Протокол виборів Осівецької сільської ради робочих і селянських депутатів Кочерівської волості Радомисльського повіту Київської губернії. 1922 року жовтня місяця ЗО дня під головуванням уповноваженого по виборах і членів сільської комісії Карманюка Ігната Микитовича проведені вибори сільської ради. Рада вибрана із кількості населення обох статей однієї тисячі вісімсот чоловік, у виборах приймали участь, що мали право згідно §§ 20 і 21 конституції сто вісімдесят чоловік. Були відсторонені як такі, що не мають права обирати, і бути обраними тридцять шість чоловік.
У раду вибрані:
1. Онищенко Олександр Олексійович
2. Яковенко Антон Григорович
3. Марчук Кіндрат Павлович
4. Чередниченко Федос Нестерович
5. Гончарук Іван Микитович
6. Марчук Гордій Андрійович
7. Артеменко Іван Степанович
8. Мартиненко Іван Никифорович
9. Губернатчук Григорій Миколайович
10. Лакей Саватій Стефанович
11. Артеменко Прохор Стефанович
12. Приходько Павло Єремійович
13. Стегнюк Сазон Федосович
14. Артеменко Нестор Наумович
15. Чорний Пилип Антонович
16. Герасимчук Яким Євдокимович
17. Овдієнко Денис Мосійович
18. Чередниченко Кузьма Петрович
Кандидати до них:
1. Дубовик Яким Олексійович
2. Назарчук Микола Григорович
Голова зборів Секретар Переклад із російської мови'Станіслава Губерначука.
Далі читачі мають нагоду ознайомиться зі спогадами осівчан про Громадянську війну, колективізацію та голодомор 1933 року.
Свідчення Віктора Павловича Онищенка.
Чи були із нашого села червоноармійці у громадянську війну? Аякже! Скільки хоч! Мій дядько Степан, Порфир Сущенко і багато, багато. Денікін взяв Брусилів, а у Високе підскочили червоноармійці-тавричани. Пархоменко стояв у Високому, а Денікін у Брусилові. Пархоменко мобілізував Ставища, Високе, Озеряни, Осівці. Пархоменко - полковник був вусатий такий, на карому коні, під'їхав у Осівці поповнить ряди. Вигнав осівчан на вигін, кулеметами оточив -записуйтесь у червоні ряди. Близько сотні чоловік із Осівець забрав. Він, Пархоменко, одержав завдання вигнать Денікіна із Брусилова. А в чому? Взуття нема. Хтось йому чи то підказав, а чи він сам догадався поїхати на ліса, у Борівку, Комарівку - там постоли люди плетуть. То він розпорядився: ану дери лико, давай постоли! А до постолів же треба й шнурки - то він їде в Осівці, Озеряни: ану давай жменю конопель битих, плети шнурки! А онуч нема? Ану давай рушники, витиральники селянські! Обув армію, за кулемети і пішов на Брусилів.
Підійшли тавричани до костьолу брусилівського, посилає Пархоменко одну роту центром Брусилова, другу роту поза Брусилова зліва, а третю через Цегельню, справа. -Як ура кричали, то в Осівцях чули. Денікін покидав гармати, обози, цукор і ходу на Водотиї. А як колгоспи організовували? Та з райкому компартії. У колективізацію секретарем райкому Новіков був, а головою райвиконкому -Качинський. Всі наслані, не наші. Пленум комуністів був, то Сталін виступав і дав команду ліквідувать куркуля як клас через суцільну колективізацію. Найперше провели колективізацію у Водотиях. Перед тим звідти 14 сімей заможників витаскали на острів Соловки. У нашому селі двох виселили - Чорного Дороша і Бендюка Марка. А в колгосп люди опиралися. Соловіївка, Осівці, Вільня останні пішли у колгосп.
