Свідчать Платон і Данька Губерначуки.
Першого року без внеску у колгосп не брали. На другий рік погнали силою. І на третій рік погнали силою.
Чого голод почався? А Бог його знає. Усе вродило! Ще й хороший урожай був! Позабирали. Йосип Табачок? Це він забирав. То сволоч! І родичів не жалів. А ще Василь Лисого. І ніде не заховаєш. І в глечиках, і за іконами, і за картинами - хто покладе, трохи сховає. У бригаді, що трусила, було десь чоловік 15. А приходили трусить і чужі. Прийшла раз комуна - комсомольці із Старицького (село за 15 км від Осівець). Самі голі, босі, а де хоч, там шукали - в печах, і під припічками, шомполами під лавками штрикали.
У селі заможниками були: Каленик, Індик, Дорош, Марко. Землі їхні забрали. Індик - куркуль? Він же куска хліба не з'їв. Ото тільки надбав тої землі і довбається, як жук. Ходить у свиті, шапці. Робив чорно-темно. Він раз у год заколе поросятко, спече паску, ото що з'їсть тую паску. Опору не було. У вікна ніхто не стріляв. Гофмана вислали. Гофман був не пан. Був такий хороший чоловік, лікар. У нього хліви були, клуні, конюшні. Все те забрали під колгосп.
Коли трусили зерно, міліціонерів не було. Ходили кожний божий день і трусили. Позабирали - лягай і вмирай. Багато людей повмирало. Щитай з кожної хати залишилась 1-2 душі, а то всі повмирали. У Ривки в сім'ї всі вимерли: Василь, Мар'я, Хома, стара баба. Куп'як помер у чистім полі. Щодня не було такої хати, щоб не було мерців. Ніхто нікому їсти не носив - де воно візьме. Василь Боженків. О-о! Як він бідний умирав! Не проти ночі згадувать. Бачу виліз у двір, вирве спориш, а їсти не може. Упаде і реве, і реве. Така смерть! Страшне! І так не дуже наче й худий був. Пухлий. Бідував. Ховали мерців на могилках. Була і спільна яма. У жнива ту спільну могилу розрівняли і зробили точок. Усі жнива там молотили ціпами жито і пшеницю. А потім хтось заборонив.
Що ж їли? Помираючим із колгоспу нічого не виділяли. Своїм колгоспникам зварять якоїсь баланди і вивезуть у поле - їжте. Що бачили люди, те їли. Хто чим міг, тим спасався. Не знаю, але казали -їли і миші, і криси, і котів. Тютячка, кажуть, криси їла. Коріння копали. Рогози і півників. Сестра Настя ходила аж у Старицьке і в Містечко, накопувала. Посушить, потовче, напече якихось отих маланіків. Я як з'їв, то опух, нічого не бачу. Кажу, я лучче вмирать буду, а їсти цього не буду. Опух - на коня вилізти не можу.
Мертвих звозила на могилки бригада. Кожен день мертвих привозили. Одного разу привезли до ями Майку Ривчину, тільки хотіли воза перекинуть над ямою, а вона встає на возі та: "Дядьку, я їсти хочу". То вся бригада за заступи та ходу з могилок. А Майка встала та й пішла, але на другий день умерла.
Клуб у селі зробили раніше, ще до колгоспів. Кіно крутили, але рідко. Тоді приказка така була: "Нема хліба, нема сала - тільки кіна та вистава". А ще така була пісня: "Устань Лєнін подивися, як колгоспи розжилися. Хата раком, клуня боком, ще й кобила з одним оком".
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.
Зі слів Секлити Шамрай. У 33-му році на осівецьких могилках якийся дід чи дядько викопував ями для мерців за кусок хліба. Він же відрізав від тіла мерців шматки м'яса, тут варив і їв. Так він і жив на могилках. У жнива (на початку) з поля привезли на могилки напівживу бабу. Звали її Марта, а чи Марфа. Казали, що її ще напівживу кинули у яму.
Записав Станіслав Губерначук у 70-х роках.
Зі слів Фещенка Марка та Ганни Гончарук.
Трусили зерно буксирні бригади. Бригади були по 5-Ю чоловік та ще й міліціонери. Бригади переводили із села в село. Наших на чужі села, а з чужих сіл до нас. Люди віддавали все мовчки. Страшне було, голубчику, війна страшна, а це ще страшніше.
