самого чутого, але небаченого Києва... Ми орієнтувалися на спів півнів, на гавкіт собак, прямуючи до села Ставища, через яке пролягало шосе. Згодом піднялося сонечко, туман почав осідати і перед нами забіліло рівне, тверде, гладенько вкатане з камінного щебеню шосе як дорога майбутнього щастя"...

До відома читачів: книга Прохора Коваленка "Незабутнє" є у Парламентській бібліотеці України, що знаходиться у Києві на Європейській площі (початок вулиці Грушевського), а також у бібліотеці імені Вернадського, що біля автовокзалу. Є ця книга і в Осівецькому музеї.

Станіслав Губерначук 

Документальні згадки

Чимало ціннної інформації про Осівці середини XIX століття можна почерпнути із акту про переділ майна власника Осівець тих часів Станіслава Крижановського його синами. Із цього документу видно, що Крижановському належало в нашому селі 253 так звані ревізькі душі, себто молоді чоловіки, придатні до військової служби. У акті є ще й цинічне застереження, що вартість тих ревізьких душ дорівнює 45 тисячам рублів. Станіслав Крижановський був власником земель і лісів під Кочеровом, Забілоччям і навіть Царівкою. 

Його власністю було й село Лазарівка, яке він здавав у оренду. Тоді ж у Осівцях було кілька корчм ("питейних домів"), два магазини, водяний млин. І все те належало Крижановським. Серед керівників і господарників панського маєтку були посадовці: соцький, десяцький, наглядачі магазинів, три лісники. У документі згадується ряд прізвищ осівчан, які побутують і нині: Волощук, Мартиненко, Олексієнко, Чередниченко, Чорний та ін. До акту доданий лист про викуп у 1887 році частини земель Крижановських Товариством селян із 26 дворогосподарств. Очевидно, то селяни, які у 1885 році прибули у Осівці із Чернігівщини і заснували вулицю Кацапівку.
Ось уривки із розглянутого акту.
"Копія із книги Київської палати цивільного суду за №857
Передільний акт.
Спадкоємці покійного поміщика Станіслава Васильєва Крижановського - Аполінарій, Іполіт, Сигизмунд Крижановські надумали учинить між собою переділ нерухомої маєтності, що залишилась після смерті батька і заповіданого за духовним заповітом, представленому у Київській цивільній палаті 5 квітня 1853 року, що знаходиться в Київській губернії Радомисльського повіту в частині села Осівець, що складає ревізьких 253 

душі чоловічої статі селян вартістю сорок п'ять тисяч рублів сріблом, розділити таким чином:
1). усі економічно вигідні поля, орні і сінокосні на рудах, болотах і городах, а також поля й сінокоси вільних людей та сосновий ліс поблизу Кочерова і за Слободою Царівською, за спільною згодою всіх осіб переділені на 13 ділянок, позначених лісовими просіками.
4). Вибір селянських ділянок з двома жилими будинками проведений Крижановськими за вимогою - кому що залишилось -показаний по окремому селянському списку наділених землею орною, сінокосною і проведеному по жеребку самими землемірами.
5). Ділянка - Аполінарію, будинок зі всіма будівлями у частині, придбаній покійним батьком у поміщиці Мнішек, окрім молотильної машини... Іполіта (ділянка), який не має будинку і будівель, для яких визначене місце в урочищі с.Осівець, по дорозі, що веде в село Озеряни...
6). За духовним заповітом покійного батька, призначені сестрі Теофілі Засцінській у придане 5000 (тисяч) рублів сріблом, а із, селян одна чоловічої і дві жіночої статі душі... а саме Олексія Татенка із сімейством...
7). Дохід із корчм у селі Осівцях, а також із трактових корчм, що стоять при сосновім лісі Крижановських коло села Кочерів, рівно по конкурсовому та інших судових рішеннях визначений, орендний дохід із с.Лазарівка рівними долями всім братам належить і найм "питейних" будинків мусить завжди здійснюватися за згодою всіх братів і на узаконених умовах.
8). Сільський запасний магазин, що знаходиться у колишній частині маєтку, придбаний від графині Мнішек, мусить бути власністю двох братів: Аполінарія та Іполіта, інший же магазин із частиною поміщиків Радзієвських і Курмановичів повинен належати тільки Сигизмунду...
9). До складу надбання усіх братів Крижановських входить недіючий водяний млин, що знаходиться у селі Осівцях, який передільці зобов'язуються утримувати в належному стані...
11). Заміна посад соцького, десяцького, церковного старости, наглядача сільських запасних магазинів, наглядача селянських ділянок за призначенням власників виконуватися повинні в означенні терміни акуратно і сумісно і в такому порядку як до того було.
19). Показаний у другій дільниці селянин Віктор Чорний із його сімейством, відданий у 1855 році у (нерозбірливо), після його повернення на місце проживання, мусить належати брату Аполінарію Крижановському...
20). Розташована на громадській землі хата, у якій живе відставний солдат Ярмола Семенит, і город напроти сільської корчми усім передільцям належать і дохід із них кожний отримувати повинен у рівних долях...
23). До цього передільного акту на основі довіреного листа дворянки Теофіли Станіславівної Засцінської 5 липня 1857 року в Радомисльському повітовому суді... Колежський секретар Михайло Павлов Сашинський руку приклав. До цього передільного акту поміщик Титулярний радник Іполіт Станіславів Крижановський руку приклав. До цього передільного акту поміщик Титулярний радник Аполінарій Станіславів Крижановський руку  приклав. До цього передільного актупоміщик Титулярний радник Сигизмунд Станіславів Крижановський руку приклав...
Ця копія видана із Київського нотаріального архіву довіреному дворянки Леонтії Аполінарівої