Так от, приїхав отой Качинський, а з ним ще й з області представник і давай скликати збори. Зібрали і давай агітувать: отак, отакечки воно буде, мовляв, молочні ріки і що хоч. А баба Кандачка і питає: а що як я заболію, голубчику, то схочу молочка чи сальця? А той Качинський відповідає: бабуся, єслі ви заболіїте, то вас в больницю положать, у чисту постіль. І єслі доктор вам припише, то вам не тільки дадуть молочка напитися, а й у ванну молочну положать, а єслі болєзнь не пройде, то вас полосами сала' обложать, обв'яжуть і ви, бабуся, вилічитесь. Ну а всі на зборах: це ж як харашо буде! Ну й проголосували за колгосп.
І пішло - давай звозить фураж, вози, плуги, кремера, приводить коней. І в попа борони забрали, і в Охмана все забрали. А тоді якось поштар приніс у село газету, а там Сталін написав, що це неправильно, що в колгоспи заганяють силою, це справа добровільна. Так усі бігом у колгосп - той за свого плуга, той за борону, той за коня і додому. За два дні половина із колгоспу вийшла. Так 4 роки боротьба йшла. А вже Кольцов, теж насланий із Росії, загнав усіх осівчан у колгосп аж у 1934 році. А Вільня-село, то воно не здавалося в колгосп до останнього. Там люди виставили кордон з косами, з вилами навколо села - не підходь ніякий представник із району. Лікарів пропускають, начальство у школу пропускають, а районне начальство - не підходь. То те районне начальство визивало кінну міліцію аж із Києва, цілу сотню. Та так же не нападеш на село, то послали свого чоловіка, переодітого офіцера чи що. Він під'їхав до сільського кордону, показав документа, що мовляв, він у школу з якоїсь там справи. Ну йому - проїжджай. А тому чоловікові дали завдання, зібрати на селі загальні збори села і запропонувать вступити у колгосп. Якщо народ відмовиться, то він повинен був подати сигнал, одягаючи шапку, махнути нею. От він і зібрав збори, буцімто у справах школи, а тоді й говорить людям: це ж усі уже села у колгоспах, а ви підете чи ні? А народ увесь: Ні! Ні! То він шапкою отак - мах. А з-за горбка як вискочить кінна міліція, шашки наголо, тільки блись, блись на сонці, коні хропуть. Весь люд - караул. Баби в червоних кожухах тікають, кричать. Тут кіннота село оточила - а ну, давай у колгосп! Три дні та київська міліція постояла у Вільні, звезли зерно, забрали худобу -маєте тепер колгосп.
Чи забирали в нас зерно? Ну, аякже! Вилучали, забирали. Хто такий Йосип Табачук? Та це наш був, осівецький. Чорт-зна що було. Це він трусив хліб, а з ним ще кілька наших, осівецьких. Так, так. Чи вони організовували колгосп? Та ні - вони були буза, єрунда. Вони по селу собак лупили та язиком кругом: аля, аля - груди повиставляють. Бражка ще та. Косить не вміли. А зразу колгосп організовували Арсень Артеменко, Андронь Галецький. А той Табачок і Василь Лисого та ще дехто уже у голодовку "героями" стали - хліб трусили, лазили по хатах, припічки розбивали, вишукували, забирали усе підряд.
У голодовку у нас по 7-8 осіб за день умирало. Осівецьких може так чоловік сто, а може й до двох сотень тоді вимерло. Хоч може й перевалило за дві сотні. Отакі діла були чудеснії, щоб їх не бачить і не чуть. Забирала мертвих по селу бригада, у ній був і копач, і їздовий. їм кожний день давали за одного похованого покійника по кілу хліба -скільки поховають мертвих, стільки й хліба мають. У Вишеві одне одного їло і в Брусилові було зареєстроване людоїдство. А за Брусиловом, за Білою Церквою - там діла були ого-го!
Записав Станіслав Губерначук у 1997 році.
Спогади Чорної (Овдієнко) Дуньки.
