ДМИТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ ШАМРАЙ
(народився в 1947 році)
(народився в 1947 році)
ЖИТТЄВІ ПАРАЛЕЛІ ШАМРАЯ
Автор: М.І. Каплаушенко
Автобіографічна довідка (скорочено)
Освіта вища. Закінчив Київський інститут народного господарства та Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Економіст. Стаж роботи – 41 рік. Трудову діяльність розпочав у 1967 році монтером Київської дистанції сигналізації та зв´язку Південно-Західної залізниці після закінчення Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту. З липня 1986 року й по цей час – директор Київського технікуму залізничного транспорту. "Відмінник освіти України".
- Прокидайтеся, діти!..
– Крізь солодкий світанковий сон чується лагідний голос неньки.
– Батько вже, мабуть, стомився на косовиці, а ви все ще вилежуєтесь. Хлюпнувши в обличчя холодної джерелиці, що стояла в цеберці під калиною, Дмитро та Микола, прихопивши коси, мерщій подалися до берега.
Вранішній туман, химерно клубочачись, ховав від очей кущі верболозу та косаря-батька. Та ось почулося, як він, зупинившись, заходився мантачити косу. Мелодійний передзвін полинув зарошеним довкіллям.Олексій Шимонович, помітивши синів, вдоволено посміхнувся. Міцний тілом, він уміло й, відчувалося, не без задоволення клав у тугий покіс вибуялу отаву. Прилучилися до роботи й сини: Микола – студент столичного університету, та наймолодший серед родинного чоловічого загалу - Дмитро. Він теж, незважаючи на молоді літа, вміло вправлявся з косовицею. Впоравшись із немалим шматом лугу, косарі, ставши на обніжку, перевели подих. Ранкова прохолода приємно огортала їхні розпашілі від роботи тіла; а неповторний аромат чебрецю та лугової м´яти вертав силу, бадьорив.
За поміч, сини, спасибі! – Мовив по хвилі батько. – Але пам´ятайте, що одна з найбільших цінностей, якою природа нагородила людину, є його величність Час. Тож не марнуймо його. День ще тільки починається."Не марнувати часу!".
Народився наш герой у нелегкому 1947 році, коли виснажений війною край уже вкотре огорнув голодомор. Залишки повсюдної, ще не залікованої від війни, руйнації, щоденна, й майже задарма, праця селян на колективному полі змушувала дорослих не лише тяжко працювати самим, а й прилучати дітей до не завжди посильної для них роботи. Навіть сьогодні до уже шістдесятирічного Дмитра Олексійовича часто навертають спогади про недоспані в дитинстві пастушкові сни, коли доводилося босоніж по вранішній холодній росі випасати на налигачі корівчину, про окраєць черствого, присмаченого сіллю житнього хліба, про полив´яний полумисок першого весняного борщу із зібраним неподалік Лисої гори горобиним щавлем. А хіба ж забудеш про густо зарослу плоскухою мамину ланку буряків на колгоспному полі – усією сім’єю доводилося тоді давати їй раду.
І хоча нелегко працювалося дітям поруч із дорослими, проте й донині Олексійович згадує добрим словом мудрих батьків, які привчали дітей до наполегливості в роботі та навчанні. Проте варто відзначити, що у навчанні багато важив ще й отой, загальновідомий у селі, "шамраївський" поклик до знань та до високого самоствердження. Ще в початкових класах, ясна річ, навчаючись лише на "відмінно", Дмитро почав активно займатися спортом. І не лише одним якимось його видом, а багатьма. Щодня, систематично. Закономірний результат: наприкінці кожного навчального року він приносив батькам не лише чергову похвальну грамоту за добре навчання, а й чимало відзнак за спортивні досягнення. Зокрема, навчаючись у восьмому класі, став чемпіоном не лише серед школярів Брусилівщини, а й переможцем обласної спартакіади, виконавши норматив першого спортивного розряду зі стрибків у довжину. До речі, спортивні успіхи супроводжували його й надалі; варто сказати, що пізніше, вже навчаючись у столичному залізничному технікумі, він у 1965 році став майстром спорту й увійшов до складу збірної команди України з легкої атлетики. А незабаром – дворазовим чемпіоном України серед молоді та бронзовим призером всесоюзних змагань. Був юнак і учасником матчу молодіжних збірних з легкої атлетики СРСР та Італії.
Та все це буде трохи пізніше. А тоді ще зовсім юний осівчанин, випускник сільської восьмирічної школи постав перед першим вибором: продовжувати навчання в Брусилівській середній школі чи поглиблювати знання й водночас оволодівати професійними азами у столичному технікумі? "Сімейна рада" Шамраїв винесла тоді вердикт: їхати синові в Київ, у столичний середньо-спеціальний заклад. "Ми віримо в твої здібності й сили. Згодом обов´язково вступатимеш до вищого навчального закладу, – мудро роз´яснювали батьки Дмитрові, – але там уже починатимеш не з азів". Мовляв, у вузі вже тільки вдосконалюватиме знання і з вищої математики, і з технічної механіки тощо.
Майбутнє повністю підтвердило логічність та глибинну мудрість родини. А її ще й було доповнено заповзятістю юнака. Навчаючись на третьому курсі технікуму, Дмитро водночас закінчив й вечірню середню школу, одержав атестат зрілості. І в тому ж таки році, не марнуючи часу (пам´ятаючи батькову науку!) вступив до Київського інституту народного господарства ім. Д.Коротченка. Отже, наш земляк закінчував одночасно четвертий курс технікуму й перший курс вузу. Який характер! Яка цілеспрямованість!
І це прослідковуватиметься і впродовж усієї його трудової діяльності: не зупиняється на досягнутому, а наполегливо долає шлях до чітко означеної мети. Ще одне, досить промовисте підтвердження тому. Авторові якось довелося побувати в робочому кабінеті свого земляка. І вразила мене в нім… ні-ні, непогамовні скептики, притиште свої емоції, - не фешенебельність та надмірна погордлива вишуканість інтер´єру (що нині трапляється аж надто часто), а простота і якась особлива охайність. Ота, що, справді, – на межі хоча й скромної, але на диво раціональної необхідності. Нічого зайвого. Книжкова шафа, письмовий стіл. Розумний, вивірений роками мінімум необхідних речей і… мудрий, проникливий погляд господаря кабінету. Тоді ж, пам’ятаю, я й подав землякові книжку про наше село, яка щойно вийшла з друку. Щиро подякувавши за подарунок, Олексійович, навзаєм, подав мені …дві книжки – підручники "Технологія галузі і технічні засоби залізничного транспорту" та "Двигуни внутрішнього згорання". Неважко здогадатися, що одним із їх співавторів був Дмитро Олексійович Шамрай.
Звичайно, розповідаючи про Дмитра Олексійовича, я не хотів би, щоб у когось склалося оманливе враження, нібито все його життя – це безпроблемне сходження на такий собі чітко означений олімп, і що ця сильна, по-життєвому мудра людина ніколи й ні в чому не помилялася. Ні, все те, чого він досяг, навіть за його неординарності, вартувало йому великої щоденної впродовж років кропіткої праці та неабияких зусиль. Про це свого часу Ромен Ролан говорив так: людина не може перемагати раз і назавжди; перемагати слід щоденно.
Й ось тут, на думку автора, якраз і буде доречним ознайомити читача з витягом із нагородного листа-представлення нашого земляка для вшанування його державною нагородою України.
"З липня 1986 року – директор Київського технікуму залізничного транспорту. За час роботи виявив себе як енергійний, принциповий і вимогливий керівник, висококваліфікований педагог і вихователь. За його безпосередньої участі успішно впроваджується єдина державна і галузева політика щодо освіти, підготовки і перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів залізничного транспорту. Щорічно технікум готує 240 випускників денного та 180 заочного навчання за чотирма спеціальностями. Велику увагу Шамрай Д.О. приділяє розвитку матеріально-технічної бази навчального закладу. Завдяки його самовідданій праці на посаді директора та вдалим організаторським здібностям у технікумі створено потужну навчальну базу: функціонують 15 сучасних лабораторій, 26 кабінетів, 4 комп´ютерні класи, що позитивно вплинуло на якість теоретичної і практичної підготовки студентів, здійснюються заходи з поліпшення умов проживання студентів у гуртожитку.
З метою удосконалення навчального процесу Шамраєм Д.О. проводиться постійна робота зі зміцнення взаємодії технікуму з підприємствами залізничного транспорту, завдяки чому студенти мають змогу проходити виробничо-технологічну практику безпосередньо на виробництві за обраними спеціальностями на оплачуваних робочих місцях. Шамрай Д.О. докладає значних зусиль для залучення на навчання молоді із сільської місцевості за місцем розташування віддалених структурних підрозділів Південно-Західної залізниці, створює всі умови для якісного відбору студентів на навчання завдяки підвищенню конкурсу абітурієнтів на вступ. Шамрай Д.О. є автором кількох підручників, має публікації в журналах та збірниках із залізничної тематики".
…А як же – запитає читач – з отими, ще з діда-прадіда, хліборобськими генами: невже не відгукуються? Ще й як відгукуються! Більше того, Олексійович переконаний, що ні одна царина людської діяльності, як би хто активно нею не займався, не може до кінця заповнити внутрішній світ людини. Їй, виявляється, необхідне й ще щось – оте, що, як мовиться, "для душі". То ж Шамрай і взяв на Коржах клапоть землі й з величезним ентузіазмом та внутрішнім задоволенням заходився споруджувати дачний будиночок. Тільки не такий, що, сягнувши вище інших і заступивши сусідам сонце, погордливо поглядає довкруж, а, хоч і скромний, зате зі смаком і затишком. Відтоді, як тільки випадає трохи вільного часу, Дмитро Олексійович поспішає на поклик хліборобських генів, до землі-годувальниці. І немає кращого – "для душі" і відпочинку – заняття.
Автор: М.І. Каплаушенко
Автобіографічна довідка (скорочено)
Освіта вища. Закінчив Київський інститут народного господарства та Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Економіст. Стаж роботи – 41 рік. Трудову діяльність розпочав у 1967 році монтером Київської дистанції сигналізації та зв´язку Південно-Західної залізниці після закінчення Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту. З липня 1986 року й по цей час – директор Київського технікуму залізничного транспорту. "Відмінник освіти України".
- Прокидайтеся, діти!..
– Крізь солодкий світанковий сон чується лагідний голос неньки.
– Батько вже, мабуть, стомився на косовиці, а ви все ще вилежуєтесь. Хлюпнувши в обличчя холодної джерелиці, що стояла в цеберці під калиною, Дмитро та Микола, прихопивши коси, мерщій подалися до берега.
Вранішній туман, химерно клубочачись, ховав від очей кущі верболозу та косаря-батька. Та ось почулося, як він, зупинившись, заходився мантачити косу. Мелодійний передзвін полинув зарошеним довкіллям.Олексій Шимонович, помітивши синів, вдоволено посміхнувся. Міцний тілом, він уміло й, відчувалося, не без задоволення клав у тугий покіс вибуялу отаву. Прилучилися до роботи й сини: Микола – студент столичного університету, та наймолодший серед родинного чоловічого загалу - Дмитро. Він теж, незважаючи на молоді літа, вміло вправлявся з косовицею. Впоравшись із немалим шматом лугу, косарі, ставши на обніжку, перевели подих. Ранкова прохолода приємно огортала їхні розпашілі від роботи тіла; а неповторний аромат чебрецю та лугової м´яти вертав силу, бадьорив.
За поміч, сини, спасибі! – Мовив по хвилі батько. – Але пам´ятайте, що одна з найбільших цінностей, якою природа нагородила людину, є його величність Час. Тож не марнуймо його. День ще тільки починається."Не марнувати часу!".
Народився наш герой у нелегкому 1947 році, коли виснажений війною край уже вкотре огорнув голодомор. Залишки повсюдної, ще не залікованої від війни, руйнації, щоденна, й майже задарма, праця селян на колективному полі змушувала дорослих не лише тяжко працювати самим, а й прилучати дітей до не завжди посильної для них роботи. Навіть сьогодні до уже шістдесятирічного Дмитра Олексійовича часто навертають спогади про недоспані в дитинстві пастушкові сни, коли доводилося босоніж по вранішній холодній росі випасати на налигачі корівчину, про окраєць черствого, присмаченого сіллю житнього хліба, про полив´яний полумисок першого весняного борщу із зібраним неподалік Лисої гори горобиним щавлем. А хіба ж забудеш про густо зарослу плоскухою мамину ланку буряків на колгоспному полі – усією сім’єю доводилося тоді давати їй раду.
І хоча нелегко працювалося дітям поруч із дорослими, проте й донині Олексійович згадує добрим словом мудрих батьків, які привчали дітей до наполегливості в роботі та навчанні. Проте варто відзначити, що у навчанні багато важив ще й отой, загальновідомий у селі, "шамраївський" поклик до знань та до високого самоствердження. Ще в початкових класах, ясна річ, навчаючись лише на "відмінно", Дмитро почав активно займатися спортом. І не лише одним якимось його видом, а багатьма. Щодня, систематично. Закономірний результат: наприкінці кожного навчального року він приносив батькам не лише чергову похвальну грамоту за добре навчання, а й чимало відзнак за спортивні досягнення. Зокрема, навчаючись у восьмому класі, став чемпіоном не лише серед школярів Брусилівщини, а й переможцем обласної спартакіади, виконавши норматив першого спортивного розряду зі стрибків у довжину. До речі, спортивні успіхи супроводжували його й надалі; варто сказати, що пізніше, вже навчаючись у столичному залізничному технікумі, він у 1965 році став майстром спорту й увійшов до складу збірної команди України з легкої атлетики. А незабаром – дворазовим чемпіоном України серед молоді та бронзовим призером всесоюзних змагань. Був юнак і учасником матчу молодіжних збірних з легкої атлетики СРСР та Італії.
Та все це буде трохи пізніше. А тоді ще зовсім юний осівчанин, випускник сільської восьмирічної школи постав перед першим вибором: продовжувати навчання в Брусилівській середній школі чи поглиблювати знання й водночас оволодівати професійними азами у столичному технікумі? "Сімейна рада" Шамраїв винесла тоді вердикт: їхати синові в Київ, у столичний середньо-спеціальний заклад. "Ми віримо в твої здібності й сили. Згодом обов´язково вступатимеш до вищого навчального закладу, – мудро роз´яснювали батьки Дмитрові, – але там уже починатимеш не з азів". Мовляв, у вузі вже тільки вдосконалюватиме знання і з вищої математики, і з технічної механіки тощо.
Майбутнє повністю підтвердило логічність та глибинну мудрість родини. А її ще й було доповнено заповзятістю юнака. Навчаючись на третьому курсі технікуму, Дмитро водночас закінчив й вечірню середню школу, одержав атестат зрілості. І в тому ж таки році, не марнуючи часу (пам´ятаючи батькову науку!) вступив до Київського інституту народного господарства ім. Д.Коротченка. Отже, наш земляк закінчував одночасно четвертий курс технікуму й перший курс вузу. Який характер! Яка цілеспрямованість!
І це прослідковуватиметься і впродовж усієї його трудової діяльності: не зупиняється на досягнутому, а наполегливо долає шлях до чітко означеної мети. Ще одне, досить промовисте підтвердження тому. Авторові якось довелося побувати в робочому кабінеті свого земляка. І вразила мене в нім… ні-ні, непогамовні скептики, притиште свої емоції, - не фешенебельність та надмірна погордлива вишуканість інтер´єру (що нині трапляється аж надто часто), а простота і якась особлива охайність. Ота, що, справді, – на межі хоча й скромної, але на диво раціональної необхідності. Нічого зайвого. Книжкова шафа, письмовий стіл. Розумний, вивірений роками мінімум необхідних речей і… мудрий, проникливий погляд господаря кабінету. Тоді ж, пам’ятаю, я й подав землякові книжку про наше село, яка щойно вийшла з друку. Щиро подякувавши за подарунок, Олексійович, навзаєм, подав мені …дві книжки – підручники "Технологія галузі і технічні засоби залізничного транспорту" та "Двигуни внутрішнього згорання". Неважко здогадатися, що одним із їх співавторів був Дмитро Олексійович Шамрай.
Звичайно, розповідаючи про Дмитра Олексійовича, я не хотів би, щоб у когось склалося оманливе враження, нібито все його життя – це безпроблемне сходження на такий собі чітко означений олімп, і що ця сильна, по-життєвому мудра людина ніколи й ні в чому не помилялася. Ні, все те, чого він досяг, навіть за його неординарності, вартувало йому великої щоденної впродовж років кропіткої праці та неабияких зусиль. Про це свого часу Ромен Ролан говорив так: людина не може перемагати раз і назавжди; перемагати слід щоденно.
Й ось тут, на думку автора, якраз і буде доречним ознайомити читача з витягом із нагородного листа-представлення нашого земляка для вшанування його державною нагородою України.
"З липня 1986 року – директор Київського технікуму залізничного транспорту. За час роботи виявив себе як енергійний, принциповий і вимогливий керівник, висококваліфікований педагог і вихователь. За його безпосередньої участі успішно впроваджується єдина державна і галузева політика щодо освіти, підготовки і перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів залізничного транспорту. Щорічно технікум готує 240 випускників денного та 180 заочного навчання за чотирма спеціальностями. Велику увагу Шамрай Д.О. приділяє розвитку матеріально-технічної бази навчального закладу. Завдяки його самовідданій праці на посаді директора та вдалим організаторським здібностям у технікумі створено потужну навчальну базу: функціонують 15 сучасних лабораторій, 26 кабінетів, 4 комп´ютерні класи, що позитивно вплинуло на якість теоретичної і практичної підготовки студентів, здійснюються заходи з поліпшення умов проживання студентів у гуртожитку.
З метою удосконалення навчального процесу Шамраєм Д.О. проводиться постійна робота зі зміцнення взаємодії технікуму з підприємствами залізничного транспорту, завдяки чому студенти мають змогу проходити виробничо-технологічну практику безпосередньо на виробництві за обраними спеціальностями на оплачуваних робочих місцях. Шамрай Д.О. докладає значних зусиль для залучення на навчання молоді із сільської місцевості за місцем розташування віддалених структурних підрозділів Південно-Західної залізниці, створює всі умови для якісного відбору студентів на навчання завдяки підвищенню конкурсу абітурієнтів на вступ. Шамрай Д.О. є автором кількох підручників, має публікації в журналах та збірниках із залізничної тематики".
…А як же – запитає читач – з отими, ще з діда-прадіда, хліборобськими генами: невже не відгукуються? Ще й як відгукуються! Більше того, Олексійович переконаний, що ні одна царина людської діяльності, як би хто активно нею не займався, не може до кінця заповнити внутрішній світ людини. Їй, виявляється, необхідне й ще щось – оте, що, як мовиться, "для душі". То ж Шамрай і взяв на Коржах клапоть землі й з величезним ентузіазмом та внутрішнім задоволенням заходився споруджувати дачний будиночок. Тільки не такий, що, сягнувши вище інших і заступивши сусідам сонце, погордливо поглядає довкруж, а, хоч і скромний, зате зі смаком і затишком. Відтоді, як тільки випадає трохи вільного часу, Дмитро Олексійович поспішає на поклик хліборобських генів, до землі-годувальниці. І немає кращого – "для душі" і відпочинку – заняття.
Комментариев нет:
Отправить комментарий