Завістовській, дворянину Миколі Болеславовичу Засцінському на основі свідоцтва Київського окружного суду від квітня 1882 року за №9592...
На основі виконавчого листа Київського окружного суду від 26 травня 1882 року дворянка Леонтіна Аполінарівна Завістовська введена мною цього числа у володіння частиною маєтку, означеного у цій книзі передільного акту, що припадає за переділом на частину Титулярного радника Аполінарія Станіславова Крижановського... Судовий пристав С.Хрошевський...
Із зазначеного тут маєтку продано Товариству селян із 26 домогосподарств 327 десятин 27 соток (землі) по купчій, затвердженій 28 жовтня 1887 року... Виконуючий обов'язки старшого нотаріуса Н.Лєбєдєв. Із зазначеного тут маєтку продано Феодосію Мартиненку по купчій, затвердженій у липні 1889 року... п'ять десятин землі. Виконуючий справами старшого нотаріуса Ткаченко...
На оригіналі написано: у володіння вступила Леонтіна Аполінарівна Завістовська. При здійсненні сього вводу свідками були місцеві власники: дворянин Іосиф Федотів Неозялковський, підполковник Людвік Лемикович Люанський, Дворянин Адам Іванович Холодчевич. При здійсненні сього вводу знаходилися селяни с.Осівець Радомисльського повіту Олександр Григор'їв Волощук, Максим Семенів Чередниченко, Кіндрат Петрів Ратушенко і Юхим Євдокимів Олексієнко, а за тих неграмотних, за їхнім особистим проханням, і сам за себе Максим Чередниченко (розписався). При здійсненні сього вводу знаходився сільський староста с.Осівець селянин Григорій Ісакович Романюк. Ввід у володіння здійснив судовий пристав Семен Ярошевський."

Копію зняв Микола Каплаушенко Переклад з російської мови Станіслава Губерначука

Надзвичайно цікавими є для нас документи XIX ст., у яких фігурує чимало тодішніх осівчан із поширеними осівецькими прізвищами. Так, що той, хто знає своїх предків до п'ятого коліна може віднайти і свого далекого предка. Ось у 1850 році під "Геометричним соціальним планом земель, що знаходились у володінні осівецької Святоуспенської церкви" є приписка: "При перевірці церковних земель були жителі села Осівець: відставний унтер-офіцер Феодосій Тупаренко, Конон Кузьмич, Іосиф Губерначук, Пантелеймон Гончарук, Трофим Отрошок і Борис Топоренко".
Цей документ підписали: священник Климентій Рубакович, дворянин Чацький, поміщик Станіслав Крижановський, дворянин Радзікович та ін.
А в 1864 році у "Плані Київської губернії Радомисльського повіту Водотийської волості ділянок земель при селі Осівцях, відчужуваних на чиншевому праві із володіння дворянина Сигизмунда Крижановського..." згадуються такі осівчани: "Міщанин Франц Лукич Галецький, міщанин Лука Васильович Стременецький... селяни Олександр Приходько, Валентин Жигадло, Микита Семенович Карманюк, Павло Петрович Черидниченко, Тимофій Назарович Онищенко, Назар Ігнатович Левченко, Андрій Степанович Черниченко".
До "Геометричного плану села Осівець..." 1864 року додаються прізвища селян-власників орних земель: 

"Мирон Якута- 1 десятина 147 сажнів, 

Павло Боженко - 1 десятина 1235 сажнів, 

Стефан Артеменко - 1 десятина 1435 сажнів, 

Григорій Волощук - 1 десятина 2058 сажнів, 

Дем'ян Топоренко - 1 десятина 2108 сажнів, 

Зінько Тарасюк - 1 десятина 2050 сажнів, 

Кузьма Топоренко - 1 десятина 540 сажнів,

Григорій Кушнір - 1 десятина 322 сажні, 

Касьян Назарчук - 1 десятина 1920 сажнів, 

Варфоломей Кочан - 1 десятина 192 сажні, 

Степан Гончар- 1 десятина 1597 сажнів, 

Семен Якута - 3 десятини 112 сажнів, 

Іван Боженко - 1 десятина 1268 сажнів, 

Кирило Каплаушенко - 1 десятина 2107 сажнів, 

Йов Фещенко - 1 десятина 1856 сажнів, 

Єрмолай Шамрай- 1 десятина 1500 сажнів, 

Мирон Губернатчук - 1 десятина 469 сажнів, 

Павло Артеменко - 1 десятина 1008 сажнів, 

Ігнат Пампура - 1 десятина 1218 сажнів, 

Ігнат Герасимук - 2 десятини 1661 сажень, 

Тарас Кочар - 1 десятина 1061 сажень, 

Влас Губернатчук- 1 десятина 1200 сажнів, 

Ігнат Левченко - 1 десятина 1755 сажнів..."Коментар: із цього документу видно, що зразу після ліквідації кріпосного права (1860 рік) у Осівцях нараховувалося 24 сім'ї, які маючи трохи більше, як гектар землі могли хоч якось зводити кінці з кінцями. 

Сюди ще треба додати і дві сім'ї міщан Галецьких та Стременецьких. Решта осівецьких сімей, зрозуміло, були за межею бідності.