СТАЛІНСЬКЕ ПЕКЛО І БРЄЖНЄВСЬКИЙ "РАЙ"

СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК
Жахіття війни, пережиті українцями, змінили жахіття повоєнні. Перші післявоєнні роки, можна сказати, мусили тягти на собі вдови-солдатки та їхні корови. За нестачі чоловічих рук, техніки і вибитих на війні коней орати колгоспні поля мусили жінки, запрягаючи в плуги своїх домашніх корів - мати бралася за чепіги плуга, а її діти вели корову по борозні. З поля приходили убитими і діти, й мати, і корова. А ту ж корову ще треба було й доїти, бо саме молоко рятувало від голоду, а ще й державі треба було обов'язково здавати велику кількість літрів молока.
Окрім здачі молока у селі була повинність здавати державі чималу кількість кілограмів м'яса, десятків яєць та ін. Сталінська влада дійшла до того, що обкладала податками навіть садові дерева. Окрім податків комуністичним режимом була придумана так звана державна позика -кожна сім'я була зобов'язана "позичити" державі певну сум)' грошей, а держава видавала на ту суму людям папірці, які називалися облігації. Для "заохочення" людей купувати облігації були створені спеціальні бригади із сільської інтелігенції. Ті бригади змушені були ходити від хати до хати і, як казали тоді, "викачувати позику". Облігації лежали у скринях роками і так і не були погашені, себто ті гроші, які сталінська влада "позичила" у людей, практично щезли із і без того мізерних сімейних бюджетів.
Ще одним розоренням селян була так звана контрактація телят. Сім'я, дочекавшись у січні-лютому отелу корови, ростила телятко, а потім була зобов'язана його здати у колгосп. Здавати добровільно ніхто, звісно, не хотів, тому керівництво колгоспу прямо таки викрадало людських телят із берега, де вони випасалися на припонах - підганяли машину-вантажівку і вивозили телят у колгоспний двір, а пізніше здавали державі на м'ясо. Якщо ж хтось посмів телятко своє продати, то ту людину судили. Пам'ятаю такий суд на нашою сусідкою Тетяною Давидчук. Вона своє теля зарізала, а м'ясо продала у Києві. А потім те саме зробила і з купленим телям у сусідів. А влада розцінила те як злочин і над бідною вдовою-солдаткою, яка з усіх жил тяглася аби прокормити трьох малих дітей, улаштували показовий суд у осівецькому клубі. Звісно, на страх іншим. Під час суду вдова не витерпіла і плачучи звернулася до своїх дітей-напівсиріт: "Плачте, дітки, плачте! Заберуть у вас матір!" І діти, і весь люд у залі зайшлися сльозами. Та бездушна влада всерівно запроторила нещасну вдову у тюрму на кілька років.
У перші післявоєнні роки голів колгоспів люди обирали з-поміж своїх же односельчан на зборах. Пам'ятається, такими обраними

головами були Москальчук Григорій, Чорний Лівон. Та скоро сталінському режиму набридло грати у демократію і голів колгоспів почав призначати райком комуністичної партії. Усе те виглядало так: проїжджав у село представник райкому із міліціонером і привозив із собою, як тоді казали, "кота в мішку", себто облюбованого райкомом претендента на голову колгоспу. Увечері зганяли до клубу осівчан і починалося "сватання".
Народ, як правило, незадоволено гудів, не хотів піднімати рук при голосуванні, а дехто й викрикував. Тоді міліціонер, що сидів у президії, пригрожував: "Хто там незадоволений? Посаджу в тюрму!" Після 3-4 ночей, затрачених на вибори, районні тузи таки зґвалтовували колгоспників. А той райкомівський "кіт у мішку", покерувавши пару років у Осівцях, назлизував стільки вершків, що вибудовував собі у Брусилові розкішний цегляний будинок і переходив у інше село головувати. Отак "вела до світлого майбутнього" український народ "честь і совість епохи", себто компартія.
Із сільських начальничків жорстокий сталінський режим витворював собі подібних бездушних жорстоких людців. Навіть ми, підлітки, потерпали від звірств отих колгоспних начальничків. Скажімо, ланові (така була посада) і навіть голови колгоспів полюбляли карати дітей за те, що пасли своїх корів, буцім-то, не там, де треба. Ті начальнички налітали верхи на конях на гурт дітей, били безжалісно гарапниками по чім попало, а корів заганяли на колгоспний двір. Це називалося "зайняли" корів. Батьки уже ввечері бігли на той двір і на колінах вимолювали своїх корів. Був ось такий випадок. Один голова колгоспу налетів на пастушків намагаючись зайняти корів, а діти кинулися врозтіч. Одна дівчинка, яка була племінницею того голови, спіткнулася, упала, а голова заходився стьобати її гарапником. Дівчинка почала із переляку кричати: "Дядьку, не бийте!" А чуйний дядечко заходився штрикати у розкритий рот дівчинки пужалном гарапника, матюкаючись, і погрожуючи: "Замовчи, бо приб'ю!"
Подібні знущання над дітьми затівали колгоспні начальнички і у жнива. Після того, як викошені пшеницю і жито на колгоспних полях звозили у копи, ми діти та й старі баби поспішали із полотняними торбинками збирати по стерні колоски. То була пекельна робота -колюча стерня ранила босі ноги і руки. Але кожне дитя тішилося, що принесе хоч трошки додому хліба, навіть нахвалялись одне одному: "Дивись, яка набита колосками у мене торба! Як камінчик". Та той дитячий ентузіазм вічно очорняло колгоспне начальство, налітаючи на дітей, як татарська орда, шмагаючи гарапниками по спинах і руках. А торби наші забирали. Добре, якщо десь недалеко працювали наші матірки - вони прибігали, сварились, усовіщали лютих начальничків. А

на другий день діти всерівно переборюючи страх ішли збирати колоски, бо у кожній сім'ї були пусті комори і засіки. Адже праця у колгоспі була практично дармовою.
Ось деякі статистичні дані із Брусилівського районного архіву. У 1949 році у осівецькому колгоспі "Червоний партизан" оплата праці службовців колгоспу, себто бригадирів, обліковців, агротехніків, ветлікарів, сторожів, завідуючих фермами та ін., становила у середньому 35-47 трудоднів на місяць. Що і скільки видавав колгосп колгоспнику на один трудодень у документах ніде не зафіксовано. Зрозуміло, російсько-комуністичний режим ті цифри приховував, аби Світ не знав нічогісінько про ту обдиралівку, яку той режим запровадив на селі. Але усі осівецькі старожили міцно затямили, що на один трудодень у сталінські часи колгосп видавав як максимум по 100 грамів зерна. Тобто за місяць навіть привілейований колгоспник заробляв 3-5 кілограмів зерна, а за рік десь 50-60 кілограмів. Яка це несправедливість говорить таке ось порівняння. Десь у кінці XIX століття осівецький поміщик Сигизмунд Крижанівський видавав підпасичу худоби, за свідченнями Прохора Коваленка, 8 пудів жита, 4 пуди пшениці, 18 карбованців та ще й безкоштовне харчування. Виходить, що тільки зерном панський підпасич за рік одержував у кілька разів більшу винагороду, аніж колгоспний бригадир, обліковець, касир, пастух. Отаку ось обдиралівку запровадив російсько-комуністичний режим на селі! Попробуй проживи!
Тому, йдучи із колгоспного поля, чимало хто старався взяти у кишеню хоч жменю зерна, картоплину, буряка тощо. Жорстокі ж ланові, бригадири і голови колгоспів, а іноді ще й міліціонери та уповноважені райкому компартії улаштовували засідки, налітали на колгоспників, які йшли із поля, вивертали кишені, заглядали за пазухи. Ось за таких обставин, як то кажуть, "погоріло" чимало сусідів моїх батьків: Сидоренко Данило, Приходько Христя, Приходько Іван, Приходько Андрій, Гончарук Олександра. Знаю, що перший відсидів років 5-7 на далекій російській Півночі, а Гончарук Олександра за кілька жмень зерна, знайдених у її кишенях, відсиділа стільки ж на російському заполярному острові. Але залякування тюрмами майже не впливало на голодних селян, голод був страшніший і люди крали у колгоспі і вчили красти своїх дітей. Як тільки на землю спускалися сутінки осівчани брали хто рядно, хто мішка, хто шнурка і поспішали на колгоспні поля хто по солому, хто по полову, а хто й по зерно.
Парадоксально, якщо простих колгоспників, які винесли що-небудь із колгоспного поля, тут же влада виявляла і карали, то справжніх злодіїв, які обкрадали обійстя селян, влада не шукала. У ті післявоєнні часи у Осівцях орудувала шайка, що спеціалізувалась на

викраденні людських корів. Шайка мала обрізи (зброю) і вночі викрадала корів із хлівів як осівчан, так і селян сусідніх сіл. Ті коровокради сняться мені до сих пір, бо добирались вони і до нашої хати, а недобравшись, забрали корову і телицю у сусідки Ониськи. То несказанне жахіття - проснутися малим хлоп'ям серед ночі від гупання під твоєю хатою, від стривожених умовлянь твоєї матері, звернених до батька, покласти сокиру і не вискакувати із хати. То жахливо чути у глупу осінню ніч ревіння корів, яких повели через дорогу на городи, чути розпачливі крики твоєї матері та сусідок...
Безневинною жертвою шайки коровокрадів став осівчанин Степан Лртеменко (по-вуличному Степанець). Він був конюхом і випасав ночами колгоспних коней за селом. Кілька разів злодії, ведучи із сусідніх сіл украдених корів, натикалися на Степана. А згодом, очевидно боячись, що він десь може проговоритися, застрелили його. Застрелили підло, по-злодійськи - уночі постукали у вікно хати Степана, а коли він підійшов до вікна, хтось зі злодіїв упритул через шибку вистрілив із обріза у груди нещасного. Ту шайку брусилівська міліція так і не розкрила, хоч люди у Осівцях здогадувалися, хто в тій шайці був, поміж собою шептались, називали імена.
Голод заставляв людей красти. У Осівцях у голодовку 1946-47 років, слава Сварогу, обійшлося без голодних смертей, а по Україні, за даними дослідників, люди таки умирали голодною смертю. А осівчани їли що попало. Пам'ятаю, як восени, ми троє братів, брали заступи і ходили у поля відкопувати мишачі та хом'ячі нори і вибирати із них зерно, заготовлене тими звірятами на зиму. Вийдем, бувало, ранесенько у поле, а то там, то сям бовваніють люди - такі ж, як і ми, шукачі мишачих та хом'ячих запасів. Весною ж, як тільки розмерзнеться земля, люди ринули на колишні картопляні поля відшукувати загублену під час копання торішню картоплю. Була вона перемерзла, гнила, чорна, але її забирали, дома перемивали, сушили і пекли з неї млинці такі чорні, цупкі, як ото зачовгана підошва старих чобіт.
Коли весна набирала сили і йшло у ріст різнотрав'я, люди переходили, як то кажуть, на підножний корм - їли щавель, лопуцьки та ін. Старші учили менших, як то треба їсти ті зілля - жмут листя щавлю потрібно було міцно затиснути у жмені і гризти, як моркву чи яблуко. Добре було, коли дома мати приготує кандьор чи затірку. Кандьор - то переварена вода на кількох щуптах крупи чи висівок, а затірка - те саме тільки на кількох щуптах муки.
Добували їжу хто яку міг і де тільки міг. Пам'ятаю, як хтось із моїх старших братів надибав аж на висицькому полі свіжі посіви гороху і ми втрьох лазили по тому полі по-пластунськи і визбирували горошини. Дома пораділи, що ми принесли по кишені гороху, але

батько заборонив більше йти на той "божий промисел", бо там нас могли і вбити. А коли влітку почади дозрівати колоски, ми заходили далеко у колгоспні жита й пшениці і сидячи навпочіпки аби не побачив лановий, пригинали колоски і зривали їх, складаючи у торбинки. Дома колоски висушували, вимолочували, а ще не зовсім дозріле зерно мололи на крупи. Тоді для перемелювання зерна майже у кожній хаті були пристрої, які називалися втулки, що закріплювалися на лавах і ослонах. Із круп зі свіжого, молочно-воскової стиглості зерна виходив надзвичайно смачний кандьор.
У перші післявоєнні роки багато хто із осівчан урятувався від голодної смерті завдяки допомозі галичан. Жінки-осівчанки вибирали у своїх скринях новіший одяг, свої ще дівочі прикраси і вирушали у західні українські землі, як тоді говорили - "у Западну", а звідти приносили виміняні гречку, просо, квасолю, пшеницю тощо.
Бідність була тоді у всьому - нестача харчів, нестача одягу, нестача дров і багато чого. Аби одягнути сім'ю кожна жінка висівала на своєму городі чималу грядку конопель. Під кінець літа коноплі обмолочували, а потім тіпали, терли, м'яли. Із волокон пряли на коворотках нитки, а у кількох сім'ях, які мали ткацькі верстати, ткали полотно. Великі смуги полотна вибілювали на берегах і з них шили штани, сорочки. Штани фарбували у темний колір бузиною, а чи синькою.
Валянки на зиму шили із грубої матерії, а чобіт у кожній сім'ї не вистачало. Від цього дуже потерпали діти, не маючи як вийти у холодні дні на вулицю. Я, наприклад, у свої вісім років не пішов до школи, до першого класу, бо не мав чобіт. У селі було кілька шевців і кравців, які шили на замовлення чоботи, одяг. Обідраними бідними виглядали хати й двори у селі. Тини із ворин (вор'є), як правило, були поламані, сяк-так скручені дротом. А хати всіх осівчан були криті житньою соломою. Щороку хазяїн то в одному, то в іншому місці перекривав хату куликами. Аби було із чого в'язати кулики кожна сім'я засівала майже половину свого городу житом. А в хатах дерев'яних підлог не було, була долівка із глини. Опалювали хати сухим бур'яном, а щасливіші -дровами., які завозили із лісів сусідніх сіл Борівки, Комарівки, Царівки. Правда, у селі в кінці 40-х років навчилися заготовляти торф. Осівці тоді охопила торфова лихоманка - усе літо кожна сім'я була на берегах. Чоловіки і хлопчаки спеціальними різаками копали цеглини торфу, стоячи у глибоких ямах у холодній грязюці, а решта членів сім'ї відносили сирий торф на вільні місця для просушування. Потім була морока той торф перекладати, доставляти до двору. Щасливіші перевозили свій торф підводами, інші носили торф додому мішками. Носити торф у мішку на плечах, то треба було мати волячу витримку -


грані сухих торфин муляли плечі, спину, а за комір сипався пил, очі заливав піт, ноги ж підкошувалися від тягаря та ходи на підгірок.
Окрім полотняної і торфової "промисловості" у повоєнних Осівцях була ще й жорнова і ступна "промисловість" - деякі сім'ї мали гак би мовити, власні млини - жорна із двох великих круглих каменів, а деякі - великі ступи для потовчення зерна, що приводились у дію ногами. А чи не в кожній сім'ї були маленькі ступки, у яких товклося зерно вручну товкачем. Отак Сталін і Гітлер повернули нас, українців, у кам'яний вік.
Правда, щоб забамбелювати наші мізки сталінський режим провів радіофікацію сіл. А під кінець 50-х років у Осівцях був збудований новий клуб. На початку 60-х років село електрифікували. Осівецька початкова школа (4 класи) на початку 50-х років стала семирічною. Тоді ж на колгоспному дворі з'явилося більше хлівів, комора, льонопункт, механізаторське дворище. Побільшало й техніки. Але величезний сільський потенціал, як не як 3000 гектарів орної землі, використовувався слабо та й влада гарно вигрібала усе прироблене селянами. То ж осівчани мали зі свого так званого колективного господарства пшик. І мусили красти. Уже у брєжнєвські часи колгоспники крали із колгоспних полів не жменями, як за Сталіна, а возами, прицепами. Головний комуняка есесерії сам добре крав і пиячив і потурав у цьому і так званому радянському народу.
Як наслідок жахливих воєнних та повоєнних літ в Україні постало кволе, залякане, нервове покоління. Дні за днями люди орали, сіяли, збирали звозили прироблене до колгоспної комори і на державні пункти і ніхто ніколи ніде і словом не обмовився - а де наше добро дівається. Російсько-комуняцький режим залишав кожному колгоспнику лише по клумачку зерна на трудодні. Оті недоїдання і нерви далися взнаки українцям. Мої колишні однокласники щойно переступили поріг у 65 років, а вже половина їх пішла на той Світ, причастившись цикутою і в сталінському пеклі, і в брєжнєвському "раю".
Дуже поріділе за роки війни українське село продовжувало втрачати людей і в повоєнні роки. Тяжкі сталінські податки, дармова колгоспна праця і безправ'я селянина випихали українців до великих міст. А до того ж сталінська влада розпочала масове виловлювання молоді на роботу у шахти Донбасу. Закарбувався у моїй пам'яті такий ось епізод: одного вечора на Коляду чи на Щедрика під нашими вікнами зупинився гурт дівчат, виспівуючи обрядових пісень, та раптом дівчата з вереском кинулися геть із нашого двору. Батько вийшов із хати, а повернувшись сказав, що то уповноважений і міліція ловлять дівчат на Донбас. Примусово тоді із Осівець було відправлено на Донбас чимало

дівчат і хлопців, зокрема Марію Онищенко, Григорія Мартиненка, Івана Давидчука, Олександра Олексієнка та ін.
Найбільше для убивства українських сіл зробила воєнізація радянського суспільства та насадження російсько-більшовицьким режимом підвладних собі комуністичних режимів у багатьох країнах Світу. Виниклі у зв'язку із цим військові заводи-багатотисячники, що густо виростали і по всій Україні, потребували великої кількості робочих рук. А щоб ті заводські руки могли повністю віддаватися роботі, потрібні були будівельники, міліціонери, водії, двірники, прибиральниці та ін. Усі ті непрестижні посади у місті чекали на селюків. Так розпочалося масове вимивання сільських підлітків у ремісничі та технічні училища, аби згодом вони будували для ненажерливої російсько-комуняцької імперії танки, літаки, ракети, радіостанції тощо.
Урбанізація України потягла за собою жахливе зло для українського етносу - суцільне зросійщення. В Україні різко почала збільшуватися російськомовна орда, як за рахунок пригнаних на воєнні заводи москалів, так і за рахунок росту числа українців-перевертнів. Навчаючись у міських училищах російською мовою і потрапляючи у російськомовне середовище зелена несвідома сільська юнь швидко зрікалася своєї рідної мови. Отак Москва наплодила в Україні мільйони недорік і тепер вимагає захисту прав російськомовного люду. Прав бути недоріками, третьосортними росіянами?
Оте суцільне зросійщення дуже вже непокоїло українську патріотичну інтелігенцію. У 60-х роках набирає сили рух протесту проти асиміляційної політики Москви. Пам'ятаю, як у Києві пройшов факельний похід Хрещатиком. З'являється так звана самвидавівська література, зокрема праця Іван Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" А великий патріот Олесь Гірник спалив себе на могилі Шевченка у Каневі на знак протесту проти зросійщення. В Україні зачастили виключення із університетів патріотів-студентів, почалися й арешти. Тисячі свідомих українців були вислані російсько-комуністичним режимом у в'язниці, так звані гулаги та зачинені у божевільні. Найбільш відомі із тих в'язнів - В.Стус, В.Чорновіл, Н.Світлична, І.Світличний, В.Марченко, А.Мешко, Л.Лук'яненко. Одним із в'язнів гулагу був і осівчанин Євген Кирилович Мартиненко .
Недалеке розташування Осівець від Києва та Житомира породжувало величезні зваби і осівецькі підлітки, закінчивши школу, поспішали влаштуватися у місті. Пам'ятаю, як заздрили тим, кому вдалося облаштуватися у Києві: "Та воно вісім годин відробить, прийде в гуртожиток, наварить картоплі до тюльки, поїсть і цілий вечір вільне -

кіно дивиться". Сусід сусіду заздрив: "Його діти уже в городі! А мої, що будуть у землі колупаться отут у селі?"
Правда, зрідка дехто із міста повертався назад у рідне село. І Іам'ятаю, як повернувся у Осівці колишній фронтовик ще зовсім молодий Іван Малиновський. Він приїхав не сам, а з молодою дружиною Ніною, дуже привітною, комунікабельною. Здається, казали, що вона була полтавчанка. Купили Іван та Ніна стару хату по сусідству із нашою. Бувало, я підлітком сапаю з матір'ю на городі, а Ніна гукає: "Тьотю Горпино, це він у вас уміє сапать?" А Іван заохочує мене: "Так, гак, Станіславе - усе треба вміть робить, та так, щоб у руках горіло!" У нього й самого усе в роботі в руках горіло. Я дивувався, як він легенько ііикошував за день 15-20 соток свого берега. Маючи тяжке фронтове поранення, одначе був Іван дуже привітним, життєрадісним, а ще метким і витривалим у роботі. Власне, такими запам'яталися мені і всі сусіди-трудяги: Василь Онищенко, Соловей Олексієнко, Володимир Сидоренко, Трохим Лакей, Савва Бризінський, Дмитро Зівак, Андрій І Іриходько. Всі вони як фронтовики сьорбнули горя, але залишилися енергійними, життєрадісними, вели здоровий образ життя. То були ніоди старої української закваски, української високої моральності.
А відтік молоді із села з кожним роком набирав сили. Так, із випущених 182 семикласників осівецькою школою за 1951 - 1954 роки виїхали із Осівець 120 осіб, себто десь 75%. Показовими є роки 1964 і 1967, коли із 30 випускників 64 року залишилось у селі троє, а із 15 випускників 1967 року залишився в селі тільки один. Із випускників 1969-1971 років загальною кількістю 65 осіб залишилося в селі тільки 8 осіб. Отже 85-90 процентів осівецьких дівчат і хлопців після закінчення школи покидали рідне село.
Таким чином російсько-комуністична імперія лише за життя двох поколінь - довоєнного і післявоєнного, обезлюднила українські села, розрушила предковічний український селянський побут, українську сільську культуру, яка поїла соками всю українську культуру. Українське покоління, яке народилося у 60-70 роках, уже й не знає, що ТО таке співати хором народні пісні під відкритим небом, що то таке українські вечорниці, що таке українські традиційні народні ігри у хатах взимку і на вигонах влітку. Гірше того - зреклося рідної української мови.
Дехто до сих пір скиглить за сталінсько-брєжнєвськими часами: ІІХ, мовляв, як добренько було, як сито жилося. Не добре, не сито, не комфортно! Якщо людина тікала світ за очі від своїх батьків, зі свого села, від чарівного світу свого дитинства у невідомість, шукаючи куска хліба і хоч якихось людських прав. Не гарно жилось, якщо

сплюндрованим виявилося українське село. Та й скаліченим життя кількох поколінь
Економіка російсько-комуністичної імперії була постійно зорієнтована на воєнні потуги, все йшло у метал. Та економіка на кінець стала несамодостатньою, як ото мильна бульбашка - великий розмах і розмір при мізерній внутрішній силі, що завжди руйнує об'єкт. А внутрішньої сили у комуністичного режиму, власне, то й не було - його ідеологія була наскрізь фальшивою. А до того самі комуністичні лідери включно із секретарями райкомів та парткомів, маючи величезні приховані від народу кошти, мусили вести прихований образ життя, як вовкулаки, а їм усе більше хотілося жить, як живуть західні товстосуми, себто вільно жирувати на святі життя. Не крадькома сьорбати чарочку з-під стола у своєму кабінеті, займатися любов'ю не із якоюсь там задрипаною дояркою чи ланковою у лісосмузі, а возлягати у найшикарніших готелях десь на Гаваях, Мальорці, Канарах із елітними красунями. 1 ви ж бачите, щойно вони розвалили есесерію, як за місяць-два оті кучми, гуренки, Кравчуки, медведчуки та ін. стали мільйонерами-мільярдерами, звели собі "хатинки" на Мальдівах, Канарах, у Швейцарії і сам чорт ще знає де.
Проте від розвалу есесерії ми, українці, тільки виграли. Ми перестали бути колоніальним людом у російсько-комуністичній імперії. Ось уже більше 750 літ, як українці не мали власної держави, десятки поколінь українських патріотів мріяли про свою українську державу, гнили за неї у тюрмах і божевільнях і гинули у муках, а доля усміхнулася саме нашому поколінню. Ми наищасливіше покоління українців! Доля розпорядилася, що тепер усе повертається так, що український етнос не щезне із лиця Землі. А тільки для цього і твориться власна держава, а не для того, аби набити пуза салом і галушками. Проте усі ми маємо нині надію і можливості стати такими ж вільними, щасливими і заможними людьми, як і всі західні європейці. Але - не помиляймося на виборах! Не потураймо колишнім стукачам із московського КДБ - комуносоціалістам, не допомагаймо їм у їхніх підлих задумах утримати український етнос у загребущих кривавих лапах російської шовіністичної орди.
А нема роботи, а мало платять, а високі ціни? - заперечите ви мені. А де те все візьметься, якщо ми усі ті довгі роки при російсько-комуністичній імперії наловчувались тільки в одному - як навчитися виробляти щонайкращі у Світі ракети, літаки, танки, радіолокатори та ін. Мирна ж Європа усі ті роки училася, і таки навчилася, виробляти найкращі у Світі авто, сільгосптехніку, комп'ютери, телевізори, холодильники тощо. А тепер, коли наша найкраща зброя нікому у Світі не потрібна, бо розвалився підвладний есесерії Варшавський блок,



якому ми спихували за гарні гроші свою зброю, і вся наша промисловість "лягла", ми залишилися без роботи і без зарплати. А у виготовленні конкурентноздатних авто, телевізорів і т.п. ми далеко відстали від Європи. Звідки наповнитися державній казні, звідки взятися зарплаті і пенсіям? Чекаймо, учімося у європейців, а не у кровожадних росіян! Борімося за свою державу, а з нею і за гарне місце під Сонцем!
А взагалі, оця розруха наших сіл минеться. В історії, як і в людському житті часто непередбачені обставини раптово можуть змінювати все. Українські та й усі села Світу чекає гарне майбутнє. І Ірирода виділила людству якихось півтори - дві сотні років на потіхи їздити на авто, літати літаками, дивитися телевізори тощо. Нині все чистіше у засобах масової інформації з'являються повідомлення, що нафти, скажімо, у Сполучених Штатах Америки вистачить лише до 2015 року, а в Росії вона буде розтранжирена до 2025 року, у арабів дещо на довший період можна буде мати нафту. Та й газ і уран не безкінечні.
Отже життя у містах ставатиме усе дорожчим і дорожчим та й незручнішим. Правнуки тих, хто покинув рідні села, масово повертатимуться до села, аби займатися виробництвом землеробської продукції, жити простіше, але дешевше. Тобто через років 30-50 наступить відродження українських сіл. У середині XXI століття наші села будуть такими ж велелюдними, як у кінці XIX століття, але багатшими, вільнішими.
Але повернімось до сучасності. Є українська приказка: "Не було добра, так біда помогла". Закладений у цю приказку принцип спрацював у останні роки на подальшу долю наших Осівець. Жахлива біда, яка і ранилась у житті українського народу - вибух на Чорнобильській атомній станції, спричинилася до переміщення чималої кількості людей її своїх рідних місць на нові місця проживання. Саме таке переміщення людей із потерпілої від чорнобильської біди Народиччини вдихнуло життя у обезлюднені і запустілі за останні десятиліття Осівці.
Тепер вияснено точно, що до чорнобильської трагедії призвів постійний якийся хворобливий потяг російсько-комуністичного режиму цо приурочення до своїх радянських свят якихось сенсаційних «добутків, аби протрубити на увесь Світ про видатну роль комуністичної партії, про переваги соціалізму. Саме з такою ціллю з нагоди більшовицького свята 1 травня 1986 року був затіяний якийся експеримент на Чорнобильській АЕС. Експеримент не вдався - реактор бабахнув, забруднивши радіацією тисячі кілометрів українського Полісся.

Після тривалих замовчувань і зволікань радянська влада все-таки зважилася відселити українців із небезпечної зони у менш уражені радіацією села. На початку 90-х років у кількох селах Брусилівщини розпочалося будівництво жител та облаштування сіл для прийому переселенців із чорнобильської зони. Ось так у Осівцях з'явилося більше півтори сотні нових будинків, збудованих будівельниками-галичанами і коштом Івано-Франківської області. У село підвели газ, по селу провели водогін, майже у кожній хаті з'явився телефон, а вулиці були заасфальтовані. Була збудована й нова школа.
А в 1991 році у Осівцях поселилися перші новосели із сіл Любарка і Журавлинка Народицького району нашої Житомирської області. Так у обезлюднених Осівцях з'явилося 127 нових сімей. До поширених у нас прізвищ Гончарук, Губерначук, Мартиненко, Онищенко, Приходько, Чорний добавилися прізвища Василенко, Васьковець, Заєць, Савчук та ін. Значно збільшилася осівецька громада, поповнившись молодими роботящими людьми, значно зросла кількість учнів у осівецькій школі. Для малих дітей Осівці уже стали рідною Малою Батьківщиною. І добре було б, якби для нащадків залишилася хоч якась пам'ять про колишню Малу Батьківщину новоселів. Можна ж було, скажімо, назвати нові осівецькі вулиці, заселені новоселами, Любарська, Народицька тощо.
Колишні народиччани дуже гарно відгукуються про свій рідний край. А в "Історії міст і сіл УРСР" про село Любарку повідомляється, що те село розташоване на річці Лозовиця - притоці річки Уж. Через Любарку пролягає автошлях Народичі-Малин-Київ. У Любарці проживало 506 чоловік і нараховувалося 179 дворів. За селом було закріплено 2864 гектарів земельних угідь. У Любарці діяла восьмирічна школа і в ній 12 учителів навчали 115 учнів. У писемних джерелах Любарка згадується ще 1694 року.
Про дуже давнє заселення любарських околиць говорить колишня назва одного із сусідніх сіл - Хвалибоги (тепер Журавлинка). Використане у другій основі колишньої назви слово Боги у множині свідчить про епоху багатобожжя (політеїзму) у житті праукраїнського суспільства, тобто сонцепоклонницькі часи. А слово хвали у першій основі назви підказує, що десь на місці села тисячі років тому було святилище вірників сонцепоклонницької віри. Отже і сама назва сільця Хвалибоги, і саме воно мають початки у часах, які передували порі насадження християнства на українських землях, себто раніших за X століття.
Далі самі осівецькі новосели із Народиччини будуть розповідати про Чорнобильський біль у їхніх серцях, про свій тернистий шлях до наших Осівець.

Спогади

Згадує Курбет Марія Григорівна, 1924 року народження.
Забирали нас у Германію у 1942 році, якраз на Трійцю, 26 травня. Багато молоді зігнали тоді осівецькі поліцаї на вигін, що в центрі села. Навіть радянські військовополонені, які тоді були в селі, тоже були серед нас. А потім нас посадили на підводи і... на Корнин, на залізничну станцію. Там перед нами виступив якийся великий чин із німців і через перекладача попередив: якщо хтось надумає втекти, то розстріляють усю сім'ю.
Після того нас без ніякого медогляду позапихали у вагони-товарняки та так щільно, що ледве вдалося закрити двері. Нас осівецьких було тоді так багато, що всі ми у вагоні й не помістились - з добрий десяток бранців-осівчан загнали у інший вагон. І везли нас недовго - неподалік од Житомира поїзд зупинився і нас помістили у концентраційний табір, просто неба, в огородженому колючим дротом. У тому ж таборі поміж нами був і радянський льотчик-військовополонений, літак якого німці збили над нашими Осівцями. Він тоді виплигнув на парашуті у пшеницю, де його підібрав Чорний Павло і швиденько, щоб німці й поліцаї не помітили, відвіз його до діда Макара Шибового, отого, який був без руки. Та згодом того пілота наші осівецькі поліцаї схопили і віддали німцям.
Через кілька днів нас доставили до Житомира, а вже з нього без зупинок повезли аж до польського міста Бреслау. І тут ми всі пройшли медичне обстеження. Андрія Шамрая, який учив у школі німецьку мову, та Уляну Мартиненко відправили назад до Осівець. О, як же ми їм заздрили! Але доля Андрія немов насміялась над ним: уникнувши концтаборів і повернувшись до Осівець, він невдовзі був убитий своїми, осівецькими поліцаями у кочерівському лісі.
А нас тоді у Бреслау розділили навпіл - частину відправили до Лігніца (мене теж у тім гурті), а частину - до Гольдбергу. У Лігніці нас порозбирали німецькі бауери (хазяїни). Я потрапила до одного, Уляна Кольцакова - до іншого, а Марія Гончарук і Григорій Чередниченко -до іншого бауера. Ми були недалеко одне від одного і мали можливість хоч іноді бачитися. Як то було важливо на тій чужині! У хазяїна ми їли хоч і окремо від німців, але й не дуже потерпали від голоду. Бувало, що навіть допомагали військовополоненим, які неподалік будували аеродром: варили картоплю для них і залишали її у домовленому місці. Освоївшись ми іноді підтримували харчами і тих наших осівчан, які потрапили у концентраційний табір у Гольдбрег, що був недалеко від нас. Ось так ми прожили в неволі майже три довгих роки.
А 10 лютого 1945 року нас звільнили радянські війська. Нам порадили йти до переправи через річку Одер. Зібравши нехитрий німецький набуток до торбинок, ми прибились до вказаного місця. Там вирувало стихійне людське стовпотворисько. Люду було - аж кишіло. Аж тут зненацька нахопились німецькі літаки й почали скидати бомби, що там робилось! Хтось кричав, інший плакав, скалічені тягли до неба руки й волали про допомогу.
А вже потім я потрапила до військової радянської комендатури, а вже звідти у військову частину, де радянські дівчата доглядали трофейну німецьку худобу та варили солдатам їжу. Мене відпровадили до "особливого відділу" якоїсь частини, яка мала брати участь у взятті Берліна, але, на наше щастя, німецьку столицю взяли без нас. Та для мене війна і після цього не закінчилася - нашу частину раптом перекинули до Чехословаччини, де ми разом із американцями приймали участь у звільненні Праги. Додому я повернулась аж у липні 1945 року.
Записав Микола Каплаушенко.
Спогади Чорної (Лакей) Федори Дмитрівни, 1925 року народження.
Був третій набір до Німеччини, а мені тоді було 17 років. Забирали нас 19 червня 1942 року. Перед тим кожен із нас отримав із сільської ради повідомлення, у якому в категоричній формі попереджалося, що вказаної дати, вранці ми повинні зібратися у центрі села, на вигоні для відправки до Рейху. Того горепам'ятного дня нас аж 48 хлопців і дівчат посадовили осівецькі поліцаї, керовані старостою, на 10 підвід і повезли аж до Житомира на залізничний вокзал. їхали ми цілий день і десь під Житомиром, коли вже геть стемніло, нас отаборили і ми заночували просто неба.
Наступного дня на світанку нас знову на підводах повезли на вокзал, де наші осівецькі поліцаї разом із чужими поліцаями (останні нас мали супроводжувати далі), перерахували бранців і наказали заходити у товарні вагони. У вагонах уже знаходилось чимало хлопців і дівчат з усієї Житомирщини. Напхали товарняки так, що й продихнути було важко і повезли до Германії, а вже дощенту виморених, через кілька днів нас привезли до Польщі. Тут нас постригли, помили, продезинфікували і повезли далі.
За кілька днів ми прибули до своєрідного розподільника. Це була Германія. Тут бранців "сортували" і відправляли групами туди, де була потреба у дармовій робочій силі. Разом із осівчанками Марією Чорною та Марією Олексієнко ми спочатку потрапили до міста Цопот на деревообробну фабрику, а згодом нашу групу перевели до Путціка. А в кінці 1943 року нас повезли до Данціга на портову верф. Тут навчили електрозварювальному фаху і примусили зварювати пошкоджені місця на німецьких підводних човнах.
Тяжкою була та робота, виснажливою, але ще тяжчим було постійне відчуття голоду. Бо годували нас так: на три дні кожному видавали по маленькому бухінчику хліба, в якому було більше тирси, буряка та інших малокалорійних домішок, аніж муки. Один раз на тиждень ми отримували по сто грамів маргарину і замість цукру - по одній пігулці цикорію. А вранці - кварта ячмінної кави. На обід -бруква, а чи шпинат з кількома маленькими кусочками картоплі у теплій, але пісній воді. На вечерю - знову вода із ледь чутним запахом ячменю. От і весь наїдок.
На фабриці у Цопоті ми працювали по 8 годин на добу, а в Данцігу довелося дихати шкідливими газами від зварювання металу аж по 12 годин щоденно, правда із одним вихідним у неділю. У кожного остарбайтера на одязі була пришита бірка із написом "ОСТ", тобто "Схід" - східні остарбайтери. За важкий труд нам, правда, інколи видавали по 5-6 дойчемарок, але в таборі нічого не продавалось, а за його межі ми невільні були ходити.
Пам'ятаю, у квітні 1945 року на наші бараки налетіли радянські літаки і почали бомбити. Але нам поталанило, бо за кілька днів до цього охорона, відчуваючи близький кінець Рейху, десь подівалася, а ми, залишені самі на себе, розбрелися хто куди. Одні подалися найматися до бауерів, решта в інші місця, бо хотілося їсти.
До нас доходили чутки, що німця ось-ось розіб'ють, але коли те станеться, ми не мали уяви. Аж у кінці квітня надійшли наші солдати. Зраділи ми й почали збиратися додому. Та, як виявилось, передчасною була та наша радість - нас позабирали до радянського війська. Мене із кількома дівчатами-полонянками прикріпили до тилового госпіталю, а згодом - до підсобного господарства. До нього зганяли німецьку трофейну худобу, формували у великі черідки, а потім у товарняках або ж пішим ходом відправляли у Союз. Додому, до рідної хати повернулася я аж у листопаді 1947 року.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Мартиненко Антоніма Федосівна, 1926року народження.
Нас тоді дуже багато забрали. Був третій набір, то нас усіх під
метлу замели. Іван Зозуль, Савка Бирчин, Ольга Болдінова, Катя Куниця
і ще багато було зі мною. Чи самі ми пішли? Як це самі пішли?
Викликали батьків: з кожної хати дай людину! З нашої сім'ї взяли спершу старшого брата Івана, а я ще була мала. Із братом взяли із Козляновки й Петра Чекалишиного. їх тримали у Брусилівській тюрмі на другому поверсі, поки наловлять інших. А брат і Петро вночі втекли по трубі дощовій і подалися у Костовці переховуватися у родичів.
Тоді до нас у хату прийшли пропадющі поліцаї, свої осівецькі, і до батька вчепилися: твій син утік, то віддавай дочку. А батько їм: а вона мала! То вони: як мала- поїдеш сам! У червні забирали нас. Як ішли ми селом на вигін, то прощалися зі всіма - із дітьми, із бабами і за слізьми Світа не бачили. Забрали нас у Брусилів на комісію. Один каже на мене: вона мала, другий - пайдьот. Всю дорогу до Скочищ ми плакали, а нас залякували: хто втече - розстріляємо сім'ю. У Скочищах ночували, а удосвіта чуємо - свисток, то підійшов поїзд. Нас по одному начитували зі списків і по одному заганяли у вагон. Там були і дубрівські, і покришівські, і соловіївські - з усього Брусилівського району.
Везли нас до Варшави. По дорозі наші осівецькі хлопці тікали Іван Зозуль, Савка Миронишин, Мусій Слюсарчин зривали вночі у вагоні підлогу і плигали під поїзд на рейки. Але їх половили і дуже били, повикручували руки. Савка був так побитий, що не міг рухатися. У Варшаві нас довго тримали закритими у вагонах. А кругом, чуємо, бомлять, стріляють. А згодом уночі привезли у місто Росток у табір. Погнали в баню митися під холоднючою водою. Ми позамерзали, а вони нас плітками по голому тілу. Потім приїжджали баури, декого забрали, а решту нас відвезли у місто Малхін у табори. Там нас розподілили на літакозавод. Ми там різали і клепали бляху. Через рік завод розбомбили американці, то нас перевезли у місто Верм'юнде, знову на завод. Там ми робили, поки не закінчилася війна.
Жили ми в бараках, спали на рогожці, укривалися тоненьким одіяльцем. Одежі нам не дали - одні тільки комбінезони. А ходили ми у дерев'яних черевиках - шуги називалися. Як нас гонили строєм через місто на роботу, то від наших черевиків стояв такий гул, наче від табуна кованих коней. То німці-міщани почали скаржитися, що ми їм заважаємо спати. Тоді нас почали водити в обхід полями, але дорога була набагато довша. Коли ми вже зовсім обірвалися, то німці надумали, аби нам одежу прислали наші батьки. Нам дали бланки, на яких були надруковані назви одягу, а ми повинні були поставити хрестик, що кому потрібно. Ті бланки німці збиралися вислати на Україну батькам. Але ми ті бланки порвали. Бо кожне знало, що в батьків нічого й так нема. То німці-наглядачі загнали нас на кухню, і випускаючи по одній через двері, били плітками. Найбільше побили нашу осівецьку Ольку, бо хтось німцям сказав, що то вона підбурила нас порвати бланки.

Німці два рази на добу давали нам варене. Але крім брукви і синьої капусти ми нічого не бачили. Інколи кидали у ту баланду конину. Увечері давали присолоджений чай і хліба десь на два пальці на наступний день, та хіба витримаєш - з'їдали ще ввечері. Давали, правда, ще й пачку маргарину на чотирьох осіб. Працювали ми у три зміни, і вночі. Кожний місяць кожна із нас получала по 12 марок і ЗО пфенігів (копійок). Нічого за ті гроші ми купити не могли, бо нас виводили за ворота табору тільки у свято. Та й то не всіх, при тому на наших рукавах були бирочки "Ост" (Схід). Інколи у табір баури привозили овочі і ми в них купували моркву, капусту. Дозволялося, аби наші батьки висилали нам посилки вагою до 200 грам - насіння, коржики. А на паску німці влаштовували для нас передачу по радіо, у якій, буцім-то від наших батьків, нас поздоровляли, давали настанови.
Пам'ятаю, одного разу наші хлопці якось перелізли у город баура, то їх там піймали наглядачі і замордували до смерті. Тих мертвих хлопців принесли під наші ворота, а нас строєм провели мимо трупів, погрожуючи, що так буде всім, хто надумає подібне.
Коли вже радянські війська були зовсім близько, то все наше німецьке начальство утекло, а нас залишили у таборі закритими. Уночі заскочили наші танкісти, розвалили ворота. А кругом - вогонь. А танкісти як заскочили у табір наче ті звірі. І так уже нас обзивали: Продажниє! Да ви на нємцев работалі! А хіба ми хотіли? Ми втікали від тих радянських танкістів - хто куди бачив, у поля. А вранці нас радянські солдати повиловлювали і направили на збірний пункт. Там нас розподілили по підсобних господарствах військових частин.
Записав Станіслав Губерначук
Згадує Губерначук Броніслав Антонович, 1925 року народження.
Забрали мене у червні 1942 року з другою партією. Пам'ятаю зі мною були Василь Куліш, Микола Качанюків, а ще Володимир - Голяка син. В основному були хлопці, дівчат мало було. Дівчат забрали окремо. Забирали свої - поліцаї. Були такі дурачки.
У Брусилові згуртували нас у групи і погнали на залізницю. Зразу нас залякували: утечеш - заберемо матір або батька. Супроводжували до залізниці свої - поліцаї. Везли у вагонах до міста, яке у фріців звалося Данціг (тепер Гданськ). Туди прибули німецькі "покупці", випитували у нас, хто що уміє і може, оформляли документи і забирали. До Голяка причепилися, чого це він комсомолець. А він відказує, що якби він не поступив у комсомол, то його не прийняли б до інституту. Йому за комсомол нічого не було, дали йому роботу кочегара на заводі.
Я працював із ним разом на тому ж заводі підсобником у цеху -розвозив візочком деталі від станка до станка. Що то були за деталі, для чого - ми не знали. Чи били нас? Запросто! Чим попало, як попало, куди попало. Працювали 12 годин щодня із 6-ої години ранку до 18-ої години вечора. У кожного на руках були карточки, у яких відмічали наглядачі, коли ти прийшов на роботу і коли пішов із роботи. У кожного із нас була на рукавах нашивка із особистим номером. Жили ми в бараках. Для спання були там двоповерхові нари. Постільної білизни не було -залазили у мішок і спали. Роздягатися - не роздягалися, ба там нічого було скидати: ходили ще у домашньому одязі, а роби німці видали уже незадовго до нашого звільнення. Чи були вихідні? Не пам'ятаю. А в баню водили.
Кормили нас один раз на день буряками і бруквою. Хліба давали на чотири дні один хлібчик, як ото батон. Ой біда була! Особливо голод мучив. Ну що той хлібчик? Я його зразу ж тільки получив і з'їдав. А тоді уже їси один той супчик - вода і бруква. Чи було м'ясо? Яке м'ясо! Чай давали та й то не кожен день. І який там чай - із буряків. Правда, у неділю була картопля у лушпайках - таке собі посилене харчування. Батькам нашим дозволялося висилати нам посилочки сухарів -торбочки грам на 150-200. А що з дому вишлють? У них самих нічого не було та й посилки такі приймалися тільки у Житомирі. Хіба батьки могли так далеко добиратися?
Нам дозволялося писати батькам, але відкриті листівочки. Після роботи ми могли вільно виходити у місто. А якби утекти? А куди ти втечеш? Кругом німці. Правда, один хлопець із Андрушівського району таки утік - учепився на якийся поїзд. Інший хотів утекти, то його спіймали, десь відправили і більше ми його не бачили.
Коли у 1945 році прийшли радянські війська, то нас обзивали "ізмєнніками". Тут же зразу нас мобілізували і поперли на передову, на фронт. Голяк на передовій загинув, а Куліш залишився живим. Після закінчення війни нас залишили на строкову військову службу аж до 1950 року. Після війни таким, як я, остарбайтерам, ходу не було - ні в інститут, ні на хорошу роботу. Я навіть боявся признаватися, що був у Германії. А зараз усе минуло, ні на кого ніякої злості, нічого не залишилося.
Записав Станіслав Губерначук.
Спогади Мартиненко Катерини, 1923 року народження. 15 липня 1942 року немов укипіло в мою пам'ять. До цього дня з нашого села уже два рази вивозили людей у Рейх. Спочатку брали старших здорових, а потім взялися за нас неповнолітніх. Того дня ще на світанку сільські поліцаї лютуючи почали зганяти молодь до сторожки, що стояла в центрі села. Що тоді діялось на вигоні - плач матерів і bдітей, розпач перед невідомістю, люті погрози-окрики сільських поліцаїв із наших же осівецьких запроданців.
Коли зібрали усіх нас, посадили на підводи і повезли до райцентру. У Брусилові на медкомісії осівчанка Марія Мартиненко, яка робила лікарем у Брусилові, аби врятувати мене та Марію Федоренко, поставила у списках проти наших прізвищ галочки. Це ніби-то ми є хворі. Ох і розлютився тоді німець! Як ухопив він нашу рятувальницю за коси, як ударив обличчям об цегляну стіну, то вона й кров'ю обіллялася.
Після комісії нас посадовили на підводи і повезли до Скочищ на залізничну станцію. Там, як худобу, позаштовхували у товарняки і у страшенній тісняві та задусі повезли до Германії. Слабші здоров'ям втрачали навіть свідомість. Як привезли нас до міста Росток, то вишикували на плацу і почади розподіляти. Одних віддали німецьким поміщикам, інших бранців (і мене) поселили у бараках, обгороджених колючою проволокою. Спочатку ми подивувалися німецькій акуратності: посилані піском доріжки, вишикувані в шаховому порядку бараки та ін.
Хлопці осівецькі теж були з нами - Іван Федоренко, Василь Єсін, Іван Годенко, Микола Бойченко та ін. А наступного дня повели нас на роботу до засекреченого заводу. Мене та кількох дівчат відправили до цеху, де наказали металевими шкрябачками відчищати від іржі корпуси підводних човнів. То була виснажлива робота, наші тіла покривалися їдучою іржею, а надвечір ми падали з ніг. Але ще більше дошкуляв голод. Кожному із нас видавали на тиждень по маленькому бухінчику лише схожого на хліб наїдку та трохи брукви і шпинату. Навіть солі не давали, від чого ми дуже страждали. Минуло зовсім мало часу і ми почали знесилюватися і танути на очах. Поробились худими і до всього байдужими, снували по цеху, як примари. А однієї ночі нас розбудив німець і повів до якогось приміщення, де з кожного із нас витягай по великій пробірці крові. Три місяці я після того не могла зіп'ястися на ноги і просила у Всевишнього смерті на себе. Одного разу лікар, теж із полонених, оглянув мене і сказав німцю, що мене слід відпустити додому. У відповідь німець гаркнув: Ні! Вона працюватиме на Рейх!
22 лютого 1944 року на завод налетіли американські літаки і почали бомбити. Та не на цехи летіла ота смерть, а на наші бараки. Це було якесь страшилище! Мені перебило ногу, Марії Антиповій осколком вирвало шмат плеча, а Галину Губерначук та ще двох дівчат із Морозівки вразило на смерть. Скільки загинуло в інших бараках ми не могли знати, а було ж нас там тисячі полонянок. А покинути бараки ми не могли, бо німці замкнули нас ззовні.
Коли німці почали відступати, змінилася й поведінка наглядачів. Окремі з них навіть подобрішали. Наша наглядачка, коли наші війська були вже завсім близько, по секрету повідала, що найближчими днями всіх остарбайтерів повантажать у трюм великого корабля і затоплять у Балтійському морі. Вона порадила тікати до ближнього табору, до чоловіків-в'язнів зі Сходу. А хорват-поліцай, аби допомогти нам, проробив у колючому дроті дирки і ми вихопилися із-за загорожі.
А тоді вже була перемога. Ми плакали від радості, коли підійшли наші хлопці-солдати. Вони повели нас до великого замкнутого магазину, вибили кулеметними чергами вікна і сказали: беріть, дівчата їжу та одяг. Зопалу ми накинулись на продукти і знезвички до доброї їжі майже всі похворіли шлунком. Згодом нас прикріпили до тилової частини і загадали гнати велику череду німецьких чорно-рябих корів аж у Білорусію. Гнали ми ту худобу з весни аж до пізньої осені, ночували в полі, в лісі та виярках, голодні, босі, обірвані. Уже в Бресті нам видали документи і відправили до Скочищ. У Осівцях мене поставили носити пошту із Озерян до нашого села. Але приїхав із Брусилова дільничний міліціонер Парамонов і через те, що я була в Германії, заборонив мені працювати коло листів та газет. Кривдно мені стало на душі і боляче. Але на сварилась. Нехай їх Бог судить! Головне, що живу, ходжу по рідній землі, радію Сонцю і чистому Небу. А колишнє? Звісно, зринає часто у спогадах. І не доведи, Боже, комусь іще того звідати.
Записав Микола Каплаушенко

Яких батьків ми діти

Кожна людина час від часу повертається до думок про свій родовід. Та чи в кожної вистачає сили уважно вивчити кожну гілочку, кожен листочок родового дерева? А робити це треба. Бо з коренів — сила.

Багато років присвятив відтворенню генеалогічного дерева свого роду Микола Іванович Каплаушенко з Осівців Брусилівського району. В основу стовбура поставив свого праді¬да Івана, якого колись давно сільський батюшка допускав до цеhковних дзвонів. Скільки вітрів перевіяло з тої пори, а нащадків і тепер односельці називають за його прізвиськом — Дзвонарями.
Не раз досадував Микола Іванович, що ніхто зі Дзвонарів, хоча були ж у роду непогані знавці історії країни, не «здогадався» цінувати, вивчати й описувати життя своїх кровних близьких — адже саме з таких історій складається та, велика історія. Жалкував, що так багато цікавого й потрібного для майбутніх поколінь уже сховалося за завісою минулого. Збирав по крупині спогади й архівні відомості, щоб вивести родовідну крону. Вийшло красиве гіллясте дерево, на вершині якого поки що — сини і вну¬ки автора.
Кожна людина, коли щось творить, то вірить, що її праця буде комусь потрібна. І знову колючі питання не дають спокою Каплаушенку: «А кому, чоловіче, адресована твоя розповідь?». Впевнений, що синам. Бо виросли вони в колишнього журналіста, а нині сільського вчителя, достойними свого батька. Розумні, добре виховані, аси і своїх професіях:
Молодший військовий, один з дослідників Антарктиди, старший затребуваний розробник комп'ютерних програм. Микола Іванович щиро сподівається, що не¬байдужим до хронології «дзвонарівського» роду буде й хтось із його внуків, а може правнуків чи пра... пра..., які, прочитавши ро¬довідну історію, дописуватимуть її і передаватимуть своєрідну родинну естафету вже своїм нащадкам.
Дуже чистосердечна і з великою любов'ю написана біографія роду схвилює, збагатить розум і душу кожного, в чиї руки потрапить. Проте сам факт ство-рення розповіді про свій родовід — нині не такий уже й рідкісний. Велика' сила Миколи Івановича Каплаушенка — в тому, що він вивчає в цьому світі не тільки себе, а й з невичерпним і щирим інтересом ставиться до людей навколо. І тому він описав не тільки найважливіші події у житті членів свого роду, а й сприйняв як свій великий рід своє рідне село, дослідив біографії найцікавіших його людей. І відкрив усім нам, що й у маленьких се¬лах народжуються великі люди. Осівці виростили й військового розв¬ідника, й народного артиста, й дипломата, й викладача столичного університету, й хліборобів-орденоносців. Зібрані докупи розповіді про них вра¬жають. Вони примусили село не тільки ахнути, втямивши раптом, яке воно багате, а и зміцнитися в думці про те, як багато значать традиції й цінності сільської громади-родини.
А Каплаушенко пішов ще далі. Він вивчав біографії родин у довколишніх се-лах, через них — історію цих сіл. І відкрив ще один всесвіт, що називається «глибинні села». Ось вони, загубив¬шись серед полів і лісів, про¬живають день за днем: чорна робота, важкі долі, а яка щирість між людей!
Труди багатьох років, у результаті яких було написано біографію родини, біографії найвизначніших людей рідного села, біографи довколишніх сіл, врештірешт, були зібрані разом і ниніш¬нього року пішли у світ єди¬ною книгою «Дзвонарі», ви-даною коштом автора та за матеріальної підтримки не¬байдужих осівчан.
Каплаушенко — один зі Дзвонарів. Але якби треба було дати йому якусь особ¬ливу, саме його, характеристику, то хотілося б назвати Миколу Івановича собирателем. Так-так, саме на старо-слов'янський лад. Бо збbрачів (сучасна форма слова) різних цінностей є багато. А от ті, хто всіма силами душі старається зібрати найкращі людські іскри й тим самим об'єднати, зріднити не тільки рідних по крові, а й дальших людей, — на жаль, зустрічаються не часто.

Вміють працювати, вміють і святкувати

 

Брусилівський районний центр зайнятості має чимало напрацювань щодо організації та проведення оплачуваних громадських робіт, які є дієвим інструментом зниження напруги на ринку праці та одним із стабільних напрямків співпраці з органами місцевого самоврядування.

Гарним прикладом участі безробітних у громадських роботах є жителі села Осівці.

Жителі цього села відродили гарну давню традицію: святкування Дня вулиці. Мешканці вулиці, від старого до малого, виходять на свято у національному вбранні, співають пісень, беруть участь у різноманітних конкурсах. Старше покоління навчає молодь вишивати, прясти, косити.

З початку цього місяця проводилися роботи по впорядкуванню вулиці Червоної. ЇЇ мешканці щиро вдячні службі зайнятості та односельчанам за допомогу у впорядкуванні, адже на святі були присутні гості села та кореспонденти 5 каналу, які готували репортаж для показу на телебаченні.

За словами Осівського сільського голови Сергія Венгловського, лише завдяки тісній співпраці з районним центром зайнятості громада змогла реалізувати чимало своїх неординарних задумів. Силами безробітних зроблено ремонт ФАПу, постійно впорядковується родинний парк, висаджений цього року жителями села, розчищено пішохідний прохід до центральної дороги від вулиці, на якій проживають переселенці з зони ЧАЕС.

Наразі йде підготовка до нового сільського свята – Дня села Осівці, яке відбудеться наприкінці серпня. До цього дня планується відкрити фонтан біля сільського клубу, в спорудженні якого беруть участь і безробітні.

Беручи до уваги труднощі працевлаштування мешканців сільської місцевості, залучення безробітних до участі в оплачуваних громадських роботах дозволяє не тільки поліпшити їх матеріальне становище, а й відчути себе корисним суспільству.

Людмила Іваненко, заступник директора Брусилівського РЦЗ

Де на Житомирщині живуть найкращі зять та теща?

Де на Житомирщині живуть найкращі зять та теща?

У кого найвитонченіша вишиванка та найзатишніший двір?

Правильна відповідь – у мешканців вулиці Червоної, що в селі Осівці Брусилівського району. Всі ці почесні звання та ще безліч інших «номінацій» визначаються під час свята вулиці, яке вже п’ять років поспіль збирає разом її жителів – і осівчан, і тих, хто виїхав з рідного села.

Жителька Осівців, заступник директора районного центру зайнятості Людмила Іваненко розповідає, що кожного року свято має якусь родзинку: «Кожного року тема якась визначається. Того року було «хліб», цього року – «овочі», перед тим була «картопля», ще раніше - «сало». І кожна господиня готує якусь страву. Щороку визначається найкращий зять на вулиці. Той зять, який найбільше для тещі зробив, отримує перехідний вінок. Кожне подвір’я прикрашається плакатами, квітами, виставляються якісь вироби майстрів, у кого який талант.

А ще цього року вшановували найстарішу оселю на вулиці. Є такий будинок, якому в цьому році 146 років виповнилося. Його господиня отримала подарунки від районної влади». У підготовці до свята чималу допомогу надала служба зайнятості – під час громадських робіт безробітні односельці наводили лад на вулиці. Наступне велике свято в Осівцях – день села 28 серпня і до нього біля клубу будується фонтан.

yuriy
http://ruporzt.com.ua/zhittya/print:page,1,30652-de-na-zhitomirschin-zhivut-naykrasch-zyat-ta-tescha.html

ПОЛІТ У ВІЧНІСТЬ ГЕРОЇЧНОЇ ОСІВЧАНКИ

Ця розповідь є ніби продовженням попереднього нарису про долю двох мужніх людей із Осівець Івана Гончарука та його милосердної дружини Катрі. Цього разу мова піде про рідну сестру Івана - Варвару, яка теж, як і її брат, пройшла льотчицею-фронтовичкою усі пекельні кола війни...
У сім років Варя пішла до осівецької школи і "здолала" семирічку у 1932 році. А сумнозвісний 1933 рік закарбувався у пам'яті багатодітної сім'ї Гончаруків великим горем - літньої пори, коли половіли жита, над їхнім батьком, який за свого життя і мухи не зобидив, жорстоко поглумились бродячі цигани. Вони його умертвили у житах коло Ковтунової гори, забравши пайку житнього хліба та й увесь одяг.
1935 рік покликав нашу героїню до Брусилівської МТС, де вона навчається на курсах водіїв. Ще на курсах Варвара відчула в собі великий хист до техніки. Навіть вимогливі викладачі ставили її за приклад іншим. Після закінчення навчання - така була умова - Варвара повинна була працювати у цій же організації. Ото й мусила дівчина щодень долати дорогу з Осівець до райцентру, а надвечір'ям, відпрацювавши водієм на старенькій, дощенту зношеній півторатонці, знову повертатися до Осівців. Ах, як багатьом із нас знайомі отакі щоденні далекі походи отією дорогою.
Досить часто у долі кожного із нас сущих трапляються випадки, які докорінно змінюють усталений звичний плин життя. Подібне трапилося і в долі Варвари. Якось навідалася із Києва подруга її дитячих літ і запропонувала Варі кинути оту невдячну виснажливу роботу в МТС і їхати з нею до столиці. Ще й твердо, хоча й дещо загадково пообіцяла влаштувати Варю на роботу. Варя погодилася. Щоправда, рушила до Києва без паспорта, якого при тій безпаспортній для селян радянській системі, звісна річ, вона просто й не могла мати. Але... о диво дивнеє! Через кілька днів дівчина, ще не до кінця вірячи у своє щастя, уже працювала водієм легкового авто при гаражі, який обслуговував... аж український уряд. І що не менш суттєво, за дзвінком "згори" у Брусилов! без зволікань видали Варварі такий недосяжний досі паспорт.
Скромну за вдачею, охайну та беручку до роботи сільську дівчину скоро запримітили і належно оцінили. їй навіть доручали возити керівників найвищого рангу: Хрущова, Гречуху, Вороб'йова... Вони називали її лагідно, чомусь правда, не Варею, а Валютою. І зарплату їй теж платили пристойну - вистачало допомагати й рідним. Усе складалося для Варі якнайкраще. Та раптом - війна!
Український уряд за наказом із Москви, переїхав до Саратова. Так потрапила туди й наша героїня. Звісна річ, знаходячись під надійним захистом урядової "броні", Варвара могла б спокійно перечекати до кращих часів. А вона поставила собі мету: будь-що, а стати військовим льотчиком. І у вільний від роботи час Варя відвідує в Саратові курси стрілків-радистів бойових літаків. Здібну спраглу до знань цілеспрямовану українську дівчину невдовзі запримітили і належно оцінили - після закінчення навчання її залишають інструктором по вивченню азбуки Морзе. Та спокійне життя не влаштовує юнку. Скориставшись своїми зв'язками в українському уряді, вона таки добивається направлення до льотної школи і стає льотчиком бойового літака. У безперервних боях Варвара мужніла, зростала її майстерність. На ту пору вона вже відправила у останнє смертоносне піке не одного фашистського аса. Діставалося від неї і ворогам на землі.
Війна обірвала зв'язок Варі із рідними у її Осівцях. Аж лише на початку 1944 року, коли Житомирщина була повністю звільнена від фашистів, у Осівцях отримали від Варі першого за останні роки листа. Не забарилась і відповідь. Правда, жаліючи доньку мати й словом не прохопилася, що її сестричку Марію німці вивезли до Німеччини, а від брата Івана чомусь немає жодної вістки. Варя, дбаючи про рідних, надсилала їм свій продатестат і сім'я відтоді почала отримувати од військкомату досить відчутну і таку потрібну грошову допомогу.
А тим часом війна, зібравши свій жахний ужинок, добігала до завершення. Але ще й після 9 травня радянські війська продовжували вести жорстокі бої у Чехословаччині із майже півмільйонною армією фашистського генерал-фельдмаршала Шернера. Десь неподалік від Праги здійснювала свої останні польоти і Варвара Гончарук. Падали під кулями бійці, горіли танки, в останньому піке палаючими смолоскипами падали до землі літаки. Фашистські. Радянські...
У Осівцях, як по всій Україні і по всій Європі у нелегких повоєнних буднях минали тижні, місяці. Першою повернулась до рідного обійстя Гончаруків бранка німецьких концтаборів - Марія. Згодом привезли до матері й фронтовика Івана разом із молодою дружиною Катрею, привезли живого, але скаліченого війною, без обох ніг. Лише од Варі - жодної вістки! Навіть допомога за її продатестатом перестала надходити.
Тривожились у невідомості старенька мати і вся сім'я. Добрі люди нараяли матері звернутися до Києва, до уряду. Дослухались доброї поради і мати з найменшою донькою Ганною вирушили в дорогу. В столиці їх уважно вислухали, а потім ретельно впродовж кількох годин переглядали архівні документи і, вибачившись за недоречність, видали Гончарукам довідку. У ній засвідчувалося, що їхня Варвара загинула смертю хоробрих при звільненні Праги. Після того візиту у столицю сім'я Гончаруків аж до смерті матері отримувала за свою Варю щомісячну грошову винагороду.
Аж десь у сімдесятих роках у газеті "Сільські вісті" однополчани загиблої льотчиці-осівчанки сповіщали, що літак їхньої бойової подруги Варвари Гончарук був підбитий фашистами у боях коло Праги. Десь там у Небі вона, як підстрелена орлиця, востаннє широко розпростерла свої молоді повні сил крила і ринулась униз до люблячої Землі, вдарила караючою блискавицею на колону ще недобитого ворога... Пухом Земля їй! І вічна пам'ять у наших серцях!
Уже після молоденької красуні Варі відійшли із цього Світу її мати, брат і сестра. Живе лише в Осівцях найменша із сім'ї Гончаруків -Ганна, спогади якої і лягли в основу цієї розповіді. Майже щовихідного їдуть до Ганни зі столиці діти і внуки. І стає веселіше тоді в оселі, і проміняться добрі очі Ганни Прокопівни. Життя продовжується!
Спогади Чорного Олександра Юхимовича Напередодні 22 червня 1941 року я їздив у сусідню Борівку по дрова. З лісу приїхав пізно і так же пізно проснувся на другий день. І тоді почув від людей, що почалася війна. Керівництво району заходилося звозити людей з усіх сіл на мітинг до Брусилова. Там наказали виділити по три підводи з кожного села, щоб завантажити їх у районнім питлі (млині) білою мукою і відвезти її на залізничну станцію у Скочища. Забрали й мене на ту роботу. Тільки-но привезли ми муку на станцію, як налетів німецький літак і почав строчити по нас та по вагонах. Ми з переляку поперекидали вози з мішками муки у канаву і кинулися тікати на порожніх возах додому.
А в селі вже почали забирати молодь 1922-1925 років до війська. Забрали й мене. І повели нас, новобранців, пішим ходом до столиці (Києва) по старому київському шляху через Бишів, Новосілки, Білогородку. Наші торби везли на підводах, на яких їхали сім'ї брусилівських можновладців. Коло Білогородки нам віддали нашу поклажу, а начальство зі своїми сім'ями поїхало на Київ. Прийшли ми до Києва, купили на критому ринку по пиріжку, а куди іти далі - не знаємо. Бачили, як колони молоді під керівництвом старших рухалися на Харків та на Полтаву, подалі від німців. А ми були нічиї. То ж відпочивши на Володимирській гірці, вирішили пішим ходом добиратися до рідних Осівець. У Білогородці зустріли наших людей із Осівців, які гонили худобу за Дніпро, на схід. Напились ми коло їх молока, пригостили вони нас ще й ягодами. І знову подалися ми до рідного села.
Прийшли додому, переночували, вийшли на божий Світ, а в селі повно німців. Були вони тоді пихатими, вгодованими, у чорній фашистській формі зі свастикою. Почувалися німці безтурботно, у садках поміж деревами почепили гамаки і гойдалися у них. М'ясна тушонка, шпик (сало), масло та інші делікатеси, яких ми до війни і в очі не бачили, були у німців звичним наїдком.
Якось через Осівці на Київ пересувалась мотоциклетна колона німців та раптом на неї налетіли радянські літаки. Німецькі зенітки відкрили по літаках стрілянину і підбили одного літака. Він загорівся. Один із льотчиків зразу ж стрибнув із парашутом, але німці кулеметними чергами перебили стропи парашута, який так і не розкрився, а льотчик упав і розбився. А вже поодалік від села із літака вистрибнув із парашутом другий льотчик і опустився у жито. А там Павло Чорний брав на підводу клевер. Він поклав льотчика у віз, прикрив його пашою і привіз у село. Той льотчик довго жив у селі, а бувало, вечорами ходив до гурту молоді на гульню. Інколи до гурту підходили і молоді німецькі солдати, грали на губних гармоніках і запрошували осівецьких дівчат до танців. Одного разу один із німців і запитав льотчика, а чому він пострижений наголо. Усі завмерли з переляку. Проте у льотчика вистачило мужності і витримки подивитися німцю у вічі і спокійно відповісти, що він сидів у тюрмі, при цьому льотчик схрестив пальці навхрест, зімітувавши грати.
Та видно зі всього, хтось таки видав льотчика. А коли німці прийшли за ним, він попросив дозволити йому надіти чисті шкарпетки. Роблячи те, льотчик непомітно витяг із взуття свій партквиток і засунув його у ліжко. Льотчика забрали. Але він вижив у німецькій неволі, бо після війни ще довго надходили від нього листи до своїх рятівників. Він зокрема просив надіслати йому його партквиток. Але того документа уже не було, можливо господарі аби не ризикувати знищили той документ.
А німці ще довго збивали радянські літаки - падали вони і в Містечку, і в костовецькому лісі. А було й таке, коли підбили радянський літак, то з нього вистрибнуло із парашутами багато людей. Німці їх забрали у полон. Взагалі війна - то постійний гул, як вийдеш уночі на подвір'я, а довкруги весь обрій червоніє од спалахів.
При німцях ми працювали, як і до того, у колгоспах. У селі було багато чоловіків, які на початку війни потрапили у полон, а потім повтікали з нього і прибились до рідного села. Вони теж ходили на роботу. Аж у кінці 1943 року прийшли радянські війська і забрали нас на війну.
Записав Микола Каплаушенко
Згадує Качанюк Антоніна Андріївна
Війна - то страшне горе. Майже два з половиною роки були наші Осівці під німцем. Правда, зразу, коли німці тільки-но пройшли через наше село, вони навідувалися сюди нечасто, а верховодили у селі поліцаї- наші осівецькі хлопці. А от у кінці 1943 року, коли радянські війська гнали німців на захід, то в Осівцях квартирували німецькі солдати. Були вони дуже люті і жорстокі, могли людину не тільки побити, але і вбити.
Через оту німецьку жорстокість зазнала горя і наша сім'я. Пізньої осені 1943 року мій старший брат Микола за наказом місцевої влади пі¬шов із сусідом-ровесником Миколою Сущенком на роботу до колгосп¬ного двору. А коли вони поверталися із роботи додому стежкою через городи, то їх помітили німці, які стояли у подвір'ї напроти. Німці про щось засперечалися, а потім несподівано ляснув постріл. Нелюд-фашист поцілив нашому Миколі прямісінько у серце. Напарник Миколи ки¬нувся тікати і вже у нашій хаті зі сльозами на очах повідомив про біду.
Принесли ми безневинно убитого до рідної хати. Люди допомогли зробити труну і спорядити покійника в останню дорогу. Понесли ми мого брата на могилки через городи, бо по селу була непрохідна грязь, перемішана німецькими танками і тягачами. Аж раптом налетів літак і почав нас обстрілювати. То був радянський літак і льотчик певно прийняв нас за німців. Люди поклали турну прямо на сиру землю і кинулися врозтіч до своїх дворів у окопи і сиділи в них аж поки літак не полетів геть.
Отак із нашої сім'ї війна забрала двох рідних людей - на фронті загинув батько, а дома недалеко од рідної хати загинула його безневинна дитина - син Микола.
Записав Микола Каплаушенко

Спогади Артеменко Надії Федорівни
Нелегкими були прожиті мною літа. Скільки-то горя довелося людям перенести у 1933-му, скільки-то їх безневинних лягло у землю від голодної смерті! Думалося тоді, що більшої біди уже й бути не може, аж тут війна. Менше як через місяць після початку війни німецьке військо уже проходило через наше село. Фашистські офіцери були набундючені, пихаті. По селах вони поставили нову, уже свою владу, в особі старост і поліцаїв із місцевих людей. Німці, правда, інколи наїжджали до села за провіантом і фуражем. Людей вони не займали, але порядку вимагали. Хоча нічого не міняли, навіть назви колгоспів позалишали. І голови колгоспів були наші люди. До тих пір, поки у німців у наступі усе складалося гарно, то вони були добрішими і в тилу, але коли радянські війська почали німців громити, то і в тилу почала німота лютувати. На свою біду колишні довоєнні голови колгоспів були комуністами, вони були зобов'язані бути комуністами. І у березні 1942 року тих голів колгоспів німці заарештували і доправили до Брусилова. Через кілька днів у брусилівській тюрмі набралося до півсотні колишніх голів колгоспів і їх почали водити на розстріл групами по 12 чоловік.
Розстрілювали безневинних людей у Брусилові, на Тихих вербах. Там же їх і поховали у неглибоких могилах. Ями перед стратою копали самі ж приречені на смерть. Усі ті жахіття бачив старенький лісник, який жив недалеко. Він і розповідав, що один із приречених уже перед стратою раптом кинувся тікати. Заляскали постріли. Утікача поранили у ногу і він упав. Невдаху приволікли до ями і розстріляли разом із іншими. Як виявилось пізніше, тим сміливцем-утікачем був осівчанин Митрофан Сидоренко.
Коли німці уже відступали, то, пам'ятаю, забіг один німець до баби Катрі Арсеневої і попросив зварити йому картоплі. Побачивши, що баба не поспішає виконувати його забаганку, німець сам ухопив банячка і насипавши у нього картоплі швидко поставив у грубу до вогню. Тільки-но той наїдок припарився, як німець вихопив банячка із вогню, висипав картоплю у ранець і побіг доганяти своїх.
А невдовзі радянські солдати-конвоїри гнали через Осівці цілі колони німецьких полонених. По чотири в одному ряду. Було те якраз перед Новим 1944 роком. Була тоді відлига і велика розквашена по селу грязюка. Якраз перед цим днем німцям, що стояли у Осівцях, надійшли із Германії подарунки - штучні ялинки із прикрасами, але вони так усім тим і не натішилися.
А на другий день після вигнання німців із Осівець усі дорослі осівчани були мобілізовані і виведені на юзефівські землі, на горбки коло траси Київ-Житомир. Там були дуже запеклі бої. На розбагнених грязюкою полях лежали сотні радянських і німецьких убитих солдатів. Радянських убитих поховали у спільній братській могилі, а трупи німців прикопували землею там, де вони й лежали.
Важкі то були часи. Не доведи, Господи, тому повторитися.
Записав Микола Каплаушенко

В селі на Житомирщині вп`яте відзначили День вулиці

Наша вулиця - найкраща. Так стверджують мешканці селі Осівці, що на Житомирщині. І доводять це щорічним святом. Про дивовижну традицію - далі у сюжеті.

Один раз на рік вулиця Червона оживає. Мешканці накривають столи з найрізноманітнішими наїдками, прикрашають ворота та готуються до конкурсів.

Валентина Зецерковна, організатор свята: "Дружня наша вулиця, люблять її всі. Без нічких заперечень, без нічого, готуються. Без нагадувань, вони вже мене цілий рік запитують, коли це буде очередне наше свято".

Уже вп`яте в Осівцях відзначають день вулиці. Щороку святкування має свою тематику. Вшановували хліб, сало та приймаків. Цьогоріч вітають найстаріший будинок. Йому уже 146 років.

Антоніна Хвіль, мешканка старовинного будинку: "Ми не думали, що це воно комусь треба буде. Ну я казала, кажу, дівчата, не треба. Нашо це воно? Нє, нє, це така хата в нас тут на вулиці одна така хата. Ну, найхужа, мов".

Мешканцям будинку вручили подарунки, заспівали пісень та подякували. Ця хата - єдина на вулиці пережила війну. Всі її сусідки - післявоєнні. Таких тут близько сотні. Мало - каже старожителька Ольга. Колись на Червоній яблуку не було де упасти.

Ольга Петриченко, місцева мешканка: "Людей було багато. Була хата на хаті була, отако хата та на переді, а та на заді, дуже, дуже багато було хат. Грязі було отак, по вуши, шо не можна було перейти".

Сьогодні тут кипить життя та готуються українські страви.

Найбільше святу радіє малеча. До цього дня вони готували вірші та пісні. Вся найважливіша робота, звісно, теж на них.

Настя, місцева жителька: "Прикрашать ворота і робить страви з бабою. Там плакати вішали. Тато трошки помагав скотчем клєїти".

День вулиці в Осівцях уже став народним святом. А 28 серпня осівчани втретє відзначатимуть іншу традицію -День села.

Володимир Габенець, голова Брусилівської районної ради: "Тільки об`єднання громади зробить Україну нашу могутньою, об`єднаною і сильною державою. Люди самі це зробили всято, це їхня ідея, їхня думка і вона відбулася".

Після заходу сонця гуляння лише у розпалі. День вулиці Червоної тут звикли святкувати до ранку.

Ольга Сас, Олексій Іванченков, "5 канал"

ВІЙНА - БЕЗ ПРИКРАС

Війна... Це слово жорстоким і до неосяжного журним змістом ввійшло в людські душі, полишило в них глибокий, пожиттєвий шрам...
Радянські війська з величезними втратами відступали у глиб країни. Почали надходити у село перші похоронки. А невдовзі, на початку липня, німці безупинною ордою пройшли через наше село і, залишивши у селі нову владу в особі старости і поліцаїв із наших осівчан, продовжували іти з боями на Схід. Село тоді, огорнувшись тривогою, у важких непокоях переймалося єдиним: а де там мій чоловік, син, брат? Чи живий іще? Адже ні листів, ні будь-яких інших звісток на окуповану ворогом територію не надходило.
У такій невідомості про свого забраного на війну господаря перебувала і наша сім'я. Та однієї тривожної ночі у віконце нашої комірчини хтось обережно постукав. Мати метнулась до шибки і почула із темряви: "Просю! Це я, Іван! Відчини!" Зайшовши до хати, батько стомлено присів на лавці, виснажений до краю, змучений. Мати кинулася щось збирати на стіл. "Почекай!" — зупинив батько, - перейди до Марії Терешка Чередниченка і скажи, що її чоловік лежить під Гаєм у соломі і чекає допомоги". Десь під ранок, коли принесли знеможеного Чередниченка додому, батько розповів про свої митарства.
Тієї ночі дід Микита, його доньки і невістка почули справжню, без прикрас і героїки правду про війну. Ось як те було у реальності. Регулярні радянські війська, захоплені раптовим нападом німців, уже з перших днів війни почали нести важкі втрати. А надто у живій силі. Аби поповнити військо стали терміново мобілізувати новобранців. Переважна частина новоспечених солдатів не мала військового досвіду. Скажімо, батько, як і багато хто із його земляків-ровесників, згідно мобілізаційного плану перед війною, кілька разів проходив двотижневу перепідготовку. її тоді чомусь називали "скачки".
Отож уже в перших сутичках із ворогом більшість із солдатів-новобранців, щедро скропивши кров'ю рідну землю, лягли у ній на вічний спочинок. А ворог, застосовуючи тактику танкових клинів, розтинав ними радянські війська, оточував і зранених, виснажених, почасти озброєних лише гвинтівками солдатів брав у полон. Сотнями! Тисячами! Під відкритим небом на окупованій території німці нашвидкоруч створювали для полонених табори. Деморалізовані, голодні, а часто й без води, полонені довго не витримували під палючим небом - чимало з них умирало за колючим дротом.
У такий табір потрапив і гурт осівчан-солдатів. У кінці серпня вони намовилися тікати. Темної ночі, коли холодне небо сіяло дощем, бранці-осівчани Іван Каплаушенко і Терешко Чередниченко проповзли під дротяною огорожею і вихопилися у поле. Голодні, знесилені, вони аж від Шепетівки більше тижня добиралися додому, Вдень переховувалися у перелісках та гаях, а вночі добиралися до рідної сторони, оминаючи окуповані села.
Тим часом фашисти 23 серпня захопили Київ, а 25 жовтня -Харків, отже усю Україну. В українських селах, на окупованій ворогом території, порядкували поліцаї та інколи навертали німецькі тилові команди за провіантом. Тоді ж виявилося, що таких утікачів із німецького полону, як мій батько, було в Осівцях чимало. Спочатку вони переховувалися, а потім зрозумівши, що нова влада не звертає на них уваги, вже й не крилися. Скажімо, батько став працювати їздовим у колгоспі.
Повоєнна статистика показує, що лише у перший рік війни, 1941-й, у німецький полон потрапило кілька мільйонів радянських солдатів. Переважна більшість із них - українці та білоруси. Населення України та Білорусії, яке через незалежні від нього обставини опинилось на окупованій ворогом території, відчуло себе немов між двома вогнями: згідно радянського закону воно не мало права працювати на ворога, а з іншого боку німці-окупанти теж під страхом смерті змушували всіх працювати на себе. Та й жити хотілося всім.
Коли ж відбулося звільнення від німців України, Молдови, Білорусі, Прибалтики то виявилося, що майже все їхнє населення працювало на німців. Але ж по-іншому й бути не могло - померли б з голоду або були б розстріляні німцями. Отоді перед Сталіном виниклопитання - забрати мільйони чоловіків цих республік у радянське військо, а чи відправити їх разом із їхніми сім'ями до Сибіру. Жорстокі реалії життя змусили таки тирана призупинити дію закону 1937 року, згідно якого, усі хто працював би на окупованій ворогом території, зараховувались до "зрадників батьківщини".
У кінці 1943 року фронт війни знову прокотився через Осівці. Цього разу у зворотному напрямі. Забраний до радянського війська, як і багато інших осівчан, полковий розвідник Іван Каплаушенко дійшов аж до столиці Східної Прусії, Кенінгзберга, не один раз дивлячись у вічі смерті. А всього за кілька днів до перемоги він був смертельно поранений і залишився там, на чужинській землі у братській могилі. Як і сотні чоловіків-осівчан, як і мільйони українців.
Увазі читачів пропонується нарис житомирського журналіста Г.Ткаченка про фронтовика-осівчанина Івана Прокоповича Гончарука та його милосердну дружину і бойову подругу Катерину.
ДВОЄ

 Їх війна познайомила. Причому в найтяжчу для Івана Прокоповича годину, хоча вже й було завойовано Велику Перемогу, В сорок шостому він лежав у військовому госпіталі без обох ніг і проклинав той час, коли народився. Безпорадний, розбитий тяжкими думками, замучений безкінечними операціями, солдат ще чіплявся за життя, але й не бачив попереду просвітку. А доконав його лист, який одержав з рідних країв.
Сестра Ганна написала, що Іванова "любов", довідавшись про те, яке лихо спіткало його на війні, відразу ж "вискочила" заміж. Та, здається, більше за рани на тілі боліли в серці слова отої зрадливої "любові": "Скажи Вані, що він мені дуже подобався, коли перетанцьовував у клубі всіх хлопців і коли всі сільські дівчата мліли перед ним. А тепер без ніг - кому він потрібний?". Ще Ганна в листі вибачалася за вимушену безсердечність: "Дуже довго вагалася я, чи написати тобі, братику, всю правду. Вирішила написати. Бо приїдеш додому, про все взнаєш сам - гірше буде. А так до того часу переболить. Ми всі тебе дуже ждемо і любимо. А вона й твого мізинця не варта..."
Не варта... Ні, йому не хотілося вірити, що сестра навела слова тієї, яка клялася піти за ним на край світу, яка в самісіньке пекло писала ніжні листи. Читаючи їх, дуже заздрили Гончаруку бойові побратими. Що ж це виходить: позбувся ніг - пропала й любов?
Того ранку в палату навідалася санітарка Катя. Вона й раніше приходила до нього, розпитувала про бої, домівку, рідних, допомогла написати кілька листів. Симпатична, співчутлива. І цього разу, глянувши на Івана і зім'ятий на долівці лист, присіла на стілець, запитала одним подихом:
- Щось... не гаразд?
- Та йди ти!.. - скреготнув зубами солдат. - Всі ви однакові. Вам потрібні з ногами. А де я їх візьму?! Де?!
- Заспокойся. І не треба міряти всіх однією міркою. Ще знайдеш своє щастя - ось побачиш. Ти молодий, дужий, гарний, добрий...
-1 без обох ніг! А це - все!
- Не згодна!
- Що? То, може, ти вийдеш за мене заміж? - Іван, мабуть, уже не тямив себе. - Ось що, дівчино: пропоную тобі серце і дві руки. А дві ноги, вибачай, війна проковтнула...
Вона, як берізка, стояла перед ним у білому халаті. Розпашіла, з великим синіми очима і... дуже серйозна.
- Це так несподівано для мене,.. - ніби й не помічала його сарказму. - Я подумаю трохи. Можна? - і випурхнула з палати.
А через кілька днів крізь дрімоту він відчув на своїй руці її теплу долоню.
- Іване, я згодна. Чуєш? - шепотіла, а йому здавалося, що кричала. Розплющив очі. Усмішкою оцінив її благородство. І засмутився:
- То й що ми будемо робити? Я ж безпорадний, як дитина...
- Будемо жити, як усі люди. Я добре подумала...
- А батько й мати знають?
- Знають. Вони... - передихнула терпко, - проти... Але я згодна. Не знав чи плакати цьому, чи радіти.
Ось так і пов'язалися в один тугий вузол їхні молоді долі. Правда, було ще своєрідне весілля. Звістка про те, що старший сержант Іван Гончарук і санітарка Катя Полякова вирішили одружитися, швидко облетіла госпіталь. їх вітали, бажали щастя, любові та злагоди, а дехто, дивлячись на нього, відверто співчував. Нагодився і головний лікар. Старий суворий, але, як виявилося, щедрий на доброту.
- Хоч у тебе, сержанте Гончарук, і груди в орденах, зблиснула в скельцях його окулярів лукава ніжність, - та однак маю до тебе три претензії. Перша - женишся, а мені не доповідаєш. Друга - без дозволу забираєш мою найкращу санітарку. Третя... коли до загсу?
- В суботу... вирішили...
- Транспорт я забезпечую. Домовились?
Він і справді в зазначений час десь дістав розкішну, розмальовану бричку. Щоправда, коні були старенькі, та місію свою вони виконали чесно й справно. Після загсу в палаті Гончарука побував майже весь госпіталь. Головлікар виділив трохи спирту, медсестри й нянечки нанесли, хто що мав з їжі. Були справжні весільні тости, було дружнє, замішане на сльозах "гірко", не обійшлося, звісно, й без фронтових пісень.
А через якийсь місяць Іван повіз на Житомирщину свою дружину. Повіз - це дуже неточно сказано, бо ще треба розібратися, хто кого віз. Одне точно: повертався солдат Гончарук до рідної домівки після семи років розлуки.
...Сидимо з Іваном Прокоповичем у затишній кімнаті біля вікна, поглядаємо на ранню зелень, що з'явилася на деревах. Збоку притулилася плечем до шафи Катерина Єгорівна. Вона стежить за внучками Наташою та Іриною, які в спальні граються в "медсестер", і одночасно прислухається до нашої розмови. Іноді всміхнеться вибачливо, щось уточнить, щось додасть - у погляді мудрість, бажання в будь-яку мить прийти своєму чоловікові на допомогу.
- Оце вона все життя така. - світлішає на обличчі Гончарук. Іноді дивуюся, скільки може бути в людини доброти й безкорисливості. Я ж, знаєте, не подаруночок: характер у мене трохи колючий, якщо не більше. А вона гляне - і лихого слова не можу сказати.
Катерині Єгорівні, помітив, не дуже подобається така відвертість, бо вона тихо виходить із кімнати, і вже через якусь мить чуємо її спокійний голос в оточенні дітлашні. Іван Прокопович, видно, цього й чекав. Сильною рукою прихилив мене ближче до себе, напівпошепки почав розповідати:
- Уявіть собі: юне, красиве дівча приїздить із міста в село - і нічого не вміє... А вона сама всього навчилася. І по домашньому господарству, і в колгоспі - тривалий час в городню бригаду ходила, а потім куховарила. А ще з нею вдвох садок посадили - чи не найкращий в Осівцях. Ми й зараз його доглядаємо, і город щороку садимо, і корову тримаємо. Нелегко, звісно, але ж у селі життя - з одної криниці з усіма воду пити.
- Ви, кажуть, після війни ще й трохи їздовим попрацювали?
- Мусив. Без ніг, а мусив. - Ветеран замислюється, а мені здається, що заглядає у минуле. - Мали тоді клопоту. Фашисти майже все село спалили. Треба було будуватися, а чоловіків повернулося з фронту - на пальцях лічили. Так вийшло, що саме я найкраще знав довколишні ліси, тому й призначили старшим їздовим. Сім-десять підвід - і в дорогу. Возили дерево. Тільки ж і Катерина зі мною їздила: без неї я нічого не був вартий. Правда, згодом на цьому посту мене підмінили молодші, бо рани почали кровоточити... Помітив, що він ні разу не поскаржився. Про болячки свої говорив спокійно, без особливих емоцій, наче й народився для того, щоб їх побільше мати. 

У тридцять третьому, коли йому було тринадцять літ, під час голодомору загинув батько. Прокіп Григорович, розповіли сільські старожили, ціною власного життя порятував тоді дружину й четверо дітей. Після того Іван у школу не пішов, а став у колгоспі їздовим. Спочатку волам "хвости крутив", потім довірили коні. Ще згодом закінчив у Брусилові механізаторські курси, і осідлав трактора. Орав не лише в рідних Осівцях. Є його борозни в усіх навколишніх селах: час такий був, що біля землі ходили всією громадою. Гончарук і справді до перших півнів міг веселитися в клубі, але ранкову зорю зустрічав у полі.
До речі, в сороковому році його проводжали в армію, і він залишив про себе й таку пам'ять: за ніч перетанцював усіх сільських хлопців. Хіба думав тоді, що танцює востаннє? Війна для Івана Прокоповича, за його словами, пройшла як одна тривожна мить. Першого ж дня в Молдавії, де він служив, на голови посипалися ворожі авіабомби. Перші болючі втрати... Потім довгий, з багатьма оточеннями відступ аж під Москву. Тут він перекваліфікувався: був зенітником, став винищувачем танків. Бої за Смоленськ, Ольховку, Ростов, Київ, Житомир...
- Коли визволяли рідні місця, - пригадує Гончарук, - дуже хотілося глянути на рідну домівку. Хоч одним оком. Та й була вона від нашого батальйону всього за п'ять-шість кілометрів. Не зміг. На той час старший сержант, командир відділення протитанкових винищувачів Іван Гончарук уже був нагороджений медаллю "За відвагу", орденом Червоної Зірки. Добре воював солдат. Потім форсував Дністер, пройшов з боями Чехословаччину.
- Все-таки прикро... - вкотре повертається ветеран до найтрагічнішого. - По суті, всю війну з пекла в пекло потрапляв і - жодної подряпинки. Щастило. А на Ельбі, під Дрезденом, можна сказати, за п'ять хвилин до нашої Перемоги, кресонуло снарядом по ногах. Він тоді коригував вогонь свого відділення. Ранок видався сонячний, тихий. От лише псували картину ворожі танки, що намагалися атакувати вздовж річки. І сьогодні бачить, як вони гусеницями безжально підминають молоді зелені деревця, а ще пам'ятає, як раптово і страшенно заболіли ноги, потім його підняло в повітря...
Лікарі відчайдушно боролися за життя солдата, для якого дні і ночі перетворилися в суцільну рану. Кілька місяців лікувався в польському місті Ченстохові, більше року - в Москві, півроку - в Есентуках.
- Там і знайшла мене моя доля, - Іван Прокопович знову повертається на грішну землю. - Прожив з Катериною життя, наче пісню проспівав. Трохи пишно звучить, але інших слів не підберу... Вона ж, моя Полякова, знаєте, коли приїхали в село, могла мене покинути. її батьки й гроші на дорогу вислали, не покинула. Ми вже й постаріли, а доброта в неї залишилася молодою. Ось розповім... У нашому селі 40-річччя Перемоги святкували. Хлопці прийшли до хати, взяли мене на руки й понесли до клубу. Дивлюсь, і вона назирці поспішає за нами, хвилюється чи, бува, ніхто не скривдить мене. Таке, виходить, серце має...
З цього, серця, мабуть, проростає усе найкраще, що є на світі. Знаю: Гончаруки дуже гордяться своєю дочкою Любою, яка після закінчення Київського медінституту працює дитячим лікарем у Житомирі. А ще неабияка їхня втіха - дві внучки. Для них поки - що дід і бабуся - жива незбагненна легенда.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО

НА ЖЕРТОВНОМУ АЛТАРІ КОМУНІСТИЧНО-ФАШИСТСЬКОГО АЛЬЯНСУ

Не встигли українці відійти від жахіть голодомору 32-33 років та жахіть сталінських масових розстрілів, тюрем і висилок українців кінця 30-х років, як насунулися нові жахіття - Друга світова війна. І знову у стражданнях і жертвах, принесених війною, основна вина лягає на той же російсько-більшовицький режим, у супрязі якого українці змушені були тягти весь тягар тієї бойні. Про причини та хід Другої Світової війни написано багато і часто, особливо у радянській літературі, неправдиво. Заслуговують уваги дослідження тієї війни, проведені визнаним у Світі видатним британським істориком Норманом Дейвісом, які подані у його книзі "Європа. Історія". На цього історика я й буду посилатися далі.
У першій половині XX століття у європейському суспільстві стався зловіщий збіг обставин, коли дві хворі на великодержавність нації висунули до свого керівництва з одного й другого боку двох збоченців: німецька нація, яка прагнула реваншу за поразку у Першій світовій війні 1914-1918 років, віддала кермо Гітлеру, а російська нація, яка кілька сот років є враженою бацилою світового панування, надала право верховодити в есесерії Сталіну. Згаданий Н.Дейвіс пише про те так: "... протягом життя двох, омитих кров'ю світових воєн, поколінь дві держави із найчисельнішим у Європі населенням стали жертвою кривавих політичних режимів... головний двобій за європейське майбутнє точився між Німеччиною та Росією".
Коли у XVI столітті Московська держава, маючи територію меншу за нашу Житомирську область заходилася захоплювати сусідні землі то її девізом були настанови тодішнього російського духовного лідера Савви-Спиридона: "Де я - там Росія, де я - там моє право!" А вже Петро Перший, який у десятки разів розширив територію Московії, давши їй назву Росія, залишив заповіт для всіх російських можновладців, у якому виписав, як саме Росії добиватися світового панування, аби "російський солдат вимив чоботи у Індійському океані". А російські тирани початку XX століття Ленін і Сталін підхопили комуністичні лозунги "всємірной революції1", під прикриттям яких намагалися поширювати російське панування у Світі. Той сказ двокола всесвітнього панування не припиняється в Росії і понині. Там є писаки, такі як Асов, Дьомін та ін., які закликають створити так звану "арійську імперію" протяжністю від Уралу до Піренеїв, у якій державотворчим народом будуть росіяни.
Коли у 30-х роках у Німеччині вискочив, як чорт із попелу, Гітлер зі своєю маячнею про всесвітнє панування німецької нації, Сталін почав розглядати Гітлера як такого собі "криголама", який розкрушить, покришить, обезкровить Європу, а тоді уже Сталін повалить і Гітлера і загарбає усю Європу. Уже у 1939 році Сталін вів загарбницьку війну на Далекому Сході (із Японією), а на Заході у Фінляндії, а згодом окупував Західну Україну і Закарпаття шляхом воєн із Польщею. Гітлер же у 1938 році загарбав Австрію, проголосивши створення Німецької імперії, А в 1939 році Гітлер захопив Чехію і частину Польщі. Тобто два хижаки розпочали Другу світову війну заради розширення своїх імперій -комуністичної та фашистської.
У серпні 1939 року ці два кровожадні режими раптом уклали між собою пакт про ненапад, який у історичній літературі дістав назву пакт Молотова-Рібентропа за прізвищами поплічника Сталіна і поплічника Гітлера. Той пакт мав таємний додаток, із якогой видно істинні плани обох збоченців та їхніх режимів. Ось уривки із того документу: "1)... повноважні представники обговорили межі своїх сфер впливу у Східній Європі, територіальне та політичне впорядкування на територіях, що належать Прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві). 2)... кордон сфер впливу Німеччини і СРСР приблизно має пролягати по лінії річок Вісла, Нарев (Нарва) і Сян. 3)... радянська сторона має свої інтереси у Бессарабії. 4) Цей протокол обидві сторони повинні вважати за надзвичайно таємний".
Ці пункти наведені тут зі згаданої книги Н.Дейвіса. Сам Дейвіс так витлумачує той документ: "їхній так званий "пакт про ненапад" був досконалим планом нападу. Німецько-радянський пакт часто називають дозволом Гітлерові починати війну. Це правда тільки наполовину, бо цей пакт був ще й дозволом Сталінові починати війну... Гітлер вважав, що з благословення Сталіна він може сам упоратися із Англією та Францією. Сталін уважав, що з благословення Гітлера він може сам загарбати країни Східної Європи".
Через тиждень після укладення того пакту Гітлер дійсно напав на Польщу, а через три тижні у ту ж Польщу вторглися і сталінські орди. Розірвавши навпіл Польщу, комуністичні і фашистські хижаки тут же у Бресті провели свій спільний парад переможців. Загарбницькі апетити Гітлера й Сталіна розгорялися блискавично - збуджені кров'ю хижаки спішили вирвати із пащі один одного жертви. Протягом якихось 20 місяців після розшматування Польщі компанія Гітлер-Сталін загарбала 13 європейських країн: 8 - Гітлер, 5 - Сталін. До чого це призвело Н.Дейвіс пише так: "Після завоювання Західної Європи німецька воєнна машина не мала куди подітися, як тільки рушити на Схід, аби не втрачати навальної сили". Себто рушити на СРСР. Хоч є докази, що Сталін планував напад на Німеччину, але Гітлер його випередив. Чи не тому і донині російська влада не дає доступу до радянських архівів часів війни?
Із дослідження Н.Дейвіса вимальовуються портрети обох зажерливих тиранів - Гітлера і Сталіна. Гітлер виріс із чуттям ганьби за позашлюбне походження свого батька, а саме від багатого єврея та австрійки-наймички того єврея. Гітлер замолоду був замкнений, озлоблений і самотній. Замолоду ж Гітлер відсидів 2 роки у тюрмі за участь у так званому "пивному путчі". До речі, добре, що в нас, українців, вистачили розуму у 2004 році дати відкоша босяку із тюремним минулим, якого темні сили пхали на роль національного вождя. Але про Гітлера. Після тюрми у Гітлера раптом прорізався апетит до патякання на всіх перепуттях, а до того ж він у тюрмі знічев'я зварганив "шедевр" під назвою "Майн кампф"' (моя боротьба), де розписав, як німці можуть досягти панування у всьому Світі. Ті ідейки Гітлера лягли як бальзам на зранену душу німців, страшенно ображених за поразку ще у Першій світовій війні.
Так започаткувався нацистсько-фашистський рух німецьких хвалькуватих хамів. А у 1932-34 роках тодішнє німецьке керівництво допустило гітлерівську нацистську шайку до влади, правда маючи благородну мету: використати Гітлера для придушення комуністичного руху в Німеччині. А далі пішло й поїхало і зовсім не в такому напрямі, як хтось уявляв... Ще на початку своїх військових звитяг біснуватий фюрер давав жорстокі настанови своїм генералам: "Ніякого жалю, брутальне ставлення, право на боці сили, щонайбільша суворість!"
Заслуговує уваги передсмертна записка Гітлера перед його самогубством. Фюреру раптом захотілося виправдатися. Ось уривки із тої Гітлерової передсмертної записки, яку подає у своїй книзі Н.Дейвіс: "Це неправда, ніби я, а чи хтось у Німеччині прагнув війни 1939 року. її прагнули політики, які або самі мають єврейське походження, або працювали на єврейські інтереси... Я помираю зі щасливим серцем, знаючи про незмірні звитяги наших солдатів на фронті... Передусім я вимагаю від усіх лідерів нації... скрупульозно дотримуватися расових законів і нещадно опиратися згубі, яка загрожує кожному народові, -міжнародному єврейству". Лукавство Гітлера тут як на долоні: якщо він розпалив війну з метою звільнення людства, як він пише, "від міжнародного єврейства", то для чого він винищував мільйони представників інших націй? А до того ж, і він сам, Гітлер, мав єврейську кров. Як сказано вище, його батько був байстрюком від багатого єврея та наймички-австрійки. І це не вигадка - це з доповіді гітлерівського гестапо самому Гітлеру.
І Гітлер, і Сталін, дорвавшись до влади, почали із винищення своїх противників. Але, якщо Гітлер відправив на той світ лише тисячі своїх громадян, то Сталін - багато мільйонів. І в Гітлера, і в Сталіна до ворогів їхніх режимів зараховувалися цілі народи: у Гітлера - то євреї, а в Сталіна, зокрема, українці. Винищивши голодом у 1933 році до 10 мільйонів українців, Сталін у 1939-41 роках запроторив у арктичні табори до 2 мільйонів українців Західної України. Сталін відзначався більшою жорстокістю і лукавством, аніж Гітлер - якщо гітлерівські головорізи толочили чужі землі під прозорими лозунгами розширення німецького "лебенсраум" (життєвого простору), то совіцькі орди вторгалися на чужі території під прапорами, буцім-то, "визволення народів". Але і там, і там результат один і той же - винищення противників гітлерівського і сталінського маніакальних планів. Так, у 1940 році Сталін підписав наказ про розстріл 26 тисяч польських офіцерів-резервістів, які були захоплені у полон радянськими та німецькими військами (німці передали совітам полонених поляків). А коли у 1944 році польські патріоти підняли повстання проти німецьких окупантів у Варшаві, то радянські війська, перебуваючи під Варшавою, пасивно спостерігали, як німці майже 100 днів безперервно громили повсталу Варшаву, знищивши 250 тисяч польських патріотів. Тобто сталінський режим був зацікавлений у винищенні патріотів будь-яких країн, особливо тих, які потрапляли під його владу. Той режим і гадки не мав надавати незалежність тим країнам, де ступила нога радянського солдата.
Неабияку жорстокість проявляв сталінський режим і стосовно своїх же вояків. Ось що пише про це Н.Дейвіс: "Керівники Червоної армії марнотратно використовували особовий склад. Червоні командири посилали солдатів хвиля за хвилею в атаку без жодної артилерійської підтримки, що деморалізувало німців, німецькі кулемети перегрівалися, захлиналися... Загальновизнано, що радянська сторона могла зазнати у 3-4 рази більших втрат, аніж німці, і однаково виграти бій... У операції за здобуття Берліна Жуков посилав свої резерви, не рахуючи ліку. Під Берліном радянські війська понесли більші втрати, аніж американці у всій війні".
22 червня 1941 року німці бомбили українські міста, а вже 9 липня німці окупували Брусилів, а 10 липня згідно колгоспних актів німці уже "наводили лад" у Осівцях. Усе брусилівське районне начальство ще до входу німців у Брусилів дало драпака зі своїми сім'ями, покинувши простих людей самих на себе перед ворогом. Зате після війни українцям постійно докоряли, що ми, мовляв, працювали на фашистів, а в різних анкетах і автобіографіях для українців стояло запитання, чи перебував на окупованій території. Як засвідчують документи, німці зразу ж поставили у районі свою комендатуру, очолювану німецькими офіцерами, а по селах поставили старостів із наших же місцевих людей. Колгоспи були німцями збережені, бо вони розуміли, що підлішої і зручнішої системи для викачування прироблених селянами багатств сам чорт не придумав би. Правда, трохи згодом німці поміняли голів колгоспів, заарештувавши і розстрілявши попередніх голів-комуністів. А люди, як ходили у колгоспи на роботу, так і продовжували ходити і тим заробляти якийся мізер для прожитку. Німці запровадили у Осівцях вирощування деяких нових культур, збирання лікарських трав тощо.
Як повели себе у війну осівчани? За спогадами свідків тих подій, ніхто й не думав про якийся опір, підпілля, а чи партизанщину, навпаки, кілька десятків молодих здорових чоловіків стали служити у німецькій поліції. Правда, розповідали, що німці, зайшовши у село, зібрали були на вигоні села збори і пригрозили: не виділите з-поміж себе поліцаїв, то спалимо село. Коли, бувало, слухаєш оповідки, про воєнні часи у Осівцях, то вражають неймовірні історії. Розповідали, скажімо, що наші осівецькі хлопці-поліцаї, маючи завдання конвоювати двох осівецьких євреїв у Коростишів полінувалися так далеко йти і буцім-то розстріляли тих своїх односельців-євреїв на Вирвихвості. Наші ж осівецькі поліцаї Бог-зна за що розстріляли і молодого осівчанина Андрія Шамрая. А одного разу між Осівцями й Озерянами були помічені партизани, які відпочивали вдень у кущах над Щенківкою, то осівецькі поліцаї негайно ж повідомили у брусилівську комендатуру і партизанський загін був ліквідований. Розповідали, що осівецькі поліцаї забирали іноді у своїх же односельців курей, кабанів та інше.
І звичайні селяни-осівчани по-різному проявили свою моральність і совість. Наприклад, мій батько і сусід Кузьма Гончарук під час відступу радянських військ підібрали контуженого радянського солдата Кузнєцова і помістили його у сусідній хаті-пустці. Мої батьки кілька тижнів ночами носили тому нещасному ліки та їжу. Але хтось таки розкрив ту таємницю, дав сигнал німцям - приїхали есесівці і тут же за хатою розстріляли солдата Кузнєцова, вихідця із Луганщини. Інший приклад, осівчанин Павло Чорний підібрав у полі радянського льотчика-парашутиста, привіз його у село, де льотчика видавали за свого осівчанина. Але хтось таки видав того льотчика і його забрали німці.
А як вели себе в окупованому селі німці? Які вони були? А були вони всякі. Один німець після того, як німці з боєм увірвалися в Осівці, відкрив лядо нашого погреба, де ховалася наша сім'я, і зі словами "Рус! Рус!" показав батькові, де лежить контужений радянський солдат. Інші німці-есесівці, як говорено вище, розстріляли того радянського солдата. Один німець із розквартированих у нашій хаті команди пригощав мого батька сигаретами, більше того носив мене на руках і цілував, коли отримав посилку від своєї німкені із фоткою своєї такої ж малої дитини, як і я. Інші ж німці, уже із іншої розквартированої у нас команди, спалили у печі нашу скриню із батьковою книгозбірнею із рідкісними книгами істориків Грушевського, Єфіменко та й мало не спалили нашої хати. Один німець віддав нашій сім'ї ціле відро смальцю, а інший німець у інший час, побачивши на мені німецьку солдатську пілотку, грубо здер її з мене та ще й відчитав матері.
Про те, які жахіття, які муки пережили осівчани у війну, можна писати величезні томи. Можна тільки уявити, наприклад, безмірне горе Степи Давидчук, у якої загинули на війні чоловік і син, а старшу дочку німці загнали у Німеччину, можна уявити переживання Степи Бризінської, яка супроводжувала аж до Скочищ свою дочку Марію, забрану до Німеччини, і все ж таки допомогла дочці утекти із етапу. А яке безмірне горе випало на долю Мотрі Приходько. Під час бомбування радянськими літаками німецьких позицій на осівецьких городах від вибуху бомби загинули її мати і доросла дочка-красуня, а ще завалилася й хата. На додачу загинув на фронті і чоловік Левко.
Власне, усі осівецькі жінки настраждалися у війну, як ніхто й ніколи. Пам'ятаю, коли осівецьких чоловіків зразу після вигнання німців із Осівець забрали у радянське військо, то моя мати і кілька жінок із села, дізнавшись, що їхні чоловіки ще не так і далеко, на передовій лінії у Вінницькій області, пішли пішки на передову аби провідати своїх чоловіків. Повернувшись додому, мати розповідала, що деякі із жінок уже не застали в живих своїх чоловіків - вони загинули у першій же сутичці із німцями. їх перед атакою підпоїли горілкою і вони безрозсудно кидалися під німецькі кулі. Хтось, уже не пам'ятаю, хто саме, випивши горілки тут же, не дочекавшись сигналу атаки, із криком "ура" вискочив із окопу і миттю був скошений німецькою кулею.
А які пекельні муки пережили осівецькі чоловіки-фронтовики! Скажімо, наш сусід зовсім молодий хлопець Станіслав Давидчук, будучи командиром танка, кілька разів виривався із палаючого танка, а в черговий раз не вискочив із підбитої німцями машини і згорів у палаючому танку. Інший молодий сусід Костянтин Яковенко був льотчиком і теж кілька разів рятувався, вистрибуючи із парашутом із палаючого літака, а в останній раз не вистрибнув - згорів у палаючому літаку. Ще один молодий сусід Дмитро Зівак потрапив у німецький полон, проте під час перевезення полонених до Німеччини, сміливці зірвали дошки у підлозі вагона і вночі стрибали під вагон на ходу поїзда. Колесами Дмитру віддавило пальці ніг. Те було у Польщі і врятувала Дмитра якась польська родина.
Та й ми підлітки сьорбнули тоді лиха сповна. Бліндажі, погреби, перебіжки під снарядами й кулями з одного кінця села на інший, постійні недосипання, недоїдання, плачі матерів, суцільні тривоги і страхіття і постійна загроза смерті. Пригадую, у нас на городі стояла протитанкова гармата, а ми з братами понесли артилеристам приготовлений матір'ю обід. Не встигли солдати взятися за ложки, як з боку Юзефівки почувся наростаючий гул. "Німецькі танки!" -викрикнув хтось із бійців. А я зіскочив з місця і рвонув до хати. Не встиг якийся із артилеристів мене звалити і накрити собою, як поруч рвонув снаряд, випущений німецьким навідником.
А ще й досі не можу забути, як німці розстрілювали радянського солдата, якого потай доглядали мої батьки. Його батьки положили у сусідній хаті-пустці, а згодом наїхало повен наш двір есесівців на мотоциклах, нишпорили у нашій хаті, потім у сусідній. Коли виводили нещасного із хати-пустки, я все те спостерігав із вікна і все чув, бо німці залишили відкритими у нашій хаті усі двері. Бідолашний солдат притримувався за стіни і все благав німців пощадити його, бо в нього "сім кіндерів", тобто семеро дітей. Мій любимий кіт чомусь шмигнув під ноги одному з німців, а той вистрілив у кота. Вражений кіт підскочив так високо, як ніколи. Солдата Кузнєцова розстріляли за хатою. А вже навчаючись у старших класах, я переписувався із одним із синів того солдата-луганчанина - у нього дійсно було семеро дітей.
Інші нещастя чекали осівецьких підлітків від розкиданих по селу і полях снарядів, гранат, мін та ін. У осівецьких підлітків чомусь пробудився якийся нездоровий інтерес до всього того воєнного арсеналу. Тоді багато підірвалося хлопчаків, намагаючись "побачити серце" зловісних набоїв. Коли у селі лунали вибухи, то жінки кидали на полі все і чимдуж бігли у село, бо знали - це вже якісь із них утратили своїх синочків. Пам'ятаю, як підірвалися на снарядах зразу троє чи четверо хлопців на Козлянівці із сімей Максима Гончарука, Петриченка, здається Котенка і ще когось. Пам'ятаю, як підірвався у своєму погребі на гранаті сусід-красень Коля баби Секлити. Пам'ятаю і смерть із тої ж причини племінника співака Кармалюка - Анатолія.
Окупувавши Україну, німці заходилися реалізовувати свій план постачання для Фатерлянду дармової робочої сили, чи як вони називали остарбайтерів - східних працівників. У сучасних українських засобах масової інформації наводиться цифра 4 мільйони молодих людей, яких німці вивезли із України до Німеччини. Із Брусилівщини для роботи на Рейх німці забрали 2360 хлопців та дівчат. Не оминуло те лихо і Осівець. Згідно після-воєнного списку Осівецької сільради, підписаного головою Левченком, секретарем Мартиненком і завіреного секретарем Брусилівського райвиконкому, німці вивезли із Осівець за літо 1942 року 123 особи (із них 3 полонені радянські солдати). То зовсім юні, навіть 14-15 літні дівчата і хлопці. Серед таких неповнолітніх, себто народжених у 1927-29 роках, були забрані до Німеччини Єва Лакей, Олександр Артеменко, Іван Федоренко, Ганна Герасимчук та ін. Було й таке, що брат-поліцай мусив конвоювати на поїзд до Германії свою рідну сестру, як це трапилось у сім'ї Федоренків - Михайло у формі поліцая супроводжував колону молодих осівчан, у якій була і його рідна сестра Ольга. Катерина Мартиненко згадує, що вони з Ольгою підійшли до Михайла і шепнули йому, що ми, мовляв, хочемо утекти, а ти зроби вигляд, що нас не бачив. Та Михайло наставив на них автомата і відрізав, щоб вони йшли у колону, бо укладе обох на місці. Мусив хлопець так себе повести.
Кільком із молодих осівчан таки удалось утекти. Марія Бризінська непомітно зникла із колони аж під Скочищами - станції, де вже молодь запихали у вагони і везли до Німеччини. Допомагала Марії мати. А Іван Мартиненко та Петро Петриченко зуміли вночі вислизнути із пересильного пункту у Брусилові. Як згадували пізніше ті, хто мав нещастя потрапити у ту німецьку неволю, дівчата за слізьми не бачили в дорозі Світу білого. І щоб хоч трохи забутися, відволіктись, вони співали пісень. Сумні то були пісні, як ось ця: "Ой мамо, матусю... Якби ж то ти знала, Яка в мене біда, то ти б передала горобчиком хліба, Горобчиком хліба, синичкою солі. Ой мамо, матусю, яка в мене доля".
А що переживали юні осівчани у німецькій неволі, читачі дізнаються далі із їхніх спогадів. Дехто із них, як от Галина Губерначук, там у німецьких таборах і загинула. А чимало хлопців-остарбайтерів загинули уже після того, як радянські війська ввійшли в Німеччину і хлопців тих забрали у діюче військо і кинули непідготовлених на передову.
Переважна більшість осівецьких чоловіків були мобілізовані до радянського війська аж у 1943 році, бо німці так блискавично вдерлися на українські землі, що радянська влада, з її нерозторопністю і страхом перш за все за свою власну шкуру, не зуміла провести мобілізацію. Із Брусилівщини до діючої армії було залучено 5751 чоловік, а 3332 жителі Брусилівщини у роки війни загинули або пропали безвісти. Взагалі ж у війні загинув майже кожен четвертий українець. Сучасні дослідники сходяться на цифрі: 13-15 мільйонів українців стали жертвами Другої світової війни. А серед осівчан, котрі воювали на фронті, загинуло 125 чоловік. Родини ж осівецьких новоселів із Народиччини втратили у війні 89 чоловік-фронтовиків.
Пам'ятаю, із дев'ятьох моїх друзів-підлітків, які товаришували на нашому замлинянівському кутку, лише у трьох залишилися живими батьки. А батьки Миколи Давидчука, Василя Зацерковного, Івана Гончарука, Петра Приходька, Івана Приходька загинули на фронті. Батько ж Івана Олексієнка повернувся з війни зовсім нездоровий і скоро помер. Значна частина із тих чоловіків-фронтовиків, які залишилися живими, прийшли з війни скаліченими: хто повернувся без ніг, хто хворий на туберкульоз, як, наприклад, Станіслав Зацерковний, Василь Сущенко, Іван Гончарук, Соловей Олексієнко та ін.
Коли знайомишся зі списками осівчан-фронтовиків, то помічаєш вражаючий факт: чимало з-поміж них мали військовий технічний фах механіків, шоферів, танкістів, артилеристів, радистів, як от Марія Сафронова, Павло Каплаушенко, Арсен Шамрай, Іван Куліш, Іван Майстренко, Іван Сидоренко, Володимир Лаговський, Михайло Тушинський та ін. Дехто із осівчан-фронтовиків були розвідниками, як от Матвій Задоя, Станіслав Зацерковний, Григорій Москальчук, Іван Каплаушенко. Це красномовне свідчення про українське коріння кмітливих, сумлінних, відважних людей. Людей, як золоте зерно.
Усі, хто служив у совіцькому війську, можуть пригадати, як солдати-росіяни підтрунювали над солдатами-українцями: "Хахол без личкі, што справка без печаті". То так розгнуздана російська душа розцінювала українську сумлінність, обов'язковість, чим українці виділялися у війську і, зрозуміло, заслуговували військові звання. Поза сумнівом, отакою сумлінністю і обов'язковістю відзначалися на фронті і наші воїни-осівчани. Недаремно ж, фронтовики Іван Малиновський, Володимир Сидоренко, Терентій Сидоренко, Леонід Майстренко, Григорій Чапик мали лейтенантські звання, а фронтовики Станіслав Давидчук, Іван Гончарук, Ничипір Фещенко, Марко Фещенко, Віктор Онищенко, Григорій Фещенко, Федір Мартиненко, Микола Нестерчук, Олександр Климчук мали старшинські та сержантські звання.
У історії нема поняття "Якби" - усе, що відбулося уже відбулося і саме так, а не іначе. Назад нічого не повернеш, а теперішні наші критичні розмірковування щонайменшого впливу на минуле не можуть мати. І все ж, якби Україна була не колонією Росії, а незалежною державою, то українці не понесли б таких великих втрат у Другій світовій війні. За даними європейських істориків, усі західноєвропейські держави разом узяті (без Польщі) понесли у кілька разів менші людські жертви, аніж одна Україна. Навіть агресор-Німеччина мала у війні у десять разів менші втрати, аніж Україна. Західні історики, зокрема Н.Дейвіс, так і заявляють, що найтяжчих втрат у війні зазнали саме ми, українці.
Запитаймо тепер себе. А за віщо з-поміж усіх вояків загинуло найбільше українців? У нас якісь були національні інтереси у тій бойні? Ми, що, були державотворчим народом у сталінській імперії? А чи українці прагнули коли-небудь світового панування, як цього жадають росіяни? І чи українці розпочали ту європейську бойню? Ні, шановні! Ми, українці, були всього-навсього гарматним м'ясом у російсько-більшовицькій імперії. Мільйонам українців, а в їхньому числі і сотням осівчан, довелось марно покласти голови, як висловився великий Шевченко "не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну, з московської чаші московську отруту довелось запить".
Багато сотень літ українці кладуть свої голови на полях воєн за російські інтереси, інтереси свого, за висловом Шевченка "ката", себто історичного ворога. 1 ми, нинішні, мусимо пам'ятати усе те і враховувати при виборі шляху розвитку своєї молодої української держави. І якщо якісь симоненки, вітренки, морози та їм подібні постійно нашіптують нам, що ми маємо відродити милу їм есесерію, себто вернутись добровільно у імперію нашого історичного ворога -Росію, то гонімо геть з-перед очей отих збоченців у політиці. І не клюймо на заклики отих шарлатанів надати російській мові статус державної в Україні. Російські режими уже 350 років намагаються убити нашу українську мову, зробити із нас третьосортних росіян шляхом зросійщення нас. Мусимо затямити, що для українців більше зла, як російська держава ніхто не приніс. Не повторюймо помилок наших предків. Повернімо наші голови у бік своєї української держави, а не в бік лихої Москви.
МИКОЛА КАПЛАУШЕНКО