Як у 29-му році мого батька розкуркулили ( говорить тихо, з острахом), то зразу ж батька й забрали. Поки я прибігла із сільради, то вже й корови нема, і нічого нема. Усе забрали - одних четверо нас залишилося. Я найстарша була. А тоді ще й матір забрали. Батька в Архангельськ забрали. Батько не вернувся, а мати вернулась... Тут моя оповідачка, що й так говорила з острахом, сполошилася, помітивши у моїх руках диктофона: А що це ти пишеш? Подожди! Не пиши! А я їй: Та Ви не бійтеся! Я буду так писати, що Вашого прізвища не буде. І тоді оповідачка уже продовжила розповідь. Ще я тобі скажу: мати моя була беременна, хоч їй було тоді під п'ятдесят. Народила мати ще й дитину, але не дала їй грудь - сказала, всерівно усі з голоду помремо. Дитинка вилася, вилася та й заколіла.
І менший мій братик умер із голоду. Та як умер! Питається у матері: мамо, а є у мене чиста сорочка і штани? А мати до нього: нащо сину? А я сьогодні умирать буду - ледве сказав. Переодягнувся, ліг у чисту постіль та за день і вмер. Мати теж із голоду вмерла. Як умирала, то просила: не ховайте мене без труни. А де її візьмеш, ту труну. Поклали просто у яму, тільки дверима накрили, що й ноги було видно. Я соломою ноги притрусила. А мені опісля все життя снилося, що мати просить мене, аби я їй ноги накрила.
Як надумаюсь, як надумаюсь, як це воно було, яка жисть складалася. У батька - під бляху хата була, сінник, льох, машина молотарка, ЗО вуликів, 40 гектарів землі. Ще дід землі накупив - він золото десь був викопав. Та все, що увесь рід приробив, комуністи забрали. Розорили! Як ото жидів колись розоряли... Один раз приходить батько увечері із гульні та й каже матері: Насте, іди знайди мені гарні онучі і кожуха - душа моя передчуває, що мене уже прийдуть забирать, бо вже по селах розкуркулюють і забирають. А до мене: а ти, дочко, щоб матір слухала. А вранці і прийшли - міліціонер і кілька наших, осівецьких. Питаєш, хто такі були осівецькі? Боюсь і називать, ще ж є сородичі їхні.
Уже, як батька забрали, прийшли до нас Йосип Табачок і кілька наших, осівецьких із ним забирати пожитки, що лишилися, і хату. А діти менші троє пищать, вищать. А Табачок на дітей: а мать їх так да перетак! За дітей і в льох і бабу в льох зачинив. А хату розібрали і забрали, забрали й плуги, вози, вулики. А через два тижні й матір забрали. Прийшов посильний із сільради: іди, Насте, у сільраду. А там сказали: іди збирайся - будем їхать. Поки мати йшла додому, то пищала і вищала, а за нею все село бігло. Я заходжу в хату, а мати, як здуріла -ходить, прощається з іконами, а тоді до людей у хаті: ану розетупіться. Я танцювать буду. І давай танцювать.
Комуністи забрали і всю батькову землю, а матері наділили всього 25 соток землі на Ковтуній горі, на піску. Там нічого не вродило, то мати й померла із голоду. А я тоді вже розписалася із Мусієм, то якось і вижили. Крім батька ще й інших людей у нас позабирали. У 28-му році Охмана (Гофман - вірно) забрали і все його добро забрали. Він лікарем у селі був - тиф, іспанку лікував і пані його ліки робила. У тюрмі Охман заявив голодовку, то його трійка судила. Не вернувся Охман. Ще Ігната Чайчиного забрали. Зерно в нього знайшли. А як забрали? Дали йому в сільраді пакет, занеси, мов, у район. А в тому пакеті все проти нього як куркуля написано. Не прийшов додому - посадили. Ще до голодовки свекруха мені каже: буде голодовка, бо, мовляв, у лютому гриміло і веселка над Костовцями стояла, а це на оказію зі сходу. Та ще добавляла: ти бач, як люди їдять, не можуть наїстися - перед голодовкою в людини дванадцять жил оживає. А ще у клубі сільському тоді кількох мужиків судили - Михайла Махтонового, Сєньку Овдієнка, ще когось. За балачки якісь, а чи що.
Як став колгосп - немає й Бога. Ніколи було молитися Богу. Думаєш, люди хтіли йти в колгосп? їй-Богу не хтіли! Хто зерно трусив? Боюсь називать, сородичі ще їхні є. У голодовку по сусідах страшне, як мерли! Тоді мерло по 5-7 душ щодня в селі. Мирон Арсенів (Чорний) пішов на Забару по корінці якісь та й там умер. У Чайки Прокоп теж у полі вмер, а Ривчин син під Кочуром на березі вмер. А Мар'ю Ривчину привезли на могилки ще живу. То вона просить: ви мене не закопуйте! Дайте хліба. Я їсти хочу і жить хочу.
Як згадаєш: така житка, така житка! Треба жить, що ж ти зробиш. А жить хочеться, що жила б і жила б вічно.
Записав Станіслав Губерначук у 1997 році
Згадує Артеменко Христя
У матері було шість дівчат і один хлопець. У голодовку рвали бур'ян, варили борщ - без картоплі. Добре у кого корова молоко давала. Ходили по рогозу аж під Містечко (село на Здвижі за 5-7 км від Осівець). Коріння тягли із тої грязі. Та пекли таке, наче ото пряники. Тощі люди, а треба ж принести з того Містечка мішок сирого коріння.
Голодовка - хай Господь милує! Людина лежить, умирає і просить їсти. А хто ж тобі дасть? Де воно візьме? Багато мерло. А ніякого жалю не було, що то вмерло. Думка - ти сьогодні, а я взавтра. По дві людини помирали у деяких сім'ях. В кого корова була, то той ще тримався, спасеніє було. Навесні почали мерти. Опухне людина, шкура тріскається, тече. Страшне було.
Це ж Василь Полушка казав: "Шкода кидать зеленого літа і Білого Світа, але прийдеться умирать". Помер. У Боженків був Яків. Умирає на вулиці. Б'є головою об землю, вибив яму. їсти хоче. А кончиться не може. Сусід помер - Гриша Полушка. Інвалід був на ногу. І дитя його померло. Щоб їх пощитав - скільки їх померло! У Вакули всі вмерли. І здорові люди були. Полю Коров'якову привезли до ями. А вона кричить: "Я ще жива!" Мусіло їсти одне одного -воно не з добра. А Бог його знає - чого воно таке було? Казали, кудись вивезли хліб і потопили. Активісти трусили хліб по селу - у горшку знайде квасолю -забере. Зайшли до одної баби, а вона сіла на клумачок на лежанці. Бригада тягне клумачка з-під баби. А полномочний каже: "Бабка, ти знаєш, кто я такой? Я Сураєв!" А вона: "А я Сурка!" За клумачка та й розсипала по хаті. Сураєв - із району, трусив зерно. То його всі й боялися. З ним ще чоловік три-чотири осівецьких, пожилі, не молоді хлопці. То тих поставлять, то тих. Міліціонерів не було - свої були кращі за міліціонерів.
Табачок? То ж такий був, дуже вже! Як здумаю за того Йосипа (Табачка). їде раз на підводі, почув, що в людини, сусідки моєї, жорна гудуть, б'є у двері. А вона глуха була - не чує. То він одбив двері, за жорна - несе на підводу. А вона йде за жорнами та: "Святий Спас! Ти мене не спас!" (На Спаса було). Той Йосип був на все село король. Людей грабив. Не начальником був. Розкуркулили Гречаника. Зайця розкуркулили. Повисилали. Хати розкидали. Дітей виганяли з хати. Опору куркулі не чинили. А які вони куркулі були? Скажіть? Проста хата. Кусок хліба чуть чоловік мав - його щитають куркулем. Худобу забирали у колгосп. І хліб. Він без хліба сидів, а вже щитавсь куркулем!
Люди скаржились одне одному. Проклинали комуну. Що хоч про колгоспи казали. Всякі були придумки - про Леніна, про Сталіна.
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий