Описи

Дуже важливим і цікавим для нас є опис села Осівець відомим українським краєзнавцем XIX століття Леонтієм Похилевичем у його книзі "Сказанія о насєльонних мєстностях Кієвскої губернії", що вийшла друком 1864 року, а потім була перевидана із доповненнями у 1887 році. Увазі читачів пропонується витяг зі згаданих книг Похилевича: "Осівці... Києво-Житомирське шоссе, наближаючись від Юрова до Кочерова, проходить по землях осівецьких. Жителів обох статей   православних  652,   римських  католиків   12,  євреїв  6.  Князь Михайло Осівецький згадується у листі ]5 червня 1515 року, якого Євстафій Дашкович писав до короля Сигизмунда. Князі Осівецькі мали наймення своє від назви села Осівці... У 1636 році Осівці разом із селами Карабачин, Озеряни та Костовці належали Андрію Соколовському. У минулому столітті (XVIII) Осівці належали до Брусилівського маєтку. У 1820 році Осівці розділили на 7 частин. Зараз тут 4 власники, а саме: Іполіт і Сигизмунд Крижановські землі мають 1995 десятин і 253 ревізькі душі; Іосиф та Фекла Радзіковські - 440 десятин і 71 ревізьку душу; Іван Курманович - 334 десятин і 13 ревізьких душ...

Церква (осівецька) в пам'ять Успіння Пресвятої Богородиці -камінна, збудована 1818 року стараннями тодішнього священика Миколи Рогуцького. Дзвінниця при ній занепала дерев'яна. За штатами церква перебуває у 6 класі. До побудови теперішньої (церкви) у Осівцях здавна була дерев'яна церква. В урочищі, яке називається Долинка, за пів-версти від села знаходиться дуже давня криниця у каплиці, обставленій іконами. В ній часто здійснюється врочисте освячення води при напливі довколишнього люду, який користується водою при недугах".

Дуже гарний, доволі деталізований опис нашого села кінця XIX -початку XX століть маємо у книзі славного осівчанина у минулому відомого українського актора Прохора Коваленка. Та його книга видана у Києві у 1962 році, коли вже актору було 78 років, і називається "Незабутнє. Спогади старого актора". У цій книзі біля ЗО сторінок відведено спогадам актора про свої дитячі літа, проведені в Осівцях у кінці XIX - початку XX століть. Правда, батьки його переселились у Осівці у 1885 році із села Ярославці, що неподалік від Глухова на Чернігівщині. Увазі читачів пропонуються уривки із названої книги.

"Маючи п'ятьох синів і одну доньку віком від одного до десяти років, батько й мати як не трудились над своїми трьома десятинами, а з кожним роком все сутужніше ставало жити... І він (батько), спродавши хату й землю, перевіз сім'ю на Київщину в село Осівці Радомиського повіту, де групі селян із Чернігівщини, таких самих "шукачів щастя", пощастило купити за допомогою банку шматок землі у збанкрутілого поміщика Завістовського.

Місцеві селяни були з цього дуже незадоволені, вони самі хотіли цю землю купити і тому зустріли чернігівців вороже, називаючи їх кацапами, зайдами, приблудами, не приймали в свою громаду, не пускали до себе в хати, не дозволяли ховати мерців на своєму кладовищі. Переселенцям довелося жити в землянках, поки будували хати. Тут на нашу сім'ю припало шість десятин землі, але скористуватися нею не довелось. Злидні й нестатки підірвали батькове здоров'я, він тяжко захворів... і пізньої осені помер у чужій, напівзруйнованій халупі, до якої місцевий куркуль Свиридчук (насправді Свиридюк) ласкаво пустив нашу сім'ю за те, що користувався нашою землею...

Платити банкові проценти за землю нам не було чим і банк передав її тому ж Свиридчуку, що обробляв і вносив за неї платежі... Через тиждень наш "доброчинець" Свиридчук заявив, щоб ми звільнили хату, бо вона потрібна йому на зиму для корівника...

Брата Тимоша справді Онопріїха забрала за харчі допомагати в хазяйстві. Старшого брата взяв у свою кравецьку науку підстаркуватий парубок Омелько. Було умовлено, що мати господарюватиме в його хаті до весілля... молодій не вистачало законних для шлюбу років, і тому чекали до весни. Так почалося нове життя... Усе вмів шити самоук Бойко Омелько (насправді - Бойченко). Він весело підморгуючи брату, говорив хрипким фальцетом, показуючи на машину (швейну): з цією штукою тепер ми з тобою, Дмитре, доженемо й переженемо і городських кравців. 1 слова його збулися - через кілька десятків років і мій брат, і його старий учитель були кращими майстрами, працюючи у першокласних київських ательє жіночого одягу...

