У кручі всеукраїнської недолі

Двадцяте століття, як почалося так і відзначалося протягом своєї тривалості великими потрясіннями і розореннями для цілої України і
для Осівець зокрема. Величезного лиха накоїла нам кількарічна громадянська війна на межі другого-третього десятиліть, яку затіяли російські комуністи-лєнінці. Російські лідерчуки різник ідеологічних спрямувань виборювали один у одного владу у Російській імперії, а ні за що, ні про що потерпав від їхньої гризні український народ. Бо саме на українські землі ліг увесь тягар тієї бойні - саме тут у нас товклися Дєнікін, Колчак, Муравйов, Щорс, Пархоменко та інші збоченці, верховодами у яких були осатанілі російські великодержавні шовіністи і російські комуністи-лєнінці.
На території України кілька літ протиборствували три сили: війська тільки-но створеної українськими патріотами української незалежної держави, які боронилися від російської агресії, війська російських комуністів (червоні), які перехопили владу у конаючій російській імперії та війська російських великодержавників-генералів (білі), що намагалися зберегти свою імперію. Усі ці сили спиралися на допомогу помічників-союзників з-за кордону (німців, поляків та ін.), які вторглися в Україну. Через наші Осівці, як згадували мій батько Сергій Губерначук та Сергій Овдієнко і Віктор Онищенко, проходили і німці, і поляки, і червоні, і дєнікінці.
У історичних книжках повідомляється, що у 1918 році німецькі війська ввійшли в Україну і окупували й Брусилів. У літературі ще радянського періоду розповідається, що на Брусилівщині проти німців вів підпільну боротьбу брусилівський комуністичний осередок. Залишилися спогади осівчан Євгенії Кузьменко та Віктора Онищенка, що з тим брусилівським комуністичним осередком були пов'язані й кілька осівецьких молодих людей. Про це була публікація у брусилівській газеті "Відродження" у 1990 році.
У серпні згаданий брусилівський комуністичний осередок надумав вигнати німців із Брусилова. Осівецьким парубкам, які контактували із тим осередком, доставили з підпільного комітету 2 ящики гранат, а в декого із хлопців були свої мисливські дробовики. Півтора десятка осівецьких сміливців приєдналися до таких же хлопців із Озерян та Привороття і рушили на Брусилів бити німців. Тяжко збагнути, на що розраховували ті підбурені російськими комуністами хлопці, ідучи із гранатою та дробовиком на вишколених, досвідчених у боях кайзерівських головорізів, озброєних гарматами, кулеметами, карабінами. Німці не підпустили селюків і на гарматний постріл до себе. Двоє осівчан Мусій Овдієнко та Яків Артеменко були убиті у короткій сутичці з німцями, а решта розбіглася. Для страху усім німці випустили по пару снарядів на Осівці, Озеряни, Привороття.
Окрім згаданих двох загиблих осівчан у спробі збройного повстання проти німців брали участь осівчани Прохор і Прокіп
Сущенки, Макар і Михайло Онищенки, Григорій та Федір Губерначуки, Прохір Артеменко, Дмитро Лакей, Пилип Карманюк, Яків Овдієнко, Микола Омельчук, Овсій Топоренко, Самійло Кочур. Згодом їх назвали червоними партизанами і на їхню честь пізніше нарекли перший осівецький колгосп - "Червоний партизан". Що керувало діями отих сміливців? Вигнати німецькі війська? Але німці тоді перебували в Україні, аби витіснити звідси ленінську орду і призупинити російське панування в Україні. Себто наші осівецькі "партизани" проявили політичну безграмотність - виступили проти одних наброд, але тим укріпляли владу інших, не менш загрозливих для українства російських наброд.
