Крізь віки

Із українською писанкою порівняв наші українські села великий Шевченко: "Село на нашій Україні - неначе писанка село". І в тому є глибокий зміст, бо українське село з його білими хатами, гарно впорядкованими вулицями, розкішними садами таке ж привабливе, як наша українська писанка-яйце та й таке ж давнє, як та писанка. Адже українське писанкарство бере свій початок ще в добі Трипільської цивілізації, тобто 6-8 тисяч років тому. А з тієї доби, як сказано вище, і починається історія українських сіл і міст.

Перші ж писемні згадки про край, де наші предки заснували Осівці, тобто про Брусилівщину, припадають на початок літописання в Україні, на так звані княжі часи XI - ХНІ століть. У "Київському літописі", який входить до "Літопису руського", під роком 1097 дуже гарно виписана оповідь про город Здвижень і річку Здвижень з нагоди зупинки у Здвижені теребовлянського (галичанського) князя Василька. Того удільного князя везли у свою волость після його сліплення Великим київським князем Святополком. А під роком 1151 у "Літописі руському" є оповідь про сутички на річці Здвижень коло города Здвиженя київського та галицького князів.
Щодо города Здвиженя, то дехто, як от автор книги-путівника "Житомирщина" Ю.Коповський вважає, що нинішній Брусилів якраз і є отим літописним Здвиженем. Хоч більшість дослідників, зокрема Л.Похилевич, Л.Махновець стверджують, що город Здвижень був на місці сучасного села Здвижка. Варто відмітити, що археологічні дослідження показали, що на місці Брусилова було укріплення часів княжої Русі-України, тобто у XI - XII століттях.
Із документів, у яких фігурують села Брусилівщини, поки-що відомими є документи XV - XVI століть. Так, у документах 1415 року згадується село Водотиї, а в документах 1495 року - село Озеряни. Про існування Осівець у 1515 році побіжно свідчить лист князя Михайла Осівецького до польського короля. Той князь жив у наших краях на Коростишівщині. Краєзнавець XIX століття Л.Похилевич у своїх книгах пише, що прізвище князів Осівецьких походить саме від назви нашого села. Зрозуміло, що наше село існувало раніше отого 1515 року. За 1525 рік є кілька виписок із судових документів, у яких названі Осівці (під назвою Осівець), Брусилів, Ставища, Костовці, Карабачин, Привороття і кілька уже тепер неіснуючих сіл - Щениківка (Щенснівка), Пуків, Батиїв. Одна із таких виписок буде подана далі.
А вже у 1636 році Осівці разом із Карабачином, Озерянами та Костовцями згадуються у документах як села, що належали землевласнику Андрію Соколовському. Із середини XVII століття та у XVIII столітті Осівці, як видно із різних документів, належали до маєтностей власників Брусилова. Серед тих власників були Пелагея Брусилівська (дівоче прізвище - Бутович), а потім її племінник Яцько Бутович. Останній у 1574 році добився у польських королів, під владою яких тоді перебувала Правобережна Україна, надання Брусилову статусу міста, а в 1585 році він же добився надання Брусилову Магдебурзького права (самоврядування).
Згодом власником Брусилова і Осівець став Адам Кисіль -Київський воєвода. А десь із середини XVIII століття Осівці як складова брусилівських маєтностей стали власністю родини Чацьких. Ті Чацькі відзначалися україноненависністю та активністю у насадженні на українських землях католицтва. Про жорстокість тих Чацьких у ставленні до наших людей говорить така ось деталь: старі брусилівчани згадували, що на брусилівських могилках було поховання із надмогильною плитою, на якій було викарбувано: "Крєпостной графа Чацкого, награждьон розгамі". Отже за вказівкою котрогось із Чацьких засікли на смерть людину ще й на острах іншим отаке й викарбували.
Але не все сходило з рук україножерам. Із 1710 аж по 1769 рік уся Правобережна Україна (підвладна Польській імперії) вибухала повстаннями, відомими в історії як Гайдамаччина. У районі Осівець у 1760-1762 роках діяла ватага гайдамаків у складі трьох десятків чоловік. Двоє із них осівчани-брати Федір та Іван Москаленки були полонені і страчені. Документи про все те читачі мають нагоду прочитати далі. А в самому Брусилові у 1768-1769 роках орудувала ватага Івана Бондаренка.
Гайдамацький рух перелякав не тільки польських королів, а й російських царів. Сумісними діями Польська і Російська імперії задавили українську Гайдамаччину - і тій і іншій імперіям була небажана незалежна сильна Україна. Карали гайдамаків у нас на Житомирщині у селі Кодня. Та жахлива подія полишила слід у мові навіть осівчан. Ще не так давно у нас побутували приказка "До Кодні далеко" та прокльон "Щоб тебе Кодня побила".
У кінці XVIII століття після довготривалих воєн між двома хижаками - Польщею та Росією, перша впала, потрапивши від владу російських царів, а відповідно і всі належні Польщі українські землі відійшли під юрисдикцію Росії. У 1797 році Брусилівщина, як і вся Правобережна Україна стала колонією Російської імперії і перебувала у тій незавидній ролі аж до недавнього 1991 року. У кінці XVIII століття Україна, як то кажуть, потрапила із вогню та в полум'я.
Польська імперія устигла "украсти" у нас, українців, усю так звану високонароджену еліту із її державницьким розумом, багатствами, землями. Україна, за висловом Шевченка, залишилась, як "бездітна вдовиця". Усі оті Потоцькі, Чорторийські, Острозькі, Чернецькі, Друцькі, Крижановські та ще більше, як 700 родин колишньої української високонародженої шляхти не були генетичними поляками -то чистокровні українці, які стали перевертнями, перекинчиками. Вони під звабами і тиском польської ідеології зреклися українства, перейшли на службу польському королю, стали католиками.
У боротьбі із отими своїми перевертнями та з польськими окупантами довелося українцям вимахувати шаблями 200 жахливих років. У тій борні загинули мільйони найактивніших, найбільш люблячих свою націю молодих звитяжців, а на розплід запишися тільки ті, хто вічно побуркує, лежачи пузом на черені печі: "Моя хата скраю". Тому у нас і нині так багато люду лінується піти навіть на вибори, а якщо й піде, то вибирає у владу своїх ворогів - колишніх стукачів російських спецслужб. Тому й кишить наша Верховна Рада ворогами українського народу, які навіть проголосували проти захисту української мови.
Російська ж імперія, загарбавши Польщу, а разом і Україну, зразу ж заходилася робити зі всіх українців третьосортних росіян, аби легенько і навічно прибрати до рук усю Україну. Одна з цариць-матушок Росії так і наказала: "Фінляднію, Ліфляндію і Малоросію (Україну) лєгчайшім путьом обрусніть, даби оні нє галдєлі, как волкі в лєсу". Отак і зросійщили уже дві третини українців. Отож, зустрічаючи свою городську внучку осівецька бабуся дивується, чому це дівчисько "галдіть", як тамбовський вовк у лісі мовою свого історичного ворога.
У середині XIX століття Осівці - то уже чимале село. Як видно із плану осівецьких селянських садиб 1864 року, у селі нараховувалося 112 дворів. Цей же план свідчить, що тоді уже в селі простягалися усі сучасні вулиці, за винятком Кацапівки. Як було говорено вище остання вулиця виникла у кінці XIX століття. Через Осівці, як засвідчує карта Радомишльського повіту 1838-1839 років, проходила транспортна дорога (із Брусилова на Радомишль).
За даними Л.Похилевича, у середині XIX століття у Осівцях проживало 652 жителів обох статей, із них 12 католиків та 6 євреїв. Католики - то, без сумніву, родина Крижановських, а євреї - то сім'ї корчмаря та лавушника. Тоді в Осівцях були поширені ті ж самі прізвища, що й нині. Як видно із документів, у 1864 році тобто за три роки після скасування кріпацтва, коли уже селяни могли купувати землю, то цим правом скористалися 24 хазяйни-осівчани. Серед них Павло та Іван Боженки, Григорій Волощук, Влас, Григорій та Мирон Губерначуки, Дем'ян і Кузьма Топоренки, Григорій Кушнір, Кирило Каплаушенко, Касьян Назарчук, Єрмолай Шамрай, Йов Фещенко та ін. Купували ті хазяїни в основному по 1 десятині землі, тільки Ігнат Герасимчук придбав 2 десятини, а Семен Якута - 3 десятини.
Десь тоді осівецькій Святоуспенській церкві належало 44 десятини орної землі та сінокосів недалеко від церкви. Про це свідчить план церковних земель 1850 року, підписаний тодішнім власником Осівець Станіславом Крижановським (у власноручному підписі він себе називає - Кржижановський), а також священником Климентієм Рубаковичем та ін. Свідками при складанні того плану були осівчани: відставний унтер-офіцер Феодосій Тупаренко, Йосип Губерначук, Пантелеймон Гончарук, Трохим Отрошок, Борис Топоренко. Кріпацтво кріпацтвом, а все ж таки селян залучали як свідків до складання всіляких актів.
Як бачимо, із половини XIX століття одними із власників Осівець була родина Крижановських. Ті Крижановські відзначилися в історії тим, що були активними учасниками польських повстань проти Російської імперії, яка із кінця XVIII століття володіла Польщею. Хтось колись убив у голови отим Крижановським, що вони поляки, хоч насправді за документами XVI - XVII століть їхні предки були православні, отже українці. Уже окатоличившись Крижановські надумалися, що в них і кров польська. Поляками уявляли себе після окатоличення і понад 700 родин тодішньої української високонародженої шляхти. Тому й підставляв дехто із них свої пуза під російські кулі за чужі польські інтереси. Отакі парадокси української історії. Один із Крижановських у 1832 році за свої вояжі у загонах поляків-повстанців загримів у ранзі солдата на Кавказ.
Поміщикам Крижановським належала значна частина осівецьких полів, бо коли уже в середині XIX століття вони затіяли переділ своїх земель (між синами та зятями), то ось як виглядав розподіл: Іполіту і Сигизмунду дісталося 1995 десятин, Йосипу і Феклі Радзіковським -440 десятин, Івану Курмановичу - 334 десятини, Варфоломію та Іллі Курмановичам - 173 десятини. Цим же поміщикам разом належало 373 так звані ревізькі душі, себто осіб чоловічої статі, які обкладалися подушним (від душі) податком і рекрутською повинністю (служба у війську). Зрозуміло, у багатьох із тих чоловіків-ревізьких душ були дружини, діти, тож можна уявити, як багато безправних людей-кріпаків було в Осівцях при російському кріпосницькому режимі. То так ми розплачувалися за втрату власної держави, за небажання її виборювати, за дурнувату любов до свого історичного ворога - Росії.
Якоїсь промисловості в Осівцях у XIX столітті не було, за винятком кількох вітряків, водяного млина та виробництва цегли. Останнє засвідчують назви урочищ Глинища та Цегельня, у яких ще років 30-40 тому осівчани викопували уламки випаленої цегли. А в межах Брусилівщини було кілька винокурних заводів, зокрема у Водотиях, Хомутці, Карабачині. У Брусилові працював ще й пивоварний завод.
Не відзначалося розмахом і господарство поміщиків Крижановських. У 50-х роках XIX століття у власності Станіслава Крижановського були землі й ліси під Кочеровом, Забілоччям і Царівкою, а також село Лазарівка. Було у нього кілька магазинів, "питейних будинків", себто корчм, водяний млин. А в кінці XIX століття у Крижановського Іполіта було з десяток коней, три пари волів, 12 корів і десяток-два дрібної худоби. Це засвідчив актор Прохор Коваленко, який у дитинстві служив у того поміщика. Хоч у іншого Крижановського - Сигизмунда господарство було більше, до того ж більш механізоване.
Найпомітнішою архітектурною спорудою у Осівцях кінця XIX століття була церква. Вона вважалася однією з найкращих і найбільших на Брусилівщині. При церкві діяла так звана церковнопарафіяльна школа.
У кінці XIX століття, а точніше у 1885 році відбулося значне поповнення осівецької громади. Тоді великий гурт людей із Чернігівської губернії купив у осівецького поміщика землю на лівому березі Щенківки. Ті люди саме й заснували вулицю, яку згодом дотепні на влучне слівце осівчани нарекли Кацаповка, про що йшлося вище. Є одна важлива деталь, пов'язана із тими чернігівськими новоселами - у сім'ї одного із них на прізвище Коваленко народився син Прохор, який згодом став відомим в Україні актором, а до того ще й написав книгу "Незабутнє", у якій чимало місця відвів розповіді про те, що являли собою Осівці у кінці XIX - на початку XX століть.

Станіслав Губерначук 

Осівці в давнину.

 

 

Осівці лежать у межах так званої Подніпровської височини, яка перетинає зі Сходу на Захід усю Україну. Це зона, куди не доходив останній четвертий льодовик, який 110-14 тисяч років тому сковував усю північну Європу. Отже на наших українських землях і на осівецьких зокрема споконвіку не переривалась нитка життя - тут усе живе безперешкодно множилося, розвивалося і досягло найвищого рівня розвою. Чимало хто із учених, серед них і західних, стверджує, що тут, у Праукраїні, була оаза життя в Європі чи, як дехто висловлюється, "пуп Землі" або Циркумпонтійська (північнопричорноморська) зона. Звідси, із наших українських земель, гадають, хвиля за хвилею розселялися по Європі і частині Азії колоністи.
Природньогеографічну зону, у якій наші пращури заснували Осівці, географи називають Поліссям. Хоч, коли бути точнішим, наше село лежить на самій межі між Поліссям та Лісостепом, який простягається на південь від Брусилівщини. А про те, що осівчани не є поліщуками, свідчить осівецька говірка, яка за всіма мовними рисами належить до седеньонадніпрянських говірок із деякими вкрапленнями рис українських північних говірок.
За даними учених-антропологів, верхів'я річки Здвиж здавна заселяє гілка українців, яка в українських літописах XI - XIII століть фігурує під назвою деревляни. Літописці тих часів пишуть, що землю деревлян, а також землі полян, бужан, волинян та ін. античні автори (а це 2-2,5 тис. років тому) називали Велика Скіфія. Тобто наш деревлянський родовід фіксується писемно у І тис. до н.е. Але то ще не все. Серед тих, хто десь у ІІІ-ІІ тис. до н.е. колонізував витоки Інду (сучасний Панджаб у північній Індії"), у ведійських священних книгах згадується народ (етнічна група, плем'я) під назвою дарава. У ведійській мові санскриті дарава - то дерево, а драв'я - дерев'яний. Отже наш родовід простежується десь у часах, віддалених від нас п'ятьма тисячами літ.
Осівецькі землі це так звані світлосірі або сірі лісові підзолені грунти. Власне, осівецькі поля - це невеличка пляма таких грунтів у межах Брусилівщини, бо вся Брусилівщина лежить на так званих дерново-підзолилистих грунтах, а в долинах Здвижа тягнуться торфово-болотисті грунти. Осівецькі грунти за родючістю не йдуть у порівняння із родючими чорноземами, але й не найгірші для землеробства. Саме ці наші грунти здавна визначили основні напрями землеробства у нашому краї - м'ясо-молочне скотарство, льонарство, зерновиробництво, буряководство, хмелярство. В усякому разі цим інтенсивно займалися в нас ще 20-30 років тому.
Як видно із фізичної карти Житомирщини, наші землі не багаті на природні поклади. За Брусиловом з південного боку залягають поклади мармуру, а на північ від Осівець на півдорозі до Радомишля є поклади бурого вугілля. За останні 50-60 років збіднів і тваринний світ у наших краях - не стало вовків, лисиць, козуль, дрохв, диких качок та ін. А за останні сотню років дуже збідніла і рослинність у околицях Осівець. Ще на початку XX століття на захід від Осівець (з боку Озерян, Кочерова), за розповідями старих людей, тягнулася смуга так званого Брусилівського лісу. І на північ від Осівець ( у напрямку траси Київ -Житомир) людські земельні наділи чергувалися із перелісками, а на межах людських полів росли дуби, дикі груші та ін. Переліски були й за Осівцями по дорозі на Високе. Як згадували старі люди, бувало осівецькі сім'ї заготовляли на зиму мішками сухих грибів та грушок-дичок. У період безвладдя 1917-1920 років самі ж осівчани й вирубали ліси, а донищила переліски, озерця та ручаї на полях колгоспна система суцільною оранкою полів. Щоправда, у післявоєнні роки осівчани спромоглися висадити невеликі соснові лісочки на пісках Ковтунової гори та напроти її через Щенківку. Саме цей останній лісок і було висаджено першим. Робили борозни по тодішній цілині зовсім юні хлопчаки Микола Шоломіцький та мій брат Олександр Губерначук. Один водив коня, інший тримав чепіги плуга. За ними ланка дівчат висаджувала доставлені із лісництва малесенькі, як бадилинка завбільшки з палець, сосонки. Лісок на Ковтуновій горі висадили дещо пізніше. Там робили борозни Василь Онищенко та Іван Гончарук. Коли вже ліски підросли і в них рясно висипали маслюки, то, бувало, збираючи гриби хтось із тих, хто розорював землю під ліс, нахвалявся, що оцей рядок такий кривий, бо у Сашка спужався кінь і затягнув убік, а цей рядок перерваний, бо Микола не втримав чепіги.
У післявоєнні роки на границях із висицькими, брусилівськими, озерянськими та кочерівськими полями були висаджені лісосмуги. То була реалізація галасливого так званого сталінського плану захисту колгоспних земель від вітрів. Разом із дубами, березами та ін. листяними деревами у тих лісосмугах висадили і фруктові, в основному абрикоси. З тих пір у осівецьких присадибних садах з'явилися такі часті абрикосові дерева.
Слідами прадавнього заселення земель у районі Осівець є знахідки крем'яних та кістяних знарядь первісних людей на осівецьких полях. То крем'яні шкребки, тесала, молотки, кістяні шила, вістря стріл та ін. Наукою з'ясовано, що на території України великі поселення людей, подібні нашим нинішнім населеним пунктам, з'явилися 6-8 тисяч років тому. Уже тоді наші пращури почали будувати із дерева та глини з домішками соломи й полови великі, навіть двоповерхові, оселі. Кількість населення у окремих із таких протоміст сягала до 15 тисяч осіб. То були часи славнозвісної Трипільської цивілізації, яка процвітала на українському Правобережжі, куди входять і Осівці, а також частині Лівобережжя у VI - III тисячоліттях до нашої ери. То була культура наших прямих предків, бо та культура перейшла у наступні праукраїнські культури.
Із тих прадавніх часів ми маємо всі підстави вести відлік свого родоводу, вести відлік історії українських міст і сіл. Більшість поселень творців Трипільської цивілізації археологи віднаходять коло сучасних українських міст і сіл, а чи й на їхніх територіях. Поховання трипільських часів виявлено і в нас на Брусилівщині. Під Карабачином таке поховання датується IV - III тис. до н.е. А недалеко від нас на Коростишівщині досліджено крупне пізньотрипільське поселення коло села Городське. Недалеко від нас віднайдені пам'ятки Трипільської культури у селах Корнин, Романівка, Паволоч Попільнянського району та Раковичі, Ковалі Радомишльського району.
Дещо пізнішими, але доісторичними слідами заселення наших країв є залишки городища доби бронзового віку, тобто II тис. до н.е., на території Брусилова, поховання того ж часу у селі Гнилець (тепер Долинівка). А 2200 років тому південні межі Брусилівщини опоясували велетенські укріплені споруди - так звані Змійові вали, залишки яких були добре помітні ще у XIX столітті. У наших краях були укріплені городища десь у часи Кия, тобто у V столітті нашої ери та у часи Русі-України, себто у XI - XIII столітті. Залишки тих споруд і братські могили віднайдені під селами Лазарівка, Містечко, Озера, Биків.

 

Григорій Губерначук 

Осівецькі Урочища

Про кмітливість, уважність до довкілля, про буйний політ фантазії наших предків-осівчан багато можуть розповісти назви урочищ на околицях нашого села. Як і у випадку із назвами вулиць почнімо розгляд осівецьких урочищ зі сходу за колообігом Сонця. Отже, на стику осівецьких, висицьких, містецьких та костовецьких полів за кілька кілометрів від Осівець знаходиться балка, що носить назву Лушпина. Можливо, назва її походить від подібності тієї балки до лушпини горіха. Очевидно далеке розташування від сіл того урочища визначило і його рослинність: там є популяції деяких рідкісних рослин -Божих слізок, солодки голої, смілки, золототисячника та ін. Там же в 50-х роках минулого століття можна було зустріти великих птахів-дрохв, там же можна було натрапити на лисячі та вовчі нори. Вовків ще в перші післявоєнні роки водилося в наших краях предостатньо - ці хижаки постійно нищили ночами колгоспних коней. Із висицьких полів брав початок офисок, що протікав через Лушпину і майже на межі між осівецькими та костовецькими лугами впадав у Щенківку. Місцевість на перетині того офиска із дорогою на Костовці осівчани називали Бродок.
Ближче до Осівець було урочище, яке називалось Копанки, а ще ближче урочище носило назву Бризінська долина. З останньою назвою пов'язані давні історичні події, що відносяться до часів польських повстань проти Росії у середині XIX століття. В одному із таких повстань брав участь і власник Осівець Крижановський і після придушення того повстання Крижановського судили. Одним зі свідків у справі Крижановського виступав осівчанин Бризінський. За важливі показання проти Крижановського Бризінському було запропоновано вибрати собі винагороду. У ті часи найбільшою цінністю була орна земля, тому не дивно, що Бризінський саме й попросив виділити йому землю, причім у центрі панських земель, себто у тій долині, яку згодом народ "охрестив" за прізвищем нового власника. Про це розповідали мені колись старі люди, зокрема й нащадок отого практичного Бризінського Сава Бризінський.
Якраз напроти згаданого урочища над Щенківкою височить підвищення, назва якому Ковтунова гора. У Осівцях було колись кілька сімей із вуличним прізвиськом Ковтун, очевидно від того прізвиська і постала назва урочища. Ближче до села по один бік із Ковтуновою горою від річки є горбочок, який носив назву Баньчин горбок. Назва ця має, очевидно, ту ж природу, що й Ковтунова гора - у селі було вуличне прізвисько Банька. Нині на тому горбочку водогінна будівля. Недалеко від того горбка із землі било джерело, яке називали Ралова копанка. Як розповідали Секлита і ВасилинаОнищенки, які народилися відповідно у 1911 і 1910 роках, вода із Ралової копанки була лікувальною - дехто із осівчан виліковував нею хворі шлунки.
За брусилівською дорогою лежить урочище, через яке протікає річечка Батиївка. Те урочище осівчани завжди називали Гай. Щодо річечки Батиївки, то її назву дослідники пов'язують із монгольським ханом Батиєм, який у 1239 році оточив Брусилів, але його не взяв. Під самим Брусиловом, над дорогою із Осівець, височать дві могили, які завжди називалися Батиєві кургани. Там, за переказами, тліють кістки монголів. А за дорогою із Осівець на Озеряни простягається урочище Широкий берег. У осівчан існувало давнє повір'я, що коли на тому березі прикласти вухо до землі, то можна почути, як під землею гудуть дзвони храму, колись запалого під землю у цьому місці. Такі повір'я існують у багатьох селах по всій Україні, а дехто із українських дослідників пов'язує те із нашою предковічною сонцепоклонницькою вірою. Коли тисячу років тому на українських землях силою насаджували чужу християнську релігію, то все пов'язане із сонцепоклонництвом, жорстоко винищувалося. І сонцепоклонницькі святилища-храми, які були розташовані у гаях, біля води на штучних насипах, руйнувалися, а насипи розкопувалися. Очевидно, це спричинилося до появи легенд про запалі в землю храми. Можемо, отже, припустити, що й на нашому Широкому березі тисячу років тому могло стояти сонцепоклонницьке святилище.
Недалеко від Широкого берега, десь на Лисій горі чи під нею, певно у давнину було поселення - там досить часто трапляються знаряддя людей ще кам'яного і залізного віків. Осівчанин Григорій Губерначук назбирав там чималу колекцію таких знарядь. Під Лисою горою простягався ліс. Тут же було й урочище Чагарі. За Лисою горою у бік Кочерова було урочище із назвою Гребельки. Люди довоєнного покоління згадували, що в тій місцевості було кілька хат, у яких доживало віку кілька престарих людей. Там же були й невеличкі водойми, перегачені греблями, від чого, певно, й виникла назва -Гребельки. А за документами XVIII століття десь у цьому місці мусив бути двір управителя хуторами й лісами київського Братського монастиря. Тому монастирю належало багато земель тодішнього Радомишльського повіту Київської губернії.
Ще одна помітна місцина на осівецьких полях під Лисою горою -це водойма, яку осівчани називають Кругле озеро. А по дорозі на автотрасу лежить урочище, яке наші дотепні предки найменували Забара. Таку цікаву назву старі люди пояснювали тим, що на тому болотистому місці стояла колись корчма осівецького єврея Лейби Макарівського. Там же, як говорено вище, колись пролягав чумацький шлях і чумаки частенько "забарялися" за чаркою горілки у корчмі коло того урочища. Таку ж дотепність проявили осівчани і стосовно назви урочища, яке лежить ближче до Осівець - Вирвихвост. Поза сумнівом, назва походить від болотистої місцини на дорозі, із якої доводилось визволяти застряглі у грязюці коні та воли. Від Вирвихвоста у бік села ліворуч від дороги тягнеться долина, яка в народі так і називалась
Долинка. У ній же було урочище Жолоб, де був водопій. Ще в середині XIX століття те урочище привернуло увагу відомого українського краєзнавця і церковного діяча Леонтія Похилевича. Він, зокрема, засвідчив, що в Долинці "знаходиться дуже давня криниця в каплиці, обставленій іконами. В ній часто здійснюється врочисте освячення води при великому напливі довколишнього люду, який користується водою при недугах". Уже в наші часи про лікувальні властивості води із кринички на Долинці свідчили і згадані вище Василина та Секлита Онищенки.
Стосовно тієї кринички на Долинці привертає увагу прикметна деталь - вона була для осівчан священним об'єктом, недаремно ж над нею височіла капличка. Очевидно таке пошанування того водоймища традиційно тягнулося ще із дохристиянських, тобто сонцепоклонницьких, часів, коли наші пращури особливо пошановували Сонце, воду та ін. Тим Більше, що християнські священики так далеко від церкви воду не освячують, а до того ж рядом із осівецькою церквою на березі завжди була криничка для освячення води.

Усі розглянуті урочища та їхні назви свідчать про дуже давнє існування нашого села. Навіть наймолодша назва - Бризінська долина. як ми з'ясували, постала десь у середині XIX століття. Важливо, у документі 1864 року, який називається "План селянських польових угідь поселення Осівець", майже усі розглянуті нами урочища показані у їхніх географічних координатах і з їхніми перечисленими вище назвами. Ці назви зайвий раз свідчать, наскільки сталою системою є наша українська мова, наскільки міцна пам'ять поколінь нашого народу.

 Григорій Губерначук

В Осівцях закладено родинний парк

Пам'ятаємо минуле. Живемо теперішнім. Піклуємося про майбутнє. Ці слова викярбувані на пам'ятному знаку, встановленому в Осівцях, як спомин про першу історичну згадку села, яка датована 1515 роком, і як зв'язок з сучасним селом, куди було переселено в 1990 році потерпілих від аварії на ЧАЕС з Народицького району.
А минулої суботи на цьому місці, біля клубу в центрі села, було закладено родинний парк. Ця ідея належить голові районної ради В.В.Габенцю, сільському голові С. В. Венгловському, директору садового центру «Брусвяна» Л. В. Дмитрієвій.
... Десята година ранку. Біля клубу грає музика. Сюди з усього села сходяться жителі Осівсць. Прибули голова райдержадміністрації В. І. Шпаковий, голова районної ради В. В. Габєнець з сім'єю, депутат районної ради І Г. Фадеєв з сім'єю, гості з обласного центру, працівники «Брусвяни» на чолі з Л. В. Дмитрієвою.
Розпочинається свято з ви-ступу місцевих самодіяльних артистів, у виконанні яких звучать українські пісні. Гостям підносять хліб-сіль, як символ поваги, достатку.
- Ми сьогодні зібралися не випадково, а посадити кожен своє родинне дерево, - сказав, виступаючи перед присутніми В. І. Шпакович. Наша акція зробить село більш квітучим, ошатним, милішим людським очам. І це тільки початок. Це має зробити кожна сільська рада, кожен населений пункт.
Любові, добра, злагоди в сім'ях і в громаді побажала учасникам свята одна з найстаріших жительок села О. К. Петриченко. А ще Ольга Кузьмівна впевнена в тому, що пройде не¬багато часу і парк, який закладеться сьогодні, забуяє, заквітне, принесе людям радість.
Ліліана В'ячсславівна зачитала всім, хто брав участь у закладці парку, яке дерево підходить кожному по древньому календарю. І почалася робота.
Своє родинне дерево тополю власноруч посадив В. І. Шпакович, а В. В. Габснець з дружиною, донькою, внучками і зятем висадив плакучу вербу. І. Г, Фадеєв з дружиною і доньками посадив голубу ялинку.
Прийняла земля на зберігання дерева й кущі від родин Венгловських. Каплаушснків, Іваненків, Заєць, Давиденків та інших осівчан, які всім серцем і душею вболівають за своє село.
На святі садовим центром «Брусвяна» було організовано не просто виставку, а справжній квітковий рай кращих із кращих сортів, які вирощуються в господарстві, про які знають у близькому та далекому зарубіжжі, країнах Європи. Частину кущів і дерев директор «Брусвяни» Л. В. Дмитрісва подарувала для посадки в парку, а інші зелені насадження, що були висаджені в грунт, були придбані за особисті кошти голови районної ради В. В. Габенця.
Відтепер біля клубу кожна нова осівецька родина буде висаджувати своє дерево. На нам'ять, на добро, на радість!
С. МАЗУРЕНКО "Відродження"

Гарна подія яка проходила в селі була перетворена в акцію, що була проведена для реклами села, різних там сімей, та інших впливових людей.  Але в цей парк набагато більше праці вклали ті хто слідкує за його охайним виглядом протягом року, хто в давні часи працював над створенням цієї місцини, в ті далекі часи коли наш Будинок Культури тільки починали будувати, та всі хто з покоління в покління докладали всі свої зусилля для окультурення центру нашого рідного села.  

Насадження Родинного парку в селі Осівці це нічого більшого як малесенький крок до покращення життя нашого села. Я важаю що кожен розуміє що вислітлення цієї події зроблено для маркетингових цілей. І кожен осівчанин повинен розуміти що те що робить він задля свого села, то є внесок набагато вагоміший. Ми милуємося алеї висаженій на вїзді до вулиці Червоної, ми неможемо відвести очі від ставу що неймовірно змінився після тих прикладених зусиль по прорідженню дерев.Ми практично можемо використовуватиті місця відпочинку що знаходяться в лісі та садах. Вдячність кожному осівчанину за те що коли відвідуєш інші села, та навіть і міста (якщо зійти з центральної дороги) оцінюєш навколишнє середовище приходиш до висновку "Що Осівці неаби яке красиве та чисте село". Тож я важаю що ми всі повинні дякувати, що ми переїхали або народилися в Осівцях.

Від автора Блогу

Рубіж Мужності 1943

 

 

Стаття присвячена 66-річчю визволення Києва і Житомирщини від гітлерівських загарбників. В статті роз-повідається про Рубіж Мужності на території Житомирської області, на якому війська 1-го Українського фронту в запеклих боях у листопаді 1943р. зупинили контрнаступ гітлерівських військ, які намагалися скинути радянські війська з плацдарму на правому березі Дніпра і знову захопити Київ. З Рубіжа Мужності у грудні

1943р. знову розпочався наступ військ 1-го Українського фронту, відомий під назвою Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, в результаті якої були визволені Житомир та майже вся Житомирськаобласть.
Багато років вже минуло з того часу, як на просторах Житомирщини, на підступах до столиці України міста Києва точилися запеклі кровопролитні бої військ 1-го Українського фронту з військами гітлерівських загарбників. Обсипались, заросли травою, кущами окопи, траншеї, вогневі позиції, навколо буяє зелень, коло-сяться поля. Минула війна вже стала історією. Не віриться, що в цих мальовничих благодатних місцях на Поліссі смерть безжалісно косила людей.
І хоч пройшло вже більше півстоліття, в пам’яті учасників тих боїв, очевидців запеклих поєдинків, в пам’яті їх нащадків навічно залишиться безсмертний подвиг воїнів-визволителів України від гітлерівських загарбників, від фашистів.
Чому ж такий запеклий характер носили бої на Житомирському напрямку? Пригадаємо події того часу.
Після форсування Дніпра і визволення Києва стомлені безперервними боями на Лівобережжі і в боях за Київ війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна продовжували наступальні бої за роз-ширення плацдарму на правому березі Дніпра. 8 листопада були визволені від ворога Васильків і Фастів, а 13 листопада Житомир .
Та ворог не хотів втрачати Київ. Щоб зрозуміти поведінку Гітлера і командування вермахту, поглянемо на карту Правобережжя України. Після визволення Києва перед військами 1-го Українського фронту відкривався сприятливий оперативний простір для ведення бойових дій. До західних кордонів України після Дніпра більше не було великих природних перешкод. З Києва на захід проходили дві залізничні магістралі : Київ-Фастів-Козятин-Шепетівка-Львів і Київ-Коростень-Сарни-Ковель, по яких можна було оперативно постачати частини діючої армії технікою, боєприпасами і особовим складом. Гітлер прекрасно розумів, що цим самим відкрива¬ється прямий шлях до кордонів рейха.
Розуміючи це, Гітлер вирішив завдати по військам 1-го Українського фронту нищівний удар з району Жи-томира, розгорнути контрнаступ на Київському напрямку, в результаті якого скинути війська 1-го Українського фронту з плацдарму на Правобережжі і знову захопити Київ.
З цією метою в районі Житомира гітлерівським командуванням було створено потужне угрупування з 30 дивізій, до складу якого входило 8 танкових і одна моторизована дивізії, в тому числі танкові дивізії СС "Адольф Гітлер", "Рейх" і моторизована бригада СС "Лангермарк", 506-й і 509-й важкі танкові батальйони, 202-й, 239-й, 249-й, 261-й, 276-й і 280-й дивізіони штурмових гармат. В складі угрупування була велика кількість артилерійських, інженерних та інших частин. В угрупуванні була зосереджена третина всіх танкових дивізій, діючих на радянсько-німецькому фронті.
Цими силами гітлерівському командуванню вдалося потіснити війська 1-го Українського фронту. Ворог знову оволодів Житомиром, Коростенем, Коростишевом і рядом інших населених пунктів. За подіями під Житомиром уважно стежили і наші союзники . При першій зустрічі Черчілля, Рузвельта і Сталіна на Тегерансь-кій конференції 28 листопада 1943 р. Черчілль запитав Сталіна: "А що, радянські війська залишили Житомир?". Сталін відповів , що , на жаль, це так, але Гітлеру не вдасться здійснити свої плани. Зрозуміло, що союзники пов’язували відкриття другого фронту з обставинами на радянсько-німецькому фронті.
Щоб допомогти 1-му Українському фронту, Ставка Верховного Головнокомандування передала в його роз-порядження 18-ту армію під командуванням генерал-полковника К.М.Леселідзе, 1-у танкову армію під коман-дуванням генерал-лейтенанта танкових військ М.Ю.Катукова, а також 4-й гвардійський і 25-й танкові корпуси та ряд інших з’єднань.

Станом на 24 листопада 1943 р. до складу 1-го Українського фронту входили 13-а, 60-а, 1-а гвардійська, 18-а, 38-а і 40-а загальновійськові , 1-а і 3-я гвардійська танкові і 2-га повітряна армія.
В запеклих боях ворог був зупинений на рубежі Овруч-Чоповичі-Радомишль-Брусилів-Корнин-Попільня. З 24 листопада протягом місяця на цьому рубежі тривали жорстокі бої. Радянські війська мужньо стримували натиск ворога, вимотуючи його сили. За повідомленнями Радінформбюро радянські війська щодоби в різних місцях фронту виводили з ладу від 20 до 70 танків .Один з німецьких генералів , який був учасником бойових дій на Житомирщині, розповідав, що бої в районі Брусилова і Корнина нагадували йому бої на Курській дузі. Кидаючи в окремі дні проти радянських військ по 300-400 танків, німецьке командування не змогло одержати бажаних результатів.
Радянські воїни мужньо стримували натиск ворога, проявляли масовий героїзм, прикриваючи підступи до Києва. Ось кілька прикладів.
Для підтримки стрілецьких підрозділів на одній з дільниць фронту під Малином була направлена танкова рота гвардійців-кантемирівців . В складі роти був екіпаж танка Т-34, яким командував 19-річний молодший лейтенант Василь Єрмолаєв. Водієм-механіком танка був досвідчений танкіст Андрій Тимофєєв, а заряджаю-чим – недавно прибулий рядовий Сорокін. В ніч на 7 грудня 1943 р. танкова рота була висунута в район сіл Ду-бовець-Заньки.
...Під селом Заньки, на полі, де недавно йшов запеклий бій, командир танкового батальйону наказав Єрмо-лаєву: "Тут зробите засідку. Не виключено, що тут знову з’являться ворожі танки. Село захищати до останньої краплі крові. Назад ні кроку !".
Коли комбат пішов, Єрмолаєв сказав екіпажу: "Будемо окопуватись. Вириємо два –три укриття. Засічуть нас німці на одному місці, перемістимось на друге."
Вночі не спали. Чергували біля танка по черзі. Раптом у темряві почувся голос Тимофєєва :"Чую гуркіт моторів! Фашисти сунуть!". Екіпаж зайняв бойові місця. Незабаром на шляху до села з’явились ворожі важкі танки. Промінь світла головної машини шастав околицею притихлого села. Коли танки підійшли на відстань 400-500 кроків, Єрмолаєв натиснув педаль спуску. Головний танк німців здригнувся і завмер на місці. Промінь світла погас і одразу ж над машиною спалахнуло полум’я. Танкісти-кантемирівці побачили в цей час ще три силуети ворожих танків.
Черговий снаряд Єрмолаєва підпалив і другий танк. Як тільки один із двох "тигрів", що залишилися в дії, розвернувся для атаки, Єрмолаєв послав йому в борт підкаліберний снаряд. Від влучного попадання спалахнув і третій ворожий танк.
Та ось з’явився четвертий гітлерівський танк. У пітьмі зимової ночі тридцятьчетвірка прилаштувалася "тиг-ру" у хвіст. Один за одним гримнуло кілька пострілів і спалахнув четвертий ворожий танк.
Наступив ранок 7 грудня 1943 р. Екіпаж гвардійської тридцятьчетвірки раптом помітив, що на них суне ще три "тигри" з автоматниками на броні.
Єрмолаєв зловив у прицілі головний ворожий танк, і, коли той підійшов зовсім близько, вдарив по ньому підкаліберним снарядом. Ворожий танк запалав. Два задні танки розвернулись і пішли у різні боки. І тут заря-джаючий рядовий Сорокін доповів: "Товаришу командир! Останній бронебійний снаряд! Залишились лише осколкові!".
"Один бронебійний снаряд, а танків два, - подумав Єрмолаєв. - Невже гітлерівцям удасться прорватися в бойові порядки нашої піхоти?"
І тут один із гітлерівських танків круто розвернувся, підставивши свій борт тридцятьчетвірці. В цей момент Єрмолаєв випустив по ньому осатаній снаряд. "Тигр" наче спіткнувся. Вогняні струмені побігли по його борту.
У ту ж хвилину останній ворожий танк кілька разів ударив по тридцятьчетвірці. Танк спалахнув. "Тигр" роз-вернувся і, вважаючи себе переможцем, рушив у с.Заньки, де окопалась наша піхота. Тридцятьчетвірка палала, але з танка ніхто не виходив.
"Йдемо на таран!" - скомандував Єрмолаєв. Виконуючи команду, механік-водій кинувся наздоганяти "тиг-ра". Жителі села Заньки бачили, як скорочувалась відстань між ворожим "тигром" і палаючою тридцятьчетвір-кою. Хвилина-друга – і ось палаючий танк на великій швидкості врізається в "тигра". Скрегіт металу сколихнув повітря, почувся величезної сили вибух. Над "тигром" і над полем піднявся у небо стовп чорного диму...
Так ціною своїх життів екіпаж кантемирівців виконав бойовий наказ.
За проявлений героїзм у бою біля с.Заньки Єрмолаєв і Тимофєєв були посмертно удостоєні звання Героя Ра-дянського Союзу, а рядовий Сорокін відзначений орденом Вітчизняної війни.
У той же період при відбитті контрудару гітлерівців героїчний подвиг здійснив навідник протитанкової гар-мати 248-ї окремої курсантської стрілецької бригади 60-Ї армії молодший сержант І.О.Козак.
Бригада на початку грудня 1943 р. тримала оборону в районі с.Фасової, що під Коростенем, прикриваючи шосе і залізницю Житомир-Коростень.
6 грудня, намагаючись осідлати шосе і залізницю й прорватися через переїзд поблизу села Фасова на шлях, що веде на Потіївку і Радомишль, щоб вийти в тил радянським військам на Житомирському напрямку, ворог кинув на позиції бригади велику кількість танків і піхоти.
Розгорнувся запеклий бій. Гармата, яку обслуговував Козак, прикривала підступи до переїзду на залізниці. Коли перед гарматою з’явився головний танк "тигр", Козак підпустив його на близьку відстань і зробив навод¬ку. З першого ж пострілу "тигр" був підбитий. У ту ж мить поблизу гармати, підставляючи борт, з’явився дру¬гий "тигр". За наводкою Козака він також був підбитий.

У ході бою з обслуги гармати залишився в живих лише І.О.Козак. А на переїзд один за одним сунули гітле-рівські танки.
Та воїн не розгубився. Він один продовжував вести бій. Після другого "тигра" був підбитий третій, четвер-тий, п’ятий, шостий, сьомий... Поле бою було заставлене підбитими ворожими танками.
Та ось у поєдинку з восьмим сталося непоправне: Іван Козак був смертельно поранений. Мужній артилерист помер в медсанбаті. Його поховали в с.Гута Потіївська Радомишльського району.
За проявлену відвагу і велику бойову майстерність Івану Омеляновичу Козаку було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Наведені приклади не поодинокі. Під Брусиловом високу бойову виучку, мужність і стійкість проявили на-відник протитанкових гармат 2-ї батареї 1010-го артилерійського полку 241-ї стрілецької дивізії молодші сер-жанти Леонід Попов і Іван Пореченков. У поєдинку з ворожими танками вони вивели з ладу по 6 бойових ма-шин. За проявлену мужність і бойову майстерність Леоніду Іллічу Попову та Івану Никандровичу Пореченкову посмертно присвоєні звання героя Радянського Союзу.
При відбитті контрударів гітлерівських військ на Київському напрямку у листопаді-грудні 1943 р. відзначи-лися також радист-кулеметник танка 332-го танкового батальйону 52-ї гвардійської танкової бригади 3–ї гвар-дійської танкової армії гвардії молодший сержант Віктор Олександрович Вересков, командир 69-ї механізова-ної бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії Левон Хінганосович Дарбінян, коман-дир винищувально-протитанкової артилерійської батареї 20-ї мотострілецької бригади 25-го танкового корпусу старший лейтенант Олександр Петрович Єгоров, командир роти 1318-го стрілецького полку 163-ї Роменсько-Київської стрілецької дивізії лейтенант Микола Гаврилович Калюжний, дивізійний інженер 70-ї гвардійської ордена Леніна, двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії 13-ї армії гвардії майор Андрій Васильович Косарєв, командир танкового взводу 56-ї гвардійської танкової бригади 3-ї гвардійської танкової армії гвардії лейтенант Микита Кононович Кругликов, командир гармати артилерійського дивізіону 71-ї механізованої бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії сержант Анатолій Романович Обуховський, командир батальйону 70-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії капітан Григорій Васильович Толкачов, командир про¬титанкової гармати 7-го гвардійського кавалерійського полку 2-ї гвардійської Червонопрапорної кавалерійської дивізії 1-го гвардійського Житомирського кавалерійського корпусу 60-ї армії гвардії старший сержант Павло Васильович Хмельов та багато інших. Всі вони були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Рубіж Мужності був тим рубежем, з якого 24 грудня 1943 р. розпочалася Житомирсько-Бердичівська насту-пальна операція 1-го Українського фронту, яка тривала до березня 1944 р.
Розгорнувши наступ, радянські війська 28 грудня визволили від ворога Коростишів і Козятин, 29 грудня Ко-ростень, 31 грудня Житомир, 5 січня 1944 р. Бердичів. Плацдарм на правому березі Дніпра було розширено до 400 км по фронту і до 250 км в глибину. В ході наступальної операції були визволені Житомирська область, частково Рівненська і Вінницька області.
У здійсненні Житомирсько-Бердичівської наступальної операції спільно з військами 1-го Українського фро-нту активно діяли партизанські з’єднання О.М.Сабурова і С.Ф.Малікова. Партизани тримали під своїм контро-лем всі залізниці в районі бойових дій.
У ході двомісячних боїв на території Житомирщини було знищено понад 200 тисяч гітлерівських солдат і офіцерів, біля 2000 танків і самохідних гармат та багато іншої техніки.
За мужність і відвагу, проявлені у боях на Житомирщині 45 воїнів Радянської Армії і партизанських з’єднань були удостоєні звання Героя Радянського Союзу , тисячі воїнів відзначені орденами і медалями, 19 з’єднань і військових частин нагороджені орденами, а 60 корпусів, дивізій, бригад, полків і окремих батальйо¬нів удостоєнні найменувань "Житомирських", "Коростенських", "Овруцьких", "Новоград-Волинських" і "Бер-дичівських".
У боях на Житомирщині в листопаді-грудні 1943 р. загинули тисячі радянських воїнів різних національнос-тей. В цьому неважко переконатися, якщо почитати викарбувані прізвища загиблих на пам’ятниках, обелісках та надмогильних плитах.
З метою увічнення пам’яті про славні ратні діла військ 1-го Українського фронту, які на території Житомир-ської області у листопаді-грудні 1943 р. зірвали плани гітлерівського командування по повторному захопленню Києва, рішенням Житомирської обласної Ради рубіж Овруч-Чоповичі-Малин-Радомишль-Брусилів-Корнин-Попільня офіційно прийнято називати Рубежем Мужності. Тут, на місцях колишніх боїв, встановлено пам’ятники, обеліски, меморіальні дошки, які увічнюють подвиги радянських воїнів і військових частин у боях на Рубежі Мужності. Ведеться пошукова робота.
Перемога під Києвом у грудні 1943 р. повинна шануватись і зберігатися в пам’яті народу як і перемоги ко-зацтва у визвольній війні українського народу 1648-54 рр. під жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями і в інших місцях під проводом Богдана Хмельницького, бо вона знаменує собою важливий крок на шляху до пе-реможного завершення війни з фашистською Німеччиною, яка прагнула панувати над світом.

0.0. Ремезова, Г.О. Корбут, А.П. Вискушенко, В.А. Павловський, О.П. Ремезов.

Доля Щенківки та інших малих річок в Україні

Через Осівці протікає річечка чи, як у нас кажуть хвоса, тобто щось менше за річку. Осівчани називають свою річечку Щенківка. Про свою річечку осівчани навіть мали пісню: "Ой за річкою, За Щенківкою
Там гуляли кавалери з мандалінкою". У документах XVII - XVIII століть наша річечка фігурує під назвою Щенснівка. У тих же документах згадується і село у наших краях із варіантами назви Щенснівка/Щениківка. Тоді ж згадується і власник сусіднього села Кочур (тепер Кочерів) із прізвищем Щенський-Чацький. Зрозуміло, що назва річки, назва села і прізвища мають спільний мовний корінь. Цей же корінь щен- маємо у назві села Щенієв Черняхівського району. Та й недалеке від нас село Грубське колись мало назву Щенієв. Що за тим коренем стоїть, який його зміст - те ще потрібно досліджувати.
До 60-70 років минулого століття наша річечка Щенківка зберігала свій природній первозданний вигляд. її води сягали, як це буває в природних водоймах, майже до рівня берега - дитина сяде на берег, опустить ноги і хлюпається у воді. Щоліта підлітки робили на річечці кілька гаток, розширюючи і поглиблюючи плесо і купалися та вимочували полотно для вибілювання тут же на березі. Подалі від села на берегах Щенківки водилися чайки і дикі качки, випасалися табуни дрохв.
Рівненькі, хоч яйце покоти, луги довкола Щенківки з їхніми буйними травами давали щороку осівчанам до двох десятків скирт запашного сіна для худоби. На берегах красуні Щенківки усе живе пило, кормилося, милося, купалося. І так повинно було бути б на віки вічні. Але те було б, якби ми, українці, були господарями на своїй предковічній землі, а не попихачами у російсько-більшовицького режиму. Саме той чужинський ворожий нам режим, висмоктуючи останні соки із України, кинув неситим оком і на українські луги та болітця - захотілось московським ненажерам збільшити валовий збір хліба за рахунок осушення українських лугів та вирубування українських колгоспних садів. На початку 60-х років минулого століття комуністичний режим московсько-совіцької імперії кинув клич-вимогу: "Дайош українській міліард пудов хлєба!" І вірнопіддані Москві комуністичні керманичі України дали команду обезводнити українські луги, викорчувати колгоспні сади, а звільнені площі засіяти зерновими.
Отак чудовисько під назвою Мінводгосп загнало на той світ красуню Щенківку, перетворило на чорториї тисячі гектарів осівецьких лугів. У басейні Щенківки наслані меліоратори із потужною технікою викорчували віковічні верби і вільхи, прорили рядом із природнім руслом глибоку канаву, а природне русло засипали. І всі осівецькі луги були вздовж і впоперек поглумлені глибочезними канавами. Тодішній голова колгоспу кинувся у Житомир в обком комуністичної партії із благанням припинити глум, але йому відрізали: "Клади на стіл партбілет!" У тодішні часи виключення із компартії дорівнювало втраті роботи і взагалі спокою.
Така ж доля, як і осівецьких лугів та Щенківки, спіткала й тисячі українських берегових угідь і річок. За публікаціями у пресі кінця 80-х років, коли почалася так звана горбачовська перебудова і гласність, за часи панування російсько-комуністичного режиму в Україні було вбито на смерть 20 тисяч річок, зіпсовано понад 60 відсотків українських чорноземів. Це тільки якась дещиця тих збитків, які поніс український народ як народ підневільний, колоніальний, бездержавницький на "нашій не своїй землі". Землі, де всім розпоряджався московський наброда і підлеглий йому український холуй, які буцім-то будували комунізм, а насправді розбудовували російську імперію. І тепер, коли ми маємо власну, хоч іще не зовсім окріплу, державу, коли самі можемо обирати собі владу, а не чекати, якого урку поставить нам Москва, чи вистачить у нас сил і колективного розуму, аби зробити вирішальні кроки задля того, щоб стати господарями своєї предковічної землі, своєї долі, зажити вільно і багато, як більшість європейських народів?

Григорій Губерначук 

Стародавні назви вулиць Осівець

Чимало цінної інформації як для історії нашого села, так і для історії української мови та певною мірою і історії України взагалі заховано у назвах осівецьких вулиць та назвах урочищ у околицях села. Розгляньмо спершу назви східних вулиць, тобто тих, які виводять на дорогу до Костовець. Крайній куток із кількома вуличками ще недавно осівчани називали Дзиґмановка. За цією ніби-то незвичною для нашого вуха назвою стоїть людське ім'я - Сигизмунд. Саме таке ім'я носив у XIX столітті один із власників Осівець - поміщик Крижановський, якого у народі саме й називали Дзигман. Оце перекручене ім'я демонструє звичку українців видозмінювати чужомовні імена і слова у відповідності до своєї фонетики. Друга основа видозміненого імені ман є нашою українською, а не німецькою чи єврейською: слово ман маємо у наших словах манити, обман, дурман, навіть туман та ін. Маєток того Сигизмунда/Дзигмана якраз і знаходився на тому кутку, на підвищенні над тепер уже майже зниклою сажалкою. Власне то й була його рибна сажалка. Ще перед війною, за згадками моїх батьків, хата яких стояла якраз на панській садибі, над сажалкою росли дерева від панського саду, а в сажалці кишіло рибою - за один вилов батько із сусідами наловлювали цебер карасів.
Від розглянутого кутка у напрямку центру села тягнеться доволі довга вулиця, яка ще недавно носила назву Козляновка. У назвах обох вулиць осівчани використали суфікс -ов-, а не -ів-. Це відхилення від літературної норми є рисою осівецької говірки, а точніше середньонаддніпрянських говірок із деякими рисами північних українських говірок, до яких і належить мовлення осівчан. Саму назву Козлянівки старі люди пояснювали дуже просто: на ній проживало чимало сімей, кожен голова якої мав вуличне прізвисько - Козел. У Осівцях є чимало вуличних прізвиськ, які походять від назв тварин і ця традиція українців тягнеться ще із первісних часів, із доби тотемізму,
коли наші пращури уявляли певну тварину, а чи й рослину, опікуном-прародичем того чи іншого роду (тотемом). Наш український учений О.Братко-Кутинський вважає, що такі прізвища української середньовічної високонародженої шляхти, як Козики. Козини, Козловські та ін., саме й походять від назви тварини-тотему. Можливо, що й осівецьке вуличне прізвисько, від якого пішла назва розглянутої вулиці, походить від родового тотему чи принаймі прізвища, яке є поширеним в Україні.
На виході із Осівець дороги на Високе починається вулиця, яку осівчани називали донедавна Замлиняновка. Назва ця походить, без сумніву, від слова млин. А реальний млин був тут же трохи нижче від початку вулиці на річці Щенківці. Той водяний млин згадується у документі 1853 року. А ще у 50-х роках минулого століття з містка через річку можна було розгледіти палі, себто залишки опор водяного млина. Прикметно, у селі побутувало вуличне прізвисько Мельник, можливо воно й було пов'язане із професією мельника. Тут варто сказати, що за Щенківкою, на протилежному боці від села, на початку XX століття стояло кілька вітряків. Те засвідчувала Лукіна Лакей, дитинство якої припадало на початок XX століття.
Вулицю, яка тягнеться від центру села у напрямку Озерян, ще після війни осівчани називали Цибулівка. Люди, які народилися на межі XIX - XX століть, пов'язували назву цієї вулиці із переселенцями, які прибули у Осівці із містечка Цибулів, що на Поділлі. Тих людей привіз із собою у якості челяді лікар Гофман (по-осівецькому - Охман). Новоселів почали називати у селі Цибулі, відповідно й вулицю, на якій вони поселились, нарекли - Цибулівка. Та вулиця, що відгалужується від Цибулівки і йде на північний захід називалася Переділівка.
Остання вулиця з'єднується невеличкою вуличкою із вулицею, яка із самого свого виникнення у осівчан називалася Кацаповка. І назва, і виникнення цієї вулиці пов'язані із переселенцями із Чернігівщини. На планах Осівець середини XIX століття вулиці Кацапівки ще нема - на її місці були панські поля, а луг, за Щенківкою, що звався Левада, належав церкві. У 1885 році великий гурт селян, що проживали в околицях містечка Глухова Чернігівської губернії переселився до Осівець, викупив у осівецього пана землі і заснував на них вулицю. За особливостями говірки, яка своїм аканням та іканням нагадує російську мову, тих новоселів-чернігівчан, кмітливі осівчани "охрестили" кацапами. Звідси й пішла назва вулиці, яку заснували новосели -Кацаповка. Як згадує у своїй книзі "Незабутнє" син одного із тих переселенців Прохор Коваленко, осівчани поставились недружелюбно до новоселів, не прийняли їх до своєї церковної громади, не дозволили
ховати їхніх покійників на осівецьких могилках. Так виникли і так звані Кацаповські могилки у Осівцях.
Як переконуємося і назва нашого села, і назви осівецьких вулиць постали природно, спонтанно. Ті назви придумали самі наші предки у відповідності до норм своєї говірки, виходячи із певних подій, що відбулися в селі, імен та прізвиськ, поширених у селі. Ці народні назви витворені самим народом у залежності від того, як воно складалося в житті. І ці давні назви є не лише надбанням місцевим, але й духовним надбанням усього українського народу, адже у тих назвах відбилися певні соціальні, певні міграційні процеси, як і певні особливості говірок української мови.
Знищення тих старих назв як пам'яток української історії та мови відбулося під пресом російсько-більшовицького режиму під час насадження тим режимом колгоспної системи. У Осівцях було зорганізовано три колгоспи: імені Тельмана, імені Кірова та "Червоний партизан". Згодом назви колгоспів були перенесені й на назви вулиць, а вже під час передсмертної агонії імперії есесерії активістам району та й Осівець дуже вже хотілося залишити пам'ять по тому ворожому для українства режиму і тоді на всі хати були навішані таблички назв вулиць із іменами комуністичних лиходіїв, які ніколи не чули нічого про Осівці і тільки зло принесли усій Україні і Осівцям. Ці теперішні назви лише зайвий раз свідчать наскільки ми українці були залежні від колоніального російсько-більшовицького режиму, наскільки ми були безправні і, вибачте на слові, забамбелені.
Можливо із плином часу, з появою нових поколінь осівчани не захочуть, аби їхні вулиці носили імена колишніх комуністичних лідерчуків. І коли осівчанам забажається внести у назви своїх вулиць щось своє близьке, то у нас в Осівцях є кого вшановувати у назвах своїх вулиць. Скажімо, це осівецька громада виховала таку мужню людину, як Герой колишнього СРСР Григорій Москальчук. Це на осівецьких піснях виспівав свій чарівний баритон Павло Кармалюк, а ще осівецька пастуша стежка вивела його на світовий шлях слави. Це від наших осівецьких талановитих людей "нахапався" артистизму у період свого осівецького босоногого дитинства відомий український актор Прохор Коваленко, що був партнером по сцені корифеїв українського театру Садовського і Саксаганського. І ще одне стосовно назв вулиць: нові кутки, які заселили новосели із Народицького району, мали б теж відбити у своїх назвах згадки про такі рідні для тих новоселів назви їхніх колишніх сіл, скажімо вулиця Любарська чи щось подібне.

 Григорій Губерначук

Повість про "Лису гору"

ЛИСА ГОРА
Відлітають, збігають ті роки, коли мене заманювала на свою найвищу відмітину утаємничена місцина осівецьких полів - Лиса гора. Але й нині часто у розмовах із близькими людьми і друзями та гора стає неабиякою фігуранткою. Навіть малий внук моєї сестри не раз запитує: та де ж це та Лиса гора? І виходили ми з ним за село, я садовив малюка на плечі і показував йому у бік західного небосхилу, де й знаходиться ота підвищена місцевість, що носить згадану назву...
Колись у далекому уже дитинстві ми там коло тієї Лисої гори випасали корів, гралися у різні ігри, зокрема і в крем'яхів, для чого шукали невеличкі камінці. А при тому потрапляли нам і дивні крем'яні ножички, різноманітні пластинки із незрозумілими заглибинами. І розбирала нас цікавість, що то воно таке. Мені дома відповідали, що ще мій дід Онопрій мав кресало з такого кременю. Давно немає вже і діда Онопрія, і його кресала... Та що там колишнє, коли вже нині, дивлячись у бік Лисої гори, не бачиш металевої вежі на її вершині - вона зрізана кимось і відвезена у металобрухт. А ота ж вежа слугувала геодезичною відмітиною двохстометрової висоти над рівнем Балтійського моря.
Років з десяток тому закортіло мені відвідати Лису гору і забратися на вершечок отої металевої вежі. І,., о диво! з її вершини я побачив на тлі сірого супіщаного грунту чіткі кола кольору рудої глини. І таких місцин на горі вирізнялося досить багато. Виходить, у сиву нашу праминувшину це місце було заселене. У ті прадавні часи з якихось причин оселі згоріли, полишивши по собі останки печищ і глиняних пазів між деревиною. Через вершину Лисої гори ще й нині проходить ледь помітний вал, зорієнтований з півдня, з околиць села Озеряни на північ, до Круглого озера. Цей вал переривається урочищем із назвою -Глинище.
Менше сотні років тому, за пам'яті моєї матері, землі нашого осівецького довкілля, в тім числі і Лиса гора, були заліснені, а сама гора не була тоді голою, тобто лисою. Тут росли дуби, граби, осики, сосни, берези, вільхи, ліщина та інші дерева. А на схилах гори знаходились урочища із назвами Гайок, Дубина, Калинові лозки. На самій Лисій горі
був кар'єр для заготівлі піску. Неподалік знаходився ще один кар'єр із назвою Копань. У цих місцях завжди було багато лисячих нір. Тож можливо, що й назва гори походить саме від назви тих звірят.
На Лисій горі, правдоподібно, жили люди ще в кам'яному віці. Це узвишшя розташоване на гряді водорозділу басейну приток річок Здвиж і Тетерів. Певна річ між родами виникали якісь сутички за угіддя і в тих сутичках використовувалися як зброя кам'яні та крем'яні знаряддя. А давні землероби використовували кремінь для виготовлення землеробських знарядь та й мисливці робили із креміню найрізноманітніші ножі, скребки тощо. Мені у студентські роки поталанило знайти на Лисій горі кам'яне рубило, таке гостре, що ним можна було зрізати нігті. Власне, щороку на горі та довкола неї вдавалося віднаходити все нові й нові вироби із кременю та каменю: ножі, пластинки-вкладні для серпів, зернотерки та ін.
Неподалік від Лисої гори колись була сіножатна низина, яка носить назву Широкий берег. Та низина розходилась на кілька рукавів, які називалися Жолобки. По них колись протікала джерельна вода з-під Лисої гори, а найбільший із жолобків перетинався греблею.
У шістдесятих роках минулого століття у пониззі коло Лисої гори проводились меліоративні роботи. Машини разом із грунтом викидали з каналів шматки болотної руди. Можливо у минулому з тої руди колишні поселяни виплавляли залізо. Виконавців отих меліоративних робіт мабуть розбирав неабиякий свербіж копнути й Лису гору. І вони таки добралися до її вершини. Підозріло, ті меліоратори дуже вже не хотіли, аби хтось із посторонніх спостерігав, як вони рились на горі, а відтак і знаходився поблизу. Мене, коли я приходив подивитися, що там відбувається, як працюють механізми, теж просили іти з місця їхньої роботи. Проте від того цікавість розбирала мене ще більше. Адже ще в дитинстві я чув від старих людей, що з Лисої гори колись буцім-то тягнувся підземний хід до одного із Жолобків. Отож, гадалось, у такім разі на горі мають бути викопані рештки якогось укріплення, замку тощо. Але мої надії на цікаве відкриття так і не виправдалися.
Проте я собі припускаю, що залізна вежа на горі стояла якраз на місці поховання давніх воїнів. Моє припущення грунтується на знайденому тут мною наконечнику стріли. Залізне вістря стріли, як видно, сягнуло таки цілі, бо воно було дуже чітко зігнуте у формі літери "Г". Можливо те сталося при ударі об кістку людини. Та знахідка потрапила мені на очі у викинутій на поверхню землі землерийною машиною, якою меліоратори вгризалися у вершину Лисої гори. Оскільки меліоратори копирсалися на Лисій горі крадькома, уночі, то маленький наконечник стріли ними не був помічений. Проте, цілком імовірно, меліоратори на Лисій горі щось таки для себе відшукали.
Летять літа, але ще й досі мене, людину з Дажбожою іскрою у душі, залюблену у природу, вабить і вабить оте узвишшя за моєю Переділівкою із назвою Лиса гора не тільки запахущим чебрецем, дикою конюшиною, материнкою та всілякими цілющими травами, але й своєю значимістю, давньою піснею колисковою, відлуння якої долинає із прадавньої минувшини нашого краю, нашої Праукраїни.
СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Карта и кординаты

Село
Осовцы
укр. ОсівціСтрана Украина
Область Житомирская
Район Брусиловский
Координаты Координаты: 50°20′04″ с. ш. 29°28′24″ в. д. (G) (O) (Я)
Показать географическую карту
50°20′04″ с. ш. 29°28′24″ в. д. (G) (O) (Я)
Площадь 25,148 км²
Высота центра 184 м
Население 684 человека (2001)
Плотность 27,2 чел./км²
Часовой пояс UTC+2, летом UTC+3
Телефонный код +380 4162
Почтовый индекс 12606
Автомобильный код AM / 06
КОАТУУ 1820983601

Герой радянського союзу житель с.Осівці

18 лютого в актовому залі Брусилівської районної державної адміністрації відбулася презентація «Книги пам’яті України. Переможці. Житомирська область».

Це переший том даної книги, куди занесені учасники бойових дій Великої Вітчизняної та Другої Світової воєн з п’яти районів Житомирської області – Андрушівського, Баранівського, Бердичівського, Володарсько-Волинського і Брусилівського.

Наш район першим презентував дане видання, тому шанованих гостей зібралося багато. Серед них: Барало Раїса Володимирівна - керівник обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України»; Бондарчук Лариса Леонідівна - начальник відділу по зв’язках з громадськістю управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації; Тарановська Катерина Петрівна – головний спеціаліст сектору інформаційного забезпечення управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації; Василь Іванович Шпакович - голова районної державної адміністрації, Володимир Васильович Габенець - голова районної ради. Катерина Василівна Москальчук - дружина Героя радянського союзу Григорія Мартиновича Москальчука - та учасники бойових дій Брусилівщини.

Учні Брусилівської гімназії, ЗОШ №1 та аматори району виступили з чудовою концертною програмою, яку підготували працівники сектору з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю апарату райдержадміністрації, тому всі залишись задоволені побаченим.
www.brusyliv-rda.gov.ua/ 

Ukrainian opera singer Pavlo Karmalyuk

Ukrainian baritone Pavlo Karmalyuk was born in Zhytomir region, Ukraine. He graduated from Kyiv Conservatory (class of Evgen Evtushenko). Pavlo Karmalyuk performed at the stage of Lviv Opera for many years. Repertoire of Pavlo Karmalyuk included: Mazepa, Bohdan Khmelnytskyi, Ostap "Taras Bulba", Germont "la Traviata", Scarpia"Tosca", Figaro "The Barber of Seville", Ihor "Prince Ihor", Demon, Escamilio"Carmen" and others.

 Кармалюк Павло Петрович (6 січня 1908 (24 грудня 1907), Осівці, нині село Брусилівського р-ну Житомирської області — 8 травня 1986, Львів) — оперний співак, баритон, народний артист СРСР (1960), професор (1970).

Закінчив Київську консерваторію (1936—41, клас Д. Євтушенка). Під час Великої вітчизняної війни — соліст фронтового ансамблю пісні й танцю, 1943—44 — Саратовського театру опери та балету; 1944—70 — соліст Львівського театру опери та балету. Гастролював за кордоном. 1950—77 — викладач Львівської консерваторії (нині музична академія). Серед учнів — В. Чайка, В. Лужецький, П. Ончул, В. Федотов, С. Криворучко, Б.Косопуд, Н.Дацько, О.Громиш, С.Фіцич, М.Кривень, В.Цімура, С. П'ятничко, Г.Вільха, Славко Шовковий та ін.

Володів сильним голосом красивого тембру й широкого діапазону, а також сценічним талантом. Партії: Остап («Тарас Бульба» М.В. Лисенка), Богдан («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Максим («Заграва» А. Кос-Анатольського), Михайло Гурман («Украдене щастя» Ю. Мейтуса, перше виконання), Онєгін («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Грязной («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Демон («Демон» А. Рубінштейна), Жермон, Ріголетто («Травіата», «Ріголетто» Дж. Верді), Ескамільо («Кармен» Ж. Бізе).

Відомий також як концертно-камерний співак. Записав на грамплатівках чимало українських народних пісень, а також романсів та арій з опер українських та зарубіжних композиторів. Лауреат Республіканського конкурсу музик-виконавців у Києві (1945).

Похований на Личаківському цвинтарі.