МИКОЛА ІВАНОВИЧ КАПЛАУШЕНКО
(22.05.1941 р.)
(22.05.1941 р.)
Хто ми, чиї діти, яких батьків? Над цими питаннями задумувалося не одне покоління. І якщо історію свого народу в цілому, хоч і з певними прогалинами та недомовками, ми все-таки можемо простежити, то що стосується історії невеличких населених пунктів, тим більше особистих родоводів, наші знання в переважній більшості обмежені.
(Станіслав Губерначук)
Каплаушенко Микола Іванович народився 22 травня 1941 року в с. Осівці Брусилівського району Житомирської області в селянській родині. В своїй книзі "Дзвонарі" Микола Іванович так описує своє народження:
" ...Була весна. Земля, зачекавшись тепла, легко краялася плугом. Переживши холодну зиму, люди раділи нагоді вкинути у вироблений грунт зерно яровини, посадити картоплю, запорати грядки. Через оті нагальні турботи батьки не поспішали реєструвати в сільраді мою з´яву на цьому світі. Власне, тоді це не дуже й вимагалося. Траплялося, селяни реєстрували дитину навіть через рік після її народження, а то й пізніше.
Минали дні. Тижні. Аж до 22 червня. А вранці того вікопомного дня село гуло, мов розбурханий вулик. Війна! Батьки навіть не захотіли реєструвати мене цього дня, а записали 24 червнем 1941 року".
В 1954 році Микола Іванович закінчив Осівецьку семирічну школу, потім профтехучилище, технікум. Проходив строкову військову службу в Маньчжурії.
В 1970 - 1972 рр. він працював механіком в радгоспі "Білогородський", Київської області, а потім головним інженером хлібоприймального підприємства в м. Коростишеві, Житомирської області.
В журналістику Микола Іванович Каплаушенко прийшов в середині 80-х років. Ось як про це він пише:
"...Так склалося, що ще в 1982 році доля привела мене у лісове село Шахворостівку в Коростишівському районі. Я прийшов у сільську школу вчителем професійного навчання та образотворчого мистецтва. Нова, ще досі незнайома робота, хоч і мала певні складнощі, але припала мені до душі. І справді, мальовнича природа, щоденне спілкування з простими щирими лісовиками та їхніми дітьми, завжди додавали гарного настрою. Я навчав учнів старших класів механізаторської справи. Й випускники, по закінченні школи, крім атестата зрілості, отримували ще й посвідчення тракториста. Школа повністю забезпечувала цими фахівцями місцеве господарство
Вже вчителюючи в Шахворостівці, я водночас вступив на заочне відділення Київського індустріально-педагогічного технікуму. Через два роки успішно закінчив навчання у ньому.
Ще через кілька років трапився випадок, який мав для мене досить несподівані наслідки. А відбулося ось що. Сонячного весняного дня в Шахворостівці, вперше в її історії, відбулася спартакіада сільської молоді. Це були захоплюючі видовищні змагання, в яких брали участь не лише школярі, а й дорослі. Я теж, пам´ятаю, незважаючи на майже п´ятдесятилітній вік згадав молодість – і зіграв у свій улюблений футбол. Тоді й попрохали мене шахворостівчани написати про свято в районну газету "Ленінським шляхом".
Наступного дня моя перша в житті письмова розповідь лягла на стіл тодішнього головного редактора районки заслуженого журналіста України Василя Павловича Лінивого.
Прочитавши той творчий сирівець, він запропонував написати й ще про щось. А коли в газеті було надруковано вже кілька моїх кореспонденцій, запропонував стати штатним працівником у відділі сільського господарства. Відмовився. Але писати не переставав.
Через рік, підсумовуючи доробок позаштатних кореспондентів, редакція присудила мені премію імені Якова Головащука і вручила Почесний диплом. І… знову ж було запропоновано перейти на журналістську роботу – цього разу на посаду завідувача відділом соціально-економічних питань..