Якщо у 1918 році молодих осівчан російські комуністи обманом повели на кровопролиття, то у 1919 році комуністичне військо, ввійшовши у Осівці, силою загнало у загони полковника Пархоменка половину дорослих чоловіків-осівчан. Вони були задіяні в обозі та діючому червоному війську. Тобто молоді осівчани вільно-невільно допомогли російським комуністам задушити свою молоду українську державу, лідерами якої були наші патріоти Грушевський, Вінниченко, Петлюра, Огієнко та інші. Українці, як писав колись славний гетьман Іван Мазепа, знову "самі себе звоювали", допомогли нашим історичним ворогам-росіянам утримати нашу українську землю у своїх загребущих руках, розорити її та й наші душі. Єдиним вірним політичним орієнтиром і моральним мірилом для кожного українця у всі часи має бути свій національний патріотизм та українська національна ідея, суть якої - забезпечити самозбереження рідного українського етносу як єдиного національного організму, забезпечити його процвітання через розбудову української незалежної держави зі своєю українською патріотичною владою.
У 1919 році у Брусилові установилася російсько-більшовицька влада - волосна рада і ревком (революційний комітет). У Осівцях радянську сільську раду було обрано у жовтні 1922 року. За протоколом тодішніх сільських зборів, у Осівцях мешкало 1800 осіб. У 1920-1921 роках російсько-більшовицький режим викачав із України усі запаси зерна, що спричинило жахливий голод 21-22 років, під час якого вимерло голодною смертю до 2-х мільйонів українців. Осівецькі люди про той голод не згадували, можливо, він обійшов стороною наше село.
Але на Україну насувалася нова біда - затіяна Москвою колективізація сіл. Перший колгосп у Осівцях був створений, згідно документів, у 1929 році. Колгоспи організовували за вказівкою і під пильним наглядом Москви. Із Росії були спеціально наслані "погоничі" із російських комуністів. У Брусилівському районі секретарем райкому компартії був наставлений Новіков, головою райвиконкому Качинський, а керівником ЧК (служби безпеки) Гендельман та ін. У Осівцях у ті роки представниками району були наслані із Росії комуністи Кольцов, Сураєв, Гнєзділов, Положенцев та ін. Тим російським комуністам допомагали заганяти осівчан у колгосп наші ж осівецькі активісти із хитрунів, які мріяли отримати якусь вигоду із того, а також із деяких бідняків.
Перші колгоспники були зобов'язані давати внесок у так зване колективне господарство - коня, корову, борону, плуга тощо. А коли через рік погнали людей у колгосп силою, то люди опиралися у свій спосіб: зранку здавали у колгосп худобу, реманент, а вночі забирали кожний своє назад додому. У 1930 році у селі був створений другий колгосп із назвою імені Тельмана (це прізвище німецького єврея-соціаліста). А в 1935 році у селі виник третій колгосп імені Кірова (це прізвище російського комуніста - друга Сталіна).
Перед початком Другої світової війни осівецькі колгоспи були вже чималими господарствами. Так до складу колгоспу "Червоний партизан", що обіймав вулиці Замлинянівку та Козлянівку, входило 164 двори і 598 людей. За цим колгоспом було закріплено 948 гектарів орної землі. Колгосп імені Тельмана включав 89 дворів і 367 чоловік із землею 625 гектарів. До складу колгоспу імені Кірова входило 111 дворів, 160 осіб і 736 гектарів орної землі. Потенціал це величезний, але осівчани мали від того так званого колективного господарства доходів пшик. Усе вигрібалося, виміталося і відправлялося у так звані державні засіки, а колгоспникам оплачували їхню працю по 100 грамів зерна на один трудодень.
Україна завжди розглядалася Російською імперією як колонія, що мала поставляти хліб і гарматне м'ясо-солдатів. Те збереглося і при російсько-більшовицькій імперії під назвою СССР. Ось як надихав ще Ленін своїх поплічників на вивіз хліба із України: "Політбюро указує ЦККПУ (України), що повний збір продовольства на Україні, тобто 100% має для РСФСР (Росії) абсолютно корінне значення". Найкращим засобом викачування хліба та інших сільгосппродуктів були придумані комуністами колгоспи. Не могли вожді комуністів здійснювати у повному обсязі диктатуру саме без колективізації.
Улітку 1932 року за вказівкою Сталіна і участю Молотова й Кагановича у тодішній столиці України Харкові відбулася партконференція, на якій була оголошена рішуча боротьба проти так званих українських винуватців зриву хлібозаготівельної кампанії. Тоді ж у 1932 році із України до Росії було вивезено 200 мільйонів пудів хліба. І цього було для Москви замало, бо того ж року було розпочато розстріли українських державних службовців буцім-то за зрив хлібозаготівлі. Починався російсько-більшовицький терор проти українців. Пішли арешти, висилки у далекі російські тюрми і масові розстріли української інтелігенції, навіть комуністів. У так званій боротьбі з куркулями із 1929 до 1932 року було вивезено на північ Росії та в Сибір понад 7 мільйонів роботящих хазяйновитих українців, що дорівнювало населенню середньої європейської країни. На початку 1933 року Сталін розгортає нову кампанію викачування хліба із України, для чого направляє сюди своїх поплічників Постишева, Менделя, Балицького , Вегера та 15 тисяч російських комуністів як уповноважених в українські сільські райони. У цей же час Сталін оголошує війну вигаданому українському націоналізму. Знищуються навіть українські комуністичні діячі, звинувачені саме у націоналізмі. Серед тих діячів О.Шумський, М.Чечель, Ю.Тютюнник та сотні інших. Та найбільші втрати понесло українське селянство, залишене на зиму 1933 року без хлібних запасів, воно почало масово вимирати.
Ось як пише про події 1932-33 років в Україні британський історик Норман Дейвіс: "У 1932 - 1933 роках в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор як частину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні і люди були приречені на смерть. Мета полягала у знищенні української нації, а разом з нею і класового ворога". Закарбуймо: "штучно створений голодомор... (для) знищення української нації". Від того голодомору, за інформацією Н.Дейвіса, загинуло близько 7 мільйонів українців. А за даними різних зарубіжних та сучасних українських дослідників, за 1932 - 1933 роки в Україні вимерло з голоду від 7 до 14 мільйонів людей. Ось така розплата за нашу дурнувату любов до Росії - 7 мільйонів москалі насильно вивезли із України і стільки ж виморили голодом. А ми ще кажемо - брати!
І в наших Осівцях було розкуркулено біля 10 роботящих хазяйновитих господарів, а кількох із них та їхніх дружин вислано на російську північ. Серед розкуркулених був і осівецький сільський лікар Гофман. Дехто із висланих осівчан, як от Чорний Дорош і Гофман, загинув у тій російсько-більшовицькій неволі. Що таке розкуркулення? Це коли на обійстя роботящого і заможного українського селянина приходять уповноважений райкому компартії, міліціонер і свої сільські активісти і описують та забирають усе нажите господарем: худобу, хліб, вулики, жатки, плуги, борони, гроші та ін. Про деталі такого більшовицького погрому читачі мають змогу довідатися зі спогадів постраждалої у ті часи Чорної Дуньки.
Голод не обминув і наших Осівець. У своїх сумних спогадах осівчани, які пережили ті жахливі роки, свідчать, що у селі постійно забирали зерно спеціальні так звані буксирні бригади. До складу тих бригад входили свої ж осівецькі активісти, серед яких особливою бездушністю відзначалися, за згадками осівчан, Йосип Табачок і Василь Лисого (це їхні вуличні прізвиська). А ще час від часу районне керівництво насилало до Осівець такі ж бригади із сусідніх сіл під керівництвом кого-небудь із уповноважених райкому комуністичної партії. Осівчанам запам'ятався своїми звірствами уповноважений Сураєв.
За свідченнями очевидців-осівчан, у селі щодня помирало з голоду 5-Ю осіб. Вимирали навіть цілі сім'ї. Люди були змушені їсти дохлих (теж від голоду) коней, котів собак і навіть крис. А з настанням весни для їжі вживалися різні корінці: із рогози, півників. Вживатися у їжу і бур'яни та цвіт акації і липи. А на Брусилівщині почалося і людоїдство (канібалізм). У самому Брусилові сім'я з вуличним прізвиськом Ганаї з'їла сусідку та кілька старців. А в Соловіїці дві молоді жінки з'їли своїх немовлят, після чого збожеволіли. У Осівцях, за спогадами різних людей, померло з голоду у 33 році від сотні до двох сотень осіб.
Коли бувало розпитуєш старих осівчан про ті жахіття 33 року то помічаєш, що багато хто з них задається питанням, а хто ту голодовку зробив. Людям якось не хочеться вірити, щоб селяни, які виробляють продукти харчування, раптом умирали з голоду і щоб те спричинила державна влада. Так от, спеціальна комісія Конгресу СІЛА із українського голодомору дійшла висновку, що голод на Україні був створений штучно Сталіним та його оточенням Молотовим, Кагановичем, Постишевим і передусім саме ці керівники винні у геноциді проти українського народу. Один із поплічників Сталіна Мендель Хатаєвич після голоду зловтішався над трагедією українців: "Ми їм показали, хто тут господар". Нині дослідники українських голодоморів стверджують, що ті голодомори були частиною репресивно-терористичної політики російсько-комуністичної імперії стосовно українців з метою ліквідації національних свідомих патріотичних сил, здатних протистояти російсько-більшовицькому режимові і боротися за волю і незалежність України.
За кілька років до початку Другої світової війни Москва організувала масове вербування українців у Алтайський край. Із Осівець попалися на той гачок сімей 10-15, серед них сім'ї Онищенка Остапа, Онищенка Дмитра, Губерначука Сергія, Губерначука Антона та ін. Майже всі завербовані сім'ї через рік утікли із Алтаю і повернулися до Осівець. А серед тих, хто залишився на Алтаї, був і осівецький активіст зі своєю сім'єю на прізвисько Табачок. Старі люди розповідали, що той Табачок і на Алтаї відзначався аж занадтою любов'ю до радянської влади, за що його тамтешні люди зненавиділи і закопали живцем у землю, а з ним і його сина.
Разом із політично-соціальною революцією комуністи затіяли і революцію культурну, яку почали із ліквідації церков. Була зруйнована і осівецька церква. Розповідали, що коли із церкви скидали дзвони, то люди лягали під них. Старі люди не любили за такі "революції" Леніна, Сталіна та й усіх комуністів. Ще і в перші післявоєнні роки, коли бувало у гурті хто-небудь зі старих людей згадає Леніна, то інший його зупиняє: "Не згадуй мені отого дракона!" Більшовицька культурна революція принесла, щоправда, і певний позитив - були організовані так звані лікнепи (школи ліквідації неписьменства), а також клуби із гуртками самодіяльності. А іноді у клубі "крутили" й кіно. Тоді в Осівцях навіть була така приказка: "Нема хліба, нема сала - тільки кіна та вистави!"
Учителем у осівецькому лікнепі був мій батько - Губерначук Сергій Іванович, який до початку Громадянської війни закінчив медичну школу у місті Самарі. У драматичному гуртку осівецького клубу виділявся Павло Карманюк, який згодом закінчив вокальний факультет Київської консерваторії і став провідним співаком-баритоном Львівської опери, а потім і народним артистом СРСР та професором співу Львівської консерваторії. У кінці 20-х років у Осівцях запрацювала загальноосвітня школа. Збереглося фото 16 учнів-випускників,які закінчили сім класів у 1934 році. Кілька із тих випускників, зокрема Одарка Федоренко, Микола Шамрай. Марія Каплаушенко, Марина Дорошук, згодом здобули педагогічну освіту і в різні роки працювали учителями в осівецькіи школі, а Микола Шамрай багато років поспіль був ще й директором нашої школи. Прекрасний був педагог! У кінці 30-х років у Осівцях був відкритий фельдшерсько-акушерський медпункт. Організатором і багато років завідувачем того пункту був мій батько - Губерначук Сергій Іванович, який мав, як мовлено вище, медичну освіту і працював перед тим у Брусилівській лікарні. У довоєнні роки відбулися й значні адміністративні переміни в Україні і на Брусилівщині. Із протоколу 1922 року про вибори Осівецької сільської ради видно, що наше село причислялось до Кочерівської волості Радомишльського повіту Київської губернії. Власне, і в царські часи Осівці разом із Брусиловом та північною частиною теперішньої Брусилівщини були у складі Радомишльського повіту Київської губернії. У 1937 році із певних районів Київської та Вінницької областей була утворена Житомирська область, а в її складі і Брусилівський район, до якого відійшли й наші Осівці.
Перед початком Другої світової війни головами осівецьких колгоспів були: у "Червоному партизані" Митрофан Сидоренко, у колгоспі імені Кірова - Олександр Чередниченко, а в колгоспі імені Тельмана - Олександр Марчук.