Почали надходити перші похоронки.
А невдовзі фашистські орди незупинно – так, принаймні, тоді здавалося – пройшли через село й, залишивши по собі нову владу в особі старости та поліцаїв (всі місцеві, осівецькі), ринули з боями на схід. Село ж, огорнувшись тривогою, у важкому неспокої переймалось одним: "А де ж мій воїн?" Ні листів, ні будь-яких інших звісток на окуповану ворогом територію не надходило
Регулярні частини Радянської Армії через раптовий напад ворога вже з перших днів зазнавали великих втрат. Особливо в живій силі. Аби поповнити армію, мобілізували безвусих юнаків. У переважної більшості з них майже зовсім не було військового досвіду. Скажімо, мій батько, як і багато його ровесників, до війни лише кілька разів проходив двотижневу військову перепідготовку. (Її тоді чомусь називали "скачками"). Це далося взнаки.
А ворог, застосовуючи улюблену тактику танкових клинів, розтинав ними радянські війська, оточував, і зранених, часто озброєних лише гвинтівками, деморалізованих оборонців брав у полон. Сотнями! Тисячами!
Під відкритим небом на окупованій території німці нашвидкоруч створювали табори для військовополонених. Виснажені, вони довго не витримували – вмирали за колючим дротом.
І якщо мій батько ще якось тримався, то його земляк Терешко з кожним днем усе більше слабнув і, занепавши духом, втрачав надію на порятунок.
Наприкінці серпня вирішили втікати.
Темної ночі, коли холодне небо сіялося дрібним дощем, бранці, вибравши зручну мить, проповзли під огорожею і вихопилися в поле. Від Шепетівки більше тижня добиралися додому. Вдень переховувались у перелісках та гаях, а ночами, оминаючи окуповані села, добиралися до рідного села.
Як виявилося невдовзі, таких утікачів у село прибилося немало. Вони спочатку переховувались, а потім, відчувши, що нова влада не звертає на них уваги, вже й не крились. Скажімо, батько, як і багато його ровесників, працював у колгоспі їздовим.
23 серпня 1941 року фашисти захопили Київ, а 25 жовтня – Харків. Інколи, в пошуках провіанту, до села навертали німецькі тилові команди. За найменший прояв непокори – розстріл. Так, у березні 1942 року заарештували за доносом і відправили в райцентр трьох осівецьких голів колгоспів: Митрофана Сидоренка, Олександра Чередниченка та Олександра Марчука. Через кілька днів приречених на страту привели в ліс на Тихих Вербах, змусили копати одну на всіх неглибоку яму, а потім жорстоко, впритул, розстріляли.
Як засвідчує воєнна статистика, лише в 1941-му у фашистський полон потрапили кілька мільйонів (!) радянських воїнів. Переважна більшість – українці та білоруси.
А ще у 1937 році в країні було прийнято жорсткий закон. За його вимогами, ті, хто потрапив у полон чи просто працював на зайнятій ворогом території, підлягали виселенню у Сибір або на Далекий Схід.
Коли ж почалося звільнення від загарбників України, Молдавії, Білорусії та Прибалтики, виявилося, що в період окупації на цих територіях перебувало і працювало на німців майже все населення. Та як же могло бути по-іншому: загинули б з голоду або від розстрілів за непокору.
Жорстокі реалії життя змусили таки призупинити дію сумнозвісного закону.
Наприкінці 1943-го, тобто через два з половиною роки окупації, напередодні новорічних свят через село знову прокотився фронт. Цього разу вже в протилежному напрямку. Було звільнено від фашистів і обласний центр. Та у відчайдушній, з останніх сил, атаці ворог знову оволодів Житомиром і територією на схід – аж до Ставищ. Бої були дуже кровопролитними. На осівецькому кладовищі в братській могилі знайшли свій останній прихисток більше тридцяти радянських воїнів, які загинули, звільняючи наше село від загарбників. А поруч з їхніми іменами на гранітних плитах викарбувані й імена 136-ти осівчан, які, віддавши своє життя за Батьківщину, не повернулися до рідних порогів.
Осівецькі старожили розповідають, що надзвичайно запеклі бої точилися тоді біля траси Київ-Житомир. Після великих морозів наприкінці грудня раптово дуже потепліло. Танув сніг. Навколишні поля розбагнились і стали важкопрохідними. Кожен клапоть землі давався нашим воїнам з великими втратами, щедро скроплювався людською кров´ю. Понад дев´яносто наших бійців лягли тут на вічний спочинок. Похоронні команди, разом з осівчанами, звезли їх тоді підводами до спільної, братської, могили.
А фашистів прикопували там, де вони лежали. І було їх, як розповідали очевидці, стільки, що й не злічити!..
Влившись у лави визволителів, мій батько теж пішов воювати. Невдовзі у бою його було поранено в ногу. Підлікувавшись у київському шпиталі, він повернувся у стрій.
Полковий розвідник Іван Каплаушенко дійшов з боями аж до столиці Східної Прусії – Кенігсберга.
Квітень 1945-го. Війна, зібравши свій жорстокий ужинок, наближалась до завершення. У Східній Прусії, як і в Україні, пишно цвіли садки, переповнювалися соком молоді берези. Здається мені, що у короткі хвилини перепочинку, дивлячись на весняне розмаїття кольорів, мабуть, мріяв мій молодий батько, недавній хлібороб, що от закінчиться війна і повернеться він у рідне село, до сім´ї, до землі…
Та доля розпорядилася по-іншому. 23 квітня 1945 року біля села Мансфельд батька було вбито. Там і поховано в братській могилі.
А ось яких збитків, як засвідчують документи, що знаходяться в Осівецькому історико-краєзнавчому музеї, було завдано війною кожному з трьох осівецьких колективних господарств.
Зміст і стиль документів збережено.
Колгосп "Червони партизан".
- Від грабунку, мародерства і руйнації збитки становлять п´ять мільйонів п´ятсот двадцять сім тисяч чотириста вісімдесят шість карбованців.
Колгосп імені Кірова.
Від грабунку, мародерства і руйнації збитки становлять два мільйони чотириста шістдесят вісім тисяч триста п´ятдесят чотири карбованці.
Колгосп імені Тельмана.
Від грабунку, мародерства і руйнації збитки становлять чотири мільйони сто шість тисяч двісті вісімдесят чотири карбованці.
На війні смертю хоробрих полягло, як уже згадувалося, 126 осівчан. На каторжні роботи в Німеччину було вивезено 123 юнаків і дівчат.
(Автор М.І. Каплаушенко)
Комментариев нет:
Отправить комментарий