Роки спілкування з людьми пера не минули для мене безслідно. Вони посіяли в душі зерна глибокої поваги до неспокійного журналістського фаху. Ще й досі з почуттям глибокої вдячності згадую талановитих майстрів пера Галину Володимирівну Письмак, Тетяну Вікторівну Маркевич, земляка з Брусилівщини, доброго товариша-наставника Івана Демидовича Чередниченка. Вони вміло, зі щирим бажанням ліпили з мене справжнього журналіста. Прийняли мене й у Спілку журналістів України".
А ось що пише про Миколу Івановича Каплаушенка сам Іван Чередниченко:
"…Читачі нашої районки ("Ленінським шляхом" - прим. ред.) вже мали можливість ознайомитись із творчим доробком сількора-вчителя з Шахворостівки М.І. Каплаушенка. Він частенько друкується в нашій газеті, й читачі гарно сприймають його емоційно наснажені нариси, змістовні кореспонденції та інтерв’ю. Думки в сількора виважені й ідуть від серця. Відчувається, що він добре знає життя та проблеми села. В його бентежне серце запали краса рідного краю, до сьомого поту праця односельчан, співучий голос старенької неньки. Ось як, наприклад, він лаконічно і схвильовано він відображає життя осівчан у матеріалі "Пожаліймо старість".
"…Ще тільки ледь-ледь забринів над землею ранок, щедро розсипавши пригорщі сріблястої роси на сонні отави, а вони (бабусі) вже на ногах. Відганяючи нічну тишу і морок, сипнуть курям, заскриплять журавлем біля криниці, заговорять до корівки".
Так може сказати тільки та людина, яка сама закохана в життя й пережила незабутні хвилини. Миколу Івановича завжди хвилює краса рідної землі, доля людей, які на ній працюють. Він постійно (по роботі й так) зустрічається із сільськими трудівниками, і своїми роздумами про побачене й почуте щедро ділиться з читачами газети."
(Станіслав Губерначук)
Каплаушенко Микола Іванович народився 22 травня 1941 року в с. Осівці Брусилівського району Житомирської області в селянській родині. В своїй книзі "Дзвонарі" Микола Іванович так описує своє народження:
" ...Була весна. Земля, зачекавшись тепла, легко краялася плугом. Переживши холодну зиму, люди раділи нагоді вкинути у вироблений грунт зерно яровини, посадити картоплю, запорати грядки. Через оті нагальні турботи батьки не поспішали реєструвати в сільраді мою з´яву на цьому світі. Власне, тоді це не дуже й вимагалося. Траплялося, селяни реєстрували дитину навіть через рік після її народження, а то й пізніше.
Минали дні. Тижні. Аж до 22 червня. А вранці того вікопомного дня село гуло, мов розбурханий вулик. Війна! Батьки навіть не захотіли реєструвати мене цього дня, а записали 24 червнем 1941 року".
В 1954 році Микола Іванович закінчив Осівецьку семирічну школу, потім профтехучилище, технікум. Проходив строкову військову службу в Маньчжурії.
В 1970 - 1972 рр. він працював механіком в радгоспі "Білогородський", Київської області, а потім головним інженером хлібоприймального підприємства в м. Коростишеві, Житомирської області.
В журналістику Микола Іванович Каплаушенко прийшов в середині 80-х років. Ось як про це він пише:
"...Так склалося, що ще в 1982 році доля привела мене у лісове село Шахворостівку в Коростишівському районі. Я прийшов у сільську школу вчителем професійного навчання та образотворчого мистецтва. Нова, ще досі незнайома робота, хоч і мала певні складнощі, але припала мені до душі. І справді, мальовнича природа, щоденне спілкування з простими щирими лісовиками та їхніми дітьми, завжди додавали гарного настрою. Я навчав учнів старших класів механізаторської справи. Й випускники, по закінченні школи, крім атестата зрілості, отримували ще й посвідчення тракториста. Школа повністю забезпечувала цими фахівцями місцеве господарство
Вже вчителюючи в Шахворостівці, я водночас вступив на заочне відділення Київського індустріально-педагогічного технікуму. Через два роки успішно закінчив навчання у ньому.
Ще через кілька років трапився випадок, який мав для мене досить несподівані наслідки. А відбулося ось що. Сонячного весняного дня в Шахворостівці, вперше в її історії, відбулася спартакіада сільської молоді. Це були захоплюючі видовищні змагання, в яких брали участь не лише школярі, а й дорослі. Я теж, пам´ятаю, незважаючи на майже п´ятдесятилітній вік згадав молодість – і зіграв у свій улюблений футбол. Тоді й попрохали мене шахворостівчани написати про свято в районну газету "Ленінським шляхом".
Наступного дня моя перша в житті письмова розповідь лягла на стіл тодішнього головного редактора районки заслуженого журналіста України Василя Павловича Лінивого.
Прочитавши той творчий сирівець, він запропонував написати й ще про щось. А коли в газеті було надруковано вже кілька моїх кореспонденцій, запропонував стати штатним працівником у відділі сільського господарства. Відмовився. Але писати не переставав.
Через рік, підсумовуючи доробок позаштатних кореспондентів, редакція присудила мені премію імені Якова Головащука і вручила Почесний диплом. І… знову ж було запропоновано перейти на журналістську роботу – цього разу на посаду завідувача відділом соціально-економічних питань..
Роки спілкування з людьми пера не минули для мене безслідно. Вони посіяли в душі зерна глибокої поваги до неспокійного журналістського фаху. Ще й досі з почуттям глибокої вдячності згадую талановитих майстрів пера Галину Володимирівну Письмак, Тетяну Вікторівну Маркевич, земляка з Брусилівщини, доброго товариша-наставника Івана Демидовича Чередниченка. Вони вміло, зі щирим бажанням ліпили з мене справжнього журналіста. Прийняли мене й у Спілку журналістів України".
А ось що пише про Миколу Івановича Каплаушенка сам Іван Чередниченко:
"…Читачі нашої районки ("Ленінським шляхом" - прим. ред.) вже мали можливість ознайомитись із творчим доробком сількора-вчителя з Шахворостівки М.І. Каплаушенка. Він частенько друкується в нашій газеті, й читачі гарно сприймають його емоційно наснажені нариси, змістовні кореспонденції та інтерв’ю. Думки в сількора виважені й ідуть від серця. Відчувається, що він добре знає життя та проблеми села. В його бентежне серце запали краса рідного краю, до сьомого поту праця односельчан, співучий голос старенької неньки. Ось як, наприклад, він лаконічно і схвильовано він відображає життя осівчан у матеріалі "Пожаліймо старість".
"…Ще тільки ледь-ледь забринів над землею ранок, щедро розсипавши пригорщі сріблястої роси на сонні отави, а вони (бабусі) вже на ногах. Відганяючи нічну тишу і морок, сипнуть курям, заскриплять журавлем біля криниці, заговорять до корівки".
Так може сказати тільки та людина, яка сама закохана в життя й пережила незабутні хвилини. Миколу Івановича завжди хвилює краса рідної землі, доля людей, які на ній працюють. Він постійно (по роботі й так) зустрічається із сільськими трудівниками, і своїми роздумами про побачене й почуте щедро ділиться з читачами газети."
В 2001 році Микола Іванович Каплаушенко виходить на пенсію та переїжджає в своє рідне село Осівці. Маючи великий педагогічний досвід його запрошують вчителювати в Осівецькій школі. Разом з тим він не міг полишити і своєї журналістської праці. Хвилюючі розповіді Миколи Івановича про рідне село, своїх земляків, людей праці постійно друкуються в брусилівській районній газеті "Відродження", в обласних друкованих виданнях.
З 2003 року Микола Іванович Каплаушенко почав глибоко досліджувати історію рідного краю. Результатом дослідження стали написання цікавої, сповненої глибокої любові до своєї землі, великої поваги до багатьох поколінь осівчан, книги "Дзвонарі" та створенню унікального сільського історико-краєзнавчого музею, аналогів якого важко знайти на теренах сучасної України.
Нижче приводиться матеріал В. Сташука, який був опублікований в газеті "Відродження" 20 травня 2005 року.
"... 22 травня 2003 року у свято Миколи Чудотворця, розпочалося творення сільського історико-краєзнавчого музею в селі Осівці. І, що знаменно, цю справу започаткував корінний житель села, журналіст, вчитель, людина великої душі Микола Іванович Каплаушенко. Видно, сам Господь благословив його у цей день на добре діло.
Лише два роки… Чи багато це? Хтозна, це вже з якою міркою підходити до відповіді на це запитання. Скажімо, для тих, хто лише інколи навідується до музейної кімнати, що знаходиться в школі, цей термін взагалі нічого не важить. Але ж були й такі, котрі після уроків ходили по селу і, немов бджоли нектар, збирали на горищах осівецьких осель та й старовинних скринях оте колишнє, що вже давно вийшло з ужитку й набуло раритетної цінності. Для них, неспокійних серцем пошуківців, два роки стали, без перебільшення, роками постійних пошуків.
На перших порах експонати до музею приносили діти, а невдовзі до хорошої справи прилучились і дорослі. Це завдяки їхнім старанням у музейній кімнаті облаштовано аж сім експозицій: "Історичне минуле Осівців до 1917 року", "Село в довоєнні часи", "Вони захищали Батьківщину", "Наші уславлені земляки", "Ремесла", "Село Осівці: сучасне і минуле", "Літературна спадщина". У цих експозиціях налічується нині понад чотириста експонатів.
Здавалось би, вже пора перевести подих, відпочити, але залюблені в свій край осівчани й не менш закохані у свою Народиччину переселенці все ще не втратили (і вже не втратять!) смаку до відродження минувшини. Вишиванки, рушники, справжні картини, виконані гладдю та хрестиком, серветки, вироби з колишнього полотна додають осівецькій "кімнаті муз" не лише ошатного вигляду, а й виповнюють її неповторним глибинним змістом.
Серед численних експонатів відпочивають справжнісінька, але ота ще, колишня олійниця, незнана досі конструкція жорен, воляче ярмо, прядки, вулик-дуплянка, солом´яник для зерна та багато інших цікавих експонатів. Всі вони, поєднавшись у прекрасну гармонію, відтворюють для нас дух отого, до щему близького серцю, рідного минулого. А ще в музеї затишно почувається двом, повернутим із забуття, родинним генеалогічним древам – Каплаушенків і Артеменків.
Вабить зір і довго не відпускає від себе експозиція зібраних матеріалів про Велику Вітчизняну війну. Фоторозповіді про тих, хто віддав найцінніше – своє життя – за Батьківщину, архівні списки всіх остарбайтерів, експозиції про Героя Радянського Союзу Григорія Москальчука та про видатних людей, які своїм життям додавали гарної слави рідному селу. У музеї часто проводяться уроки історії, образотворчого мистецтва.
До осівчан прибувають різні делегації навіть з інших областей. Ось що записав у книзі відгуків та побажань письменник Станіслав Губерначук:
"Це диво з див – музей історії моїх Осівців, мого рідного краю. Надзвичайно радію з того, що знайшлися в селі патріоти, які зібрали такі безцінні етнографічні та історичні пам´ятки".
А ось відгук нашого земляка, письменника Олексія Опанасюка:
“Вперше довідався, що є музей в Осівцях. І провідав його. Не без подиву ознайомився з експонатами. Тут стільки речей, що позаздрять столичні".
Приємно відчувати очівчанам, що справа, яку вони роблять, потрібна людям. Осівецький музей став своєрідним храмом, в якому душею прилучаєшся до минулого і відчуваєш потребу творити майбутнє. Задля України. Задля наших нащадків."
Комментариев нет:
Отправить комментарий