Під тинами люди виїли чисто калачики. Копали півники, сушили, товкли у ступі і млинці пекли. Умирали під тинами. Людей ховали у ями без трун, у рядюжках. І хто її ту голодовку зробив? Війну важко було пережить - голод іще страшніше.
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.
Спогади Євгена Мартиненка - багатолітнього в 'язня сталінських концтаборів (Уривок із його статті у газеті "Молода гвардія " за 1990 р.)
...колективізацію спостерігав уже більш осмислено. Спочатку вона нагадувала якусь чудернацьку гру: зранку звозили на колгоспне подвір'я реманент, зводили коней, а вночі люди розбирали своє майно по домівках. Тоді сільський "комуністичний авангард": Кольцов, Сураєв, Гнєздилов - вирішили "прижати". За вказівкою згори був винайдений класовий ворог - куркулі. Хто ж ними виявився? Хто ховався за цим страшним словом?
Дах на хаті цинковий - куркуль, маєш 2-3 корови, коней -куркуль, є в господарстві жатка-"лобогрійка" - куркуль. Не бралось до уваги, що куркулі ці - найпрацьовитіші люди в селі, які спали на кулаці, день і ніч у полі самих себе і свої сім'ї вкладали в землю. Навіть сім'ї ті заводили великі - щоб були помічники в господарстві. А ледарі, нетямущі ратували за колгосп - в надії, що суспільна праця покриє власну безгосподарність, в надії на колгоспну манну небесну...
Колгосп у Осівцях уперто не тримався купи. У селянській свідомості "спільне" аж ніяк не асоціювалося зі "своїм, господарським". Коней уже й не забирали додому - вони падали з ніг від безкорм'я. Тоді ж уповноважений райкому партії Сураєв висловив думку "розуму і честі": "Лошадь - ето гусєнь, которую надо унічтожать. Вот трактор -ето дєло, єго і корміть нє надо". Весною 1931 року ота конаюча від голоду "гусєнь" ходила вулицями і скубала стріхи хат. Старі люди казали: недалекий той час, коли попід стрішшю підуть і люди, нещасні й нікому не потрібні. І час той - голодомор - уже хижо шкірився на порозі. Непосильно великі контрактації викачували хліб у селян до зернини. Виконував податок - накладали зустрічний за тих, хто не виконував.Дехто ховав хліб у ямах, навіть у горщиках, та очолювані культармійцями бригади пильно стежили за тим, щоб у жодній хаті не завелася "зайва" зернина. Тим більше, що їм створили конкуренцію -бригади з тих, хто не виконав податку, шукали хліб у тих, хто вже встиг його здати. Село розколювалося надвоє, тріщало, стогнало, вбивало віковічні зв'язки і мерло. Двоюрідний брат поліз до сусіда у город по зелень цибулі і був убитий на місці. Ніякого суду над убивцею годувальника сім'ї із 8 чоловік не було.
У голодовку ноги людей наливалися водою, там, де хтось сидів, залишалася калюжа. Матері їли своїх дітей, мерців звозили за мізерний пайок до братських могил. Траплялося туди скидали і живих, але безсилих. Селяни їли горобиний щавель, рогозу, просто траву.
Зі спогадів Домки Губерначук.
У громадянську війну, як зайшли в Осівці поляки, то пішли шукать підводи, аби зброю везти, чи що. А в Дорощука тоді була у дворі кузня, а там якраз якийся червоноармієць із Брусилова коня кував, як побачив поляків, то ходу на Брусилів своїм сповістить. Тоді почалася така бійня. Поляки втікали полями, житами, тільки каски їхні виблискують. Червоні тоді багато тих поляків під нашим селом вибили.
А з голодовки пам'ятаю ось таке. Аж за Новаком, за млином, колгосп був насіяв мальви для лікарства. За її обробіток по одному кілограму хліба давали за день роботи. Ото йду я з тої мальви додому, аж бачу, дівчата Вакулині - Мар'я та її сестра у мішку несуть м'ясо із дохлої коняки, що тут у канаві лежала. А в Озерянах, розказували, у голодовку було таке: якась жінка вела через Озеряни куплену на базарі корову і попросилася на ніч переночувать, то господарі її убили і закопали на городі, а на тому місці насадили тютюну. Корову, звісно, забрали.
Записав Григорій Губерначук
Спогади Гончарук Ганни Іпполітівни.
У наших Осівцях було аж три колгоспи. Перший із них -"Червоний партизан" зробили у 1929 році, другий у 1930, а третій - вже після голодовки, у 1935 році. Першими колгоспниками стали тоді безпросвітні бідняки і, вибач мені, такі ж безпросвітні ледарі. Якось воно тоді так хитро робилось: ніби-то силою у колгоспи й не записували, але й людям нікуди було й діватися. Робилось усе за допомогою голоду. Із тих, хто хотів жити осібно і господарювати на власній землі, спочатку вимагали здавати державі стільки-то хліба, а потім додавали до зданого зерна іще певну кількість, аж поки в людини не вигрібали усього хліба і вона змушена була, аби не вмерти з голоду, записуватися до колгоспу.
Як настала голодовка, тоді люди мерли, як мухи. Для колгоспників у цей час варили баланду і тим пісним наїдком годували колгоспників, годували безплатно. Тоді по селах настали страшні часи. Розкажу ось таке. Була пізня осінь, а нас, колгоспників, послали аж під Костовці гребти стернище для колгоспної худоби. Гребемо, аж гульк - від недалекої копички дибає до нас дитинка-дівчинка, ледве бідолашне переставляє ноги. Босі ноги, аж сині. А вже ж і приморозки вдарили. Розпалили ми тоді вогонь, обігріли її, а хто що мав зі злиденного наїдку, все віддав стражденній до останку. А потім - хто хустку, хто якусь іншу лахманину знімав із себе і одягав на дитину, аби вберегти від холоду босі ноженята і захололе тремтяче тіло. Трохи нагрівшись маленька повідала нам, що її батьків за невиконання здачі зерна вислали невідомо куди, а їй рідня порадила утікати із села. Ото й поневіряється сердешне по скиртах. Хто зна, чи й вижило тоді те дитя. Ще й сьогодні стоїть воно у мене в очах.
Аж у кінці тридцятих років відступив голод. Але ж скільки то людей безневинних постраждало! Робили ми в колгоспі дуже важко. Техніки, вважай, майже не було, все на наші руки вироблені та воли й коні прийшлося. І все те робилось нами, як ми тоді поміж собою говорили, вибачай, за "дурну палку" - так ми колгоспний трудодень називали. Тим, хто вступив до колгоспу давали книжечки, комнезамівськими вони називалися. Червоні на них такі були обкладинки. Ото на ті книжечки у голодовку видавали баланду, а в магазині дещо із краму. Є книжечка - щось з'їси, немає - помирай із голоду.
Тих, хто не йшов у колгосп добровільно, тоді куркулями називали і висилали у Сибір, на Алтай. А збіжжя, яке залишалось після них та їхні хати, хліви, клуні, засіяні поля - усе до колгоспної власності зараховувалося. Із їхніх розібраних будівель зводили колгоспні конюшні, корівники, комори та інше. Та й увесь реманент розкуркулених звозився до колгоспу, ну то плуги, борони, скрепатори.
Не доведи, Господи, вам молодим бачити отаке, що ми пережили тоді. Ідеш, бувало, вулицею, а попід тинами опухлі від голоду люди вмирають і просять хоч чимось їх порятувати. А, вибач, вошей тоді в людей було, як трави. І жодного дня без покійника не обходилось. Голова сільради давав здоровим кілограм хліба за викопану яму для поховання мертвого. На Цибулівці-вулиці, пам'ятаю, померла разом уся сім'я Ривків. Довго лежали вони, аж поки люди їх побачили. Склали їх тоді на підводу, привезли на могилки і просто перекинули вози, щоб вони впали у яму. Бувало, йде людина із Брусилова і на дорозі падає від немочі. Отак і вмирає у дорозі.
А в той час активісти ходили по селу із уповноваженим із району і шукали по хатах зерно. Навіть землю штрикали стальними штрикачками, шукаючи, де може закопане зерно. Переказували тоді люди, що тієї пори на Заході перед нашими кордонами стояло багато ешелонів із продовольством. А на них були написи: "Допомога Україні". Тільки Сталін від допомоги відмовився, на увесь Світ сказав: "Україна не голодує".
Думаю собі, що я на сьогодні найстаріша у селі, вже пішов 93-й рік. Інколи й сама собі дивуюся, що прожила так довго. Але хоч і старою стала та немічною, а пам'ятаю колишнє дуже добре. Розкажу я тобі ще про нашу церкву. Гарною вона була в нашім селі: дерев'яна, з красивими куполами, високою дзвіницею. Я ще змалечку бігала до храму. На хорах гарно дуже співала півча...
А перед війною Сталін сказав, щоб церкви порозбирали. У нашій спочатку скинули на землю хрест, а тоді вже взялися за куполи та дзвони. Тоді, пам'ятаю, осівчани шепталися поміж собою, що оті дзвони хтось уночі переховав і закопав на батюшчиному городі. Хто зна? А люди дуже вже жалкували за церквою. Уже перед самісінькою війною із церкви зробили клуба. Коли почалася війна і в село зайшли німці, то в будівлі церкви, у її частині, лежали поранені німецькі солдати. А як хтось із них умирав од ран, то ховали його неподалік. Могили німці розмічали рівненько під шнурок, але ями копали неглибокі. А у незайнятій частині церкви німці дозволяли проводити молебні, навіть вінчатися дозволялося. І знаходились охочі до того серед осівчан.
Пам'ятаю, коли німці підійшли до нашого села, то моя сім'я і багато осівчан подалися берегами до Костовців, а потім із переляку забігли аж у Містечко. Та недовго ми переховувалися там по погребах. Німець же пішов на машинах і танках. Хіба ж утечеш? Повилазили ми зі схованок - а кругом німота. Проте вони нас не займали. Ми ж бачачи, що переховування зайве, пішли назад до свого села і більше з нього не потикалися нікуди. А в селі у цей час хазяйнували поліцаї. Вони всі були із наших, осівецьких. І староста - теж. А німців майже ніколи не бувало, хіба-що інколи навідувались тилові команди. Колгоспи теж при німцях збереглись. Люди ходили на роботу, як і ходили, сіяли, садили. Дещо від вирощеного перепадало й людям, а то йшло на німецьку армію.
Записав Микола Каплаушенко
Першого року без внеску у колгосп не брали. На другий рік погнали силою. І на третій рік погнали силою.
Чого голод почався? А Бог його знає. Усе вродило! Ще й хороший урожай був! Позабирали. Йосип Табачок? Це він забирав. То сволоч! І родичів не жалів. А ще Василь Лисого. І ніде не заховаєш. І в глечиках, і за іконами, і за картинами - хто покладе, трохи сховає. У бригаді, що трусила, було десь чоловік 15. А приходили трусить і чужі. Прийшла раз комуна - комсомольці із Старицького (село за 15 км від Осівець). Самі голі, босі, а де хоч, там шукали - в печах, і під припічками, шомполами під лавками штрикали.
У селі заможниками були: Каленик, Індик, Дорош, Марко. Землі їхні забрали. Індик - куркуль? Він же куска хліба не з'їв. Ото тільки надбав тої землі і довбається, як жук. Ходить у свиті, шапці. Робив чорно-темно. Він раз у год заколе поросятко, спече паску, ото що з'їсть тую паску. Опору не було. У вікна ніхто не стріляв. Гофмана вислали. Гофман був не пан. Був такий хороший чоловік, лікар. У нього хліви були, клуні, конюшні. Все те забрали під колгосп.
Коли трусили зерно, міліціонерів не було. Ходили кожний божий день і трусили. Позабирали - лягай і вмирай. Багато людей повмирало. Щитай з кожної хати залишилась 1-2 душі, а то всі повмирали. У Ривки в сім'ї всі вимерли: Василь, Мар'я, Хома, стара баба. Куп'як помер у чистім полі. Щодня не було такої хати, щоб не було мерців. Ніхто нікому їсти не носив - де воно візьме. Василь Боженків. О-о! Як він бідний умирав! Не проти ночі згадувать. Бачу виліз у двір, вирве спориш, а їсти не може. Упаде і реве, і реве. Така смерть! Страшне! І так не дуже наче й худий був. Пухлий. Бідував. Ховали мерців на могилках. Була і спільна яма. У жнива ту спільну могилу розрівняли і зробили точок. Усі жнива там молотили ціпами жито і пшеницю. А потім хтось заборонив.
Що ж їли? Помираючим із колгоспу нічого не виділяли. Своїм колгоспникам зварять якоїсь баланди і вивезуть у поле - їжте. Що бачили люди, те їли. Хто чим міг, тим спасався. Не знаю, але казали -їли і миші, і криси, і котів. Тютячка, кажуть, криси їла. Коріння копали. Рогози і півників. Сестра Настя ходила аж у Старицьке і в Містечко, накопувала. Посушить, потовче, напече якихось отих маланіків. Я як з'їв, то опух, нічого не бачу. Кажу, я лучче вмирать буду, а їсти цього не буду. Опух - на коня вилізти не можу.
Мертвих звозила на могилки бригада. Кожен день мертвих привозили. Одного разу привезли до ями Майку Ривчину, тільки хотіли воза перекинуть над ямою, а вона встає на возі та: "Дядьку, я їсти хочу". То вся бригада за заступи та ходу з могилок. А Майка встала та й пішла, але на другий день умерла.
Клуб у селі зробили раніше, ще до колгоспів. Кіно крутили, але рідко. Тоді приказка така була: "Нема хліба, нема сала - тільки кіна та вистава". А ще така була пісня: "Устань Лєнін подивися, як колгоспи розжилися. Хата раком, клуня боком, ще й кобила з одним оком".
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.
Зі слів Секлити Шамрай. У 33-му році на осівецьких могилках якийся дід чи дядько викопував ями для мерців за кусок хліба. Він же відрізав від тіла мерців шматки м'яса, тут варив і їв. Так він і жив на могилках. У жнива (на початку) з поля привезли на могилки напівживу бабу. Звали її Марта, а чи Марфа. Казали, що її ще напівживу кинули у яму.
Записав Станіслав Губерначук у 70-х роках.
Зі слів Фещенка Марка та Ганни Гончарук.
Трусили зерно буксирні бригади. Бригади були по 5-Ю чоловік та ще й міліціонери. Бригади переводили із села в село. Наших на чужі села, а з чужих сіл до нас. Люди віддавали все мовчки. Страшне було, голубчику, війна страшна, а це ще страшніше.
Під тинами люди виїли чисто калачики. Копали півники, сушили, товкли у ступі і млинці пекли. Умирали під тинами. Людей ховали у ями без трун, у рядюжках. І хто її ту голодовку зробив? Війну важко було пережить - голод іще страшніше.
Записав Станіслав Губерначук у 1997 р.
Спогади Євгена Мартиненка - багатолітнього в 'язня сталінських концтаборів (Уривок із його статті у газеті "Молода гвардія " за 1990 р.)
...колективізацію спостерігав уже більш осмислено. Спочатку вона нагадувала якусь чудернацьку гру: зранку звозили на колгоспне подвір'я реманент, зводили коней, а вночі люди розбирали своє майно по домівках. Тоді сільський "комуністичний авангард": Кольцов, Сураєв, Гнєздилов - вирішили "прижати". За вказівкою згори був винайдений класовий ворог - куркулі. Хто ж ними виявився? Хто ховався за цим страшним словом?
Дах на хаті цинковий - куркуль, маєш 2-3 корови, коней -куркуль, є в господарстві жатка-"лобогрійка" - куркуль. Не бралось до уваги, що куркулі ці - найпрацьовитіші люди в селі, які спали на кулаці, день і ніч у полі самих себе і свої сім'ї вкладали в землю. Навіть сім'ї ті заводили великі - щоб були помічники в господарстві. А ледарі, нетямущі ратували за колгосп - в надії, що суспільна праця покриє власну безгосподарність, в надії на колгоспну манну небесну...
Колгосп у Осівцях уперто не тримався купи. У селянській свідомості "спільне" аж ніяк не асоціювалося зі "своїм, господарським". Коней уже й не забирали додому - вони падали з ніг від безкорм'я. Тоді ж уповноважений райкому партії Сураєв висловив думку "розуму і честі": "Лошадь - ето гусєнь, которую надо унічтожать. Вот трактор -ето дєло, єго і корміть нє надо". Весною 1931 року ота конаюча від голоду "гусєнь" ходила вулицями і скубала стріхи хат. Старі люди казали: недалекий той час, коли попід стрішшю підуть і люди, нещасні й нікому не потрібні. І час той - голодомор - уже хижо шкірився на порозі. Непосильно великі контрактації викачували хліб у селян до зернини. Виконував податок - накладали зустрічний за тих, хто не виконував.Дехто ховав хліб у ямах, навіть у горщиках, та очолювані культармійцями бригади пильно стежили за тим, щоб у жодній хаті не завелася "зайва" зернина. Тим більше, що їм створили конкуренцію -бригади з тих, хто не виконав податку, шукали хліб у тих, хто вже встиг його здати. Село розколювалося надвоє, тріщало, стогнало, вбивало віковічні зв'язки і мерло. Двоюрідний брат поліз до сусіда у город по зелень цибулі і був убитий на місці. Ніякого суду над убивцею годувальника сім'ї із 8 чоловік не було.
У голодовку ноги людей наливалися водою, там, де хтось сидів, залишалася калюжа. Матері їли своїх дітей, мерців звозили за мізерний пайок до братських могил. Траплялося туди скидали і живих, але безсилих. Селяни їли горобиний щавель, рогозу, просто траву.
Зі спогадів Домки Губерначук.
У громадянську війну, як зайшли в Осівці поляки, то пішли шукать підводи, аби зброю везти, чи що. А в Дорощука тоді була у дворі кузня, а там якраз якийся червоноармієць із Брусилова коня кував, як побачив поляків, то ходу на Брусилів своїм сповістить. Тоді почалася така бійня. Поляки втікали полями, житами, тільки каски їхні виблискують. Червоні тоді багато тих поляків під нашим селом вибили.
А з голодовки пам'ятаю ось таке. Аж за Новаком, за млином, колгосп був насіяв мальви для лікарства. За її обробіток по одному кілограму хліба давали за день роботи. Ото йду я з тої мальви додому, аж бачу, дівчата Вакулині - Мар'я та її сестра у мішку несуть м'ясо із дохлої коняки, що тут у канаві лежала. А в Озерянах, розказували, у голодовку було таке: якась жінка вела через Озеряни куплену на базарі корову і попросилася на ніч переночувать, то господарі її убили і закопали на городі, а на тому місці насадили тютюну. Корову, звісно, забрали.
Записав Григорій Губерначук
Спогади Гончарук Ганни Іпполітівни.
У наших Осівцях було аж три колгоспи. Перший із них -"Червоний партизан" зробили у 1929 році, другий у 1930, а третій - вже після голодовки, у 1935 році. Першими колгоспниками стали тоді безпросвітні бідняки і, вибач мені, такі ж безпросвітні ледарі. Якось воно тоді так хитро робилось: ніби-то силою у колгоспи й не записували, але й людям нікуди було й діватися. Робилось усе за допомогою голоду. Із тих, хто хотів жити осібно і господарювати на власній землі, спочатку вимагали здавати державі стільки-то хліба, а потім додавали до зданого зерна іще певну кількість, аж поки в людини не вигрібали усього хліба і вона змушена була, аби не вмерти з голоду, записуватися до колгоспу.
Як настала голодовка, тоді люди мерли, як мухи. Для колгоспників у цей час варили баланду і тим пісним наїдком годували колгоспників, годували безплатно. Тоді по селах настали страшні часи. Розкажу ось таке. Була пізня осінь, а нас, колгоспників, послали аж під Костовці гребти стернище для колгоспної худоби. Гребемо, аж гульк - від недалекої копички дибає до нас дитинка-дівчинка, ледве бідолашне переставляє ноги. Босі ноги, аж сині. А вже ж і приморозки вдарили. Розпалили ми тоді вогонь, обігріли її, а хто що мав зі злиденного наїдку, все віддав стражденній до останку. А потім - хто хустку, хто якусь іншу лахманину знімав із себе і одягав на дитину, аби вберегти від холоду босі ноженята і захололе тремтяче тіло. Трохи нагрівшись маленька повідала нам, що її батьків за невиконання здачі зерна вислали невідомо куди, а їй рідня порадила утікати із села. Ото й поневіряється сердешне по скиртах. Хто зна, чи й вижило тоді те дитя. Ще й сьогодні стоїть воно у мене в очах.
Аж у кінці тридцятих років відступив голод. Але ж скільки то людей безневинних постраждало! Робили ми в колгоспі дуже важко. Техніки, вважай, майже не було, все на наші руки вироблені та воли й коні прийшлося. І все те робилось нами, як ми тоді поміж собою говорили, вибачай, за "дурну палку" - так ми колгоспний трудодень називали. Тим, хто вступив до колгоспу давали книжечки, комнезамівськими вони називалися. Червоні на них такі були обкладинки. Ото на ті книжечки у голодовку видавали баланду, а в магазині дещо із краму. Є книжечка - щось з'їси, немає - помирай із голоду.
Тих, хто не йшов у колгосп добровільно, тоді куркулями називали і висилали у Сибір, на Алтай. А збіжжя, яке залишалось після них та їхні хати, хліви, клуні, засіяні поля - усе до колгоспної власності зараховувалося. Із їхніх розібраних будівель зводили колгоспні конюшні, корівники, комори та інше. Та й увесь реманент розкуркулених звозився до колгоспу, ну то плуги, борони, скрепатори.
Не доведи, Господи, вам молодим бачити отаке, що ми пережили тоді. Ідеш, бувало, вулицею, а попід тинами опухлі від голоду люди вмирають і просять хоч чимось їх порятувати. А, вибач, вошей тоді в людей було, як трави. І жодного дня без покійника не обходилось. Голова сільради давав здоровим кілограм хліба за викопану яму для поховання мертвого. На Цибулівці-вулиці, пам'ятаю, померла разом уся сім'я Ривків. Довго лежали вони, аж поки люди їх побачили. Склали їх тоді на підводу, привезли на могилки і просто перекинули вози, щоб вони впали у яму. Бувало, йде людина із Брусилова і на дорозі падає від немочі. Отак і вмирає у дорозі.
А в той час активісти ходили по селу із уповноваженим із району і шукали по хатах зерно. Навіть землю штрикали стальними штрикачками, шукаючи, де може закопане зерно. Переказували тоді люди, що тієї пори на Заході перед нашими кордонами стояло багато ешелонів із продовольством. А на них були написи: "Допомога Україні". Тільки Сталін від допомоги відмовився, на увесь Світ сказав: "Україна не голодує".
Думаю собі, що я на сьогодні найстаріша у селі, вже пішов 93-й рік. Інколи й сама собі дивуюся, що прожила так довго. Але хоч і старою стала та немічною, а пам'ятаю колишнє дуже добре. Розкажу я тобі ще про нашу церкву. Гарною вона була в нашім селі: дерев'яна, з красивими куполами, високою дзвіницею. Я ще змалечку бігала до храму. На хорах гарно дуже співала півча...
А перед війною Сталін сказав, щоб церкви порозбирали. У нашій спочатку скинули на землю хрест, а тоді вже взялися за куполи та дзвони. Тоді, пам'ятаю, осівчани шепталися поміж собою, що оті дзвони хтось уночі переховав і закопав на батюшчиному городі. Хто зна? А люди дуже вже жалкували за церквою. Уже перед самісінькою війною із церкви зробили клуба. Коли почалася війна і в село зайшли німці, то в будівлі церкви, у її частині, лежали поранені німецькі солдати. А як хтось із них умирав од ран, то ховали його неподалік. Могили німці розмічали рівненько під шнурок, але ями копали неглибокі. А у незайнятій частині церкви німці дозволяли проводити молебні, навіть вінчатися дозволялося. І знаходились охочі до того серед осівчан.
Пам'ятаю, коли німці підійшли до нашого села, то моя сім'я і багато осівчан подалися берегами до Костовців, а потім із переляку забігли аж у Містечко. Та недовго ми переховувалися там по погребах. Німець же пішов на машинах і танках. Хіба ж утечеш? Повилазили ми зі схованок - а кругом німота. Проте вони нас не займали. Ми ж бачачи, що переховування зайве, пішли назад до свого села і більше з нього не потикалися нікуди. А в селі у цей час хазяйнували поліцаї. Вони всі були із наших, осівецьких. І староста - теж. А німців майже ніколи не бувало, хіба-що інколи навідувались тилові команди. Колгоспи теж при німцях збереглись. Люди ходили на роботу, як і ходили, сіяли, садили. Дещо від вирощеного перепадало й людям, а то йшло на німецьку армію.
Записав Микола Каплаушенко
Комментариев нет:
Отправить комментарий