Осівці - чимале степове село, простяглося головною покрученою вулицею більш як на версту, а посередині великий вигін із "хвигурою" (так називався великий дерев'яний хрест з розп'яттям і пожервуваними хустками чи рушниками). Біля вигону з одного боку стояла церква, а з другого - найбільша споруда під ґонтовим дахом, Лейбова корчма, який жив там з великою сім'єю, торгував різним крамом і горілкою. Моя мати часто туди ходила на поденну - відробляла за сіль, за гас, за олію, за сірники - все це доводилось брати в борг, бо грошей не було; та й сам крамар охочіше давав свій крам на відробіток чи в обмін на сільське збіжжя - жито, пшеницю, курей, яйця тощо, при такому торзі був більшим заробіток.

Па одному й другому кінці села були поміщицькі маєтки братів Крижанівських, яких селяни називали одного Дзигманом, а другого Чубатим. їхні суцільні лани підходили до самого села, охоплюючи його з трьох боків, а селянські наділи були за цими ланами верстов за три. Після Різдва відбулося Омелькове весілля, яке я мав повну змогу спостерігати у всіх подробицях ідовідався багато такого, чого ще може іі заранувато було знати восьмирічному хлопчакові. Матері й мені треба було вибиратися із Омелькової хати. Туди прийшла молода сімнадцятирічна господарка Оксана. Вона почала сама господарювати, а матері моїй довелося шукати нового пристановища. Якось уже на провесні мати вернулася з роботи і сказала: ну, синочку, найнялася ваша мати - продалась... та не тільки сама продалась, я й тебе, моя дитино, продала пану Чубатому, - і залилася рясними сльозами. Потім трохи заспокоївшись почала розповідати, що вона найнялася до поміщика на постійну роботу по три карбованці в місяць на його харчах; за це вона мусила варити обід, прибирати кімнати, доїти корів і робити все, що треба по господарству, а за те, що я житиму при ній і харчуватимусь, я теж мушу поганяти коней біля молотарки та біля плугів, бігати куди пошлють і виконувати що загадають...

Ледве почало розвиднятися, мати мене збудила, всунула за пазуху шматок хліба і цибулину і ми поспішаючи пішли до панського двору... Мати всю дорогу навчала мене: треба, синок, зі всіма бути приязним, слухняним, не боязким, не бути похнюпливим, але й не шкірити по-дурному зуби, не вихоплюватись наперед. Особливо чемним треба бути з паном. Як трапиться зустрітися, треба зняти кашкетика, низенько вклонитися і сказати: добридень, прошу пана. А чого ж маю просити в пана? - запитав я не розуміючи. Та нічого не просити, - пояснила мати, - це в них тут так годиться, так по-панському розмовляють.

Пан цей був досить колоритною фігурою. За участь у польському повстанні йому було заборонено проживати в містах і зобов'язано безвиїзно жити в своєму маєтку. Тепер це вже був древній, років 80-ти дідуган, зігнутий у плечах, з білою низько стриженою головою, з одвислою нижньою губою і сердито вип'яченими очима, які вже не дуже багато бачили... Жив при ньому недоумкуватий сорокарічний син "панич Америк", як усі його називали. Жили вони відлюдно, ніде не бували і в них - ніхто. Землі було кілька сот десятин, з десяток коней, три пари волів, 12 корів і десятків два дрібної худоби для гною.

Біля цього господарства працювали чотири постійні наймити і по потребі поденні, лановий (старший над робітниками) та 75-річний дід Лукаш. який замолоду був кріпосним лакеєм, а після "волі" лишився при панові і тепер був у дворі "за все" - садівником, огородником, коновалом, особистим панським фурманом, ветеринаром і головним чередником. Одного тільки не встиг навчитися - читати і писати...

На щастя, покоїв (панських) було не багато: три кімнати, їдальня, зала, прихожа та кухня. Будинок був одноповерховий, з товстих тесаних брусків, під залізним дахом; біля будинку великий сад, двір, зарослий споришем, а далі добротні будови - стайня, короварня, возовня, клуня... А в косовицю та в жнива моїм обов'язком було підносити воду косарям та в'язальницям, щоб вони не витрачали часу - більше робили. На цих роботах я мав нагоду спостерігати і вивчати не тільки трудові процеси, але й силу-силенну різних пісень, що виконувались при тій чи іншій роботі у різні пори року; чути казки, приказки та різні перекази з народних першоджерел...

 ... Мати знову почала домовлятися з поміщиком, щоб він дозволив мені разом з нею жити в кухні і ходити до школи... Правда, наша школа зовсім не схожа була на сучасні школи, тому, я думаю, варто про неї сказати кілька слів. Осівецька церковнопарафіяльна школа в той час містилася в старій похиленій і обдертій селянській хаті, без всяких перегородок і вчилися в ній всі три групи разом; під одною стіною на трьох довжелезних партах сиділа перша група, під другою стіною - друга, а в кутку під величезним образом Бога отця із сивою бородою - третя; і викладав одночасно у всіх трьох групах усю шкільну премудрість один учитель - молодий хлопець, якого ніхто не слухав, та ще два рази на тиждень приходив підстаркуватий глухуватий піп, який навчав закону Божого та церковнослов'янського читання. Отож у школі цілий день гуло, мов у бджолиному вулику: у першій групі кожен учень заучував голосно аз, буки, веді, глагол, добро, інший уже з літер вивчав склади і потіючи вигукував буки-аз-ба, веді-аз-ва. А в другій групі в цей час гуртом заучували вірша: "Птічка Божія не знаєт ні заботи, ні труда". А в третій групі... гули, мов джмелі, читаючи церковну книгу "Псалтир"...

Знервований і очманілий від цього галасу, вчитель ходив, як приборкувач, перед партами з лінійкою в руках, вишукуючи собі жертву і бив з усієї сили лінійкою, примовляючи: чого кричиш, як на пупа! А іншому: чому мовчиш, не занімаєшся, болван! Або хапав і боляче крутив за вуха. А піп за те, що не вивчили якоїсь молитви, ставив усю групу на коліна в кутку з піднятими вгору руками і примушував гуртом наспівно говорити: "Вє-ру-ю во є-ді-но-го Бо-га от-ца, все-дєр-жі-тє-ля твор-ца"...

Хоч і не дуже мудра була ця церковнопарафіяльна школа, але я вивчився    читати,    писати,    трохи    рахувати,    вивчив    слов'янську граматику, щоб читати церковні книги... Хоч за мого часу уже кріпацького ладу ніби й не було, але капіталістичний лад мав свої неписані закони і засоби примушення - це матеріальна залежність незаможних трудівників від заможних багатіїв. Отож в силу цього закону поміщик звелів моїй матері забрати мене зі школи для того, щоб я більш постійною працею міг відробляти йому своє харчування. Цю вимогу поміщик навіть аргументував своєрідною філософією: чим менше знатиме -тим щасливішим буде...

Ця несправедливість так мене обурила, що я, незважаючи на вмовляння матері, залишив цього "ласкавого" пана Чубатого і найнявся до другого - Дзигмана в тому ж таки селі і теж до худоби підпасичем. Там я вже одержував 18 карбованців на рік, жив і харчувався в казармі з дорослими двораками і одержував на харчі вісім пудів жита і чотири пуди пшениці... У Дзигмана господарство було набагато більше, ніж у Чубатого, більш механізоване і більше працювало постійних двораків. Серед них був і мій знайомий - Мусій Тертушка, надзвичайно веселий і дотепний парубок: він влаштував мене туди на роботу і був моїм захисником і покровителем.

Розмови із Мусієм, з дідом Лукашем розпалювали моє бажання вчитися. Я все частіше умовляв матір залишити роботу в Чубатого і піти разом зі мною в Київ, але вона все вагалась... Нарешті після того, як пан, побачивши мене на кухні, розкричався на матір і вигнав мене з хати, мати "збунтувалась" і потребувала "рощот"...

Під осінь 1896 року, упакувавши у невеличкі клумаки свої скромні пожитки і взявши в руки патички, щоб боронитися від собак, ми з матір'ю на світанку рушили із села стернями навпростець до Києво-Житомирської "соші" (шосе), яка повинна була нас довести до самого чутого, але небаченого Києва... Ми орієнтувалися на спів півнів, на гавкіт собак, прямуючи до села Ставища, через яке пролягало шосе. Згодом піднялося сонечко, туман почав осідати і перед нами забіліло рівне, тверде, гладенько вкатане з камінного щебеню шосе як дорога майбутнього щастя"...

До відома читачів: книга Прохора Коваленка "Незабутнє" є у Парламентській бібліотеці України, що знаходиться у Києві на Європейській площі (початок вулиці Грушевського), а також у бібліотеці імені Вернадського, що біля автовокзалу. Є ця книга і в Осівецькому музеї.

Станіслав